Анатолій Матвійчук: Україна сьогодні – це рай для золотошукачів і лукавих політиків

237

За тридцятирічну кар’єру народний артист Анатолій Майтвійчук написав майже 500 пісень для найвідоміших українських та російських виконавців. Його без жодних перебільшень називають живою легендою української сцени, творчістю якого захоплюються в усіх куточках світу.

На музиці Матвійчука виросло не одне покоління, а його пісні набули слави народних хітів. Сам співак говорить, що зараз його творчість…  «неформат» для теле- та радіо простору, і в нього складається стійке враження, що в Україні свідомо вилучили з ефіру ціле покоління артистів, які сповідували українську традицію в пісні.

Між тим, Анатолій Миколайович є активним користувачем «Фейсбуку» та  популярним блогером, який може собі дозволити королівську розкіш: говорити вголос про те, про що душа болить й про що совість мовчати не може. Чи неправда, що це велика рідкість для нашого суспільства, де кожен другий – лицемір та підлабузник?!

Отже, що чекає на країну, якою керують недалекоглядні й аморальні люди, читайте в ексклюзивному інтерв’ю Анатолія Матвійчука журналу Persona.Top.

Мені не доводилося співати в сауні

– В одному зі своїх інтерв’ю ваш колега, народний артист Тарас Петриненко сказав, що «ця влада підтримує лише тих, хто співає для них в сауні». Чи доводилося вам відчувати прихильність влади або навпаки?  Чи відчуваєте різницю між попередньою і теперішньою?

– На щастя чи на жаль, мені при жодному президентові не доводилося співати в сауні, отож я, напевно, ніколи не входив до числа особливо наближених до влади. А якщо серйозно – я був знайомий з усіма президентами і не помітив, на жаль, особливої любові з їхньої сторони до української пісні чи поезії. Виключення складав хіба що Леонід Кучма, який на великих концертах у національному палаці «Україна» любив зайти за куліси і особисто подякувати артистам за їхню творчість…

Але справа навіть не в особистій прихильності можновладців до рідної культури. Це природньо, що хтось любить футбол, а хтось збирає старовинні артефакти. Важливо відчувати, що культура рідної країни, її пісня, музика, театр, кіно – в тренді, в колі важливих питань для президента.

Адреналін важливіший, ніж гонорар

– Ви багато років на сцені – чи почуваєтеся ви там «як риба у воді», чи й досі є страх або сильне хвилювання перед виходом на неї? Як ставитеся до форс-мажорів під час виступів – дратують чи допомагають зібратися?

– Були часи, коли хвилювання надзвичайно заважало. Особливо, якщо ти не тільки співаєш на сцені, а виступаєш у якості ведучого концертів і перед тобою повний зал і дуже солідна публіка. А ти повинен імпровізувати, швидко орієнтуватися на сцені і бути природнім та невимушеним. Але, що цікаво – коли стоїш за кулісами і готуєшся ось-ось вийти на сцену, ти ніби пірнаєш із вишки в холодну воду: адреналін нуртує! І з роками вчишся оволодівати цим станом нервового збудження. Деякі артисти ніколи не скажуть правду, але оцей адреналін і відповідні емоції від виступу – це часом важливіше, ніж гонорар…

Якщо у нас навчилися робити гарні аранжування, то з пісенними текстами – просто біда!

– В одному зі своїх інтерв’ю ви розповіли, що їздите по світу з  концертами та музично-поетичними вечорами. Як вам вдалося знайти пошанувачів свого таланту в Америці, Канаді, Австрії, Словаччині та Угорщині?

– Ви, напевно, знаєте, що я за освітою журналіст, закінчив університет імені Шевченка – але так трапилося, що моє улюблене хобі стало моєю професією і справою життя. А знання і досвід, які отримав під час навчання, не пропали даремно: крім того, що я співак, також в одній особі сам собі поет і композитор, психолог і піар-менеджер.

Мій концерт – це абсолютно авторський дуже щирий і емоційно насичений монолог, в якому є місце і неплакатному патріотизму, і філософській поезії, і ліричній пісні, і поетичним жартам та епіграмам, і, врешті, веселій, ритмічній, запальній музиці.

Майже всі пісні поетичні, сюжетні, досконалі в плані поезії. Словом, ті, які сьогодні прийнято називати неформатом. Але, на щастя, для таких «неформатних», як я, існує інтернет і соціальні мережі.

Власне, вибух цікавості до моєї творчості почався у 2014 році в часи Майдану, коли моя поезія і пісні розліталися по всьому світу. Їх ширили як друковані, так і електронні видання. Пісні підхоплювалися і співалися в усіх куточках планети. Згодом почали надходити запрошення і пропозиції від українців з Європи, Америки, Канади, навіть Ізраїлю. Усе це переконувало в тому, що творча особистість може сказати про Україну значно більше, цікавіше, різноманітніше, аніж будь-хто.

Поезія залишила поп-музику назавжди

– Чим, на ваш погляд, можна пояснити примітивізм та часто вульгарність музичного продукту більшості українських поп-виконавців? Як ви вважаєте – це проблема «виробника» чи «споживача»?

– Проблема в тому, кого вважати українськими виконавцями. Ті, що цілодобово ротуються на наших музичних телеканалах, є українськими хіба що за правом громадянства. Майже нічого в їх творчості від української традиції немає. Усе підганяється під стандарти сучасної англо-саксонської та американської поп-музики. Усім вигідно пливти у фарватері чужих трендів. Але ця форма впливає також і на зміст творів.

Якщо у нас навчилися робити гарні аранжування, то з пісенними текстами – просто біда. Поезія залишила поп-музику назавжди. Нинішню поп-культуру навіть важко називати мистецтвом. Це все більше – ремесло, сума відповідних технологій, які забезпечують світ певним звуковим декором…

Але й називати домінування поп-музики деградацією я б не наважився. Бо серйозні, якісні композитори не перевелися – вони у більшості перебралися в кіно. Послухайте лишень музичні треки до фільмів «Аватар», «Троя», «Зоряні війни» тощо, і ви зрозумієте, до чого веду.

Ті, хто зосередився на поп-ринку, – орієнтовані на виготовлення легковживаного продукту в яскравій обгортці. Ніяких соціальних тем і політики. Поп-корн має бути поп-корном.

– В Японії шкільною навчальною програмою передбачено, що діти обов’язково мають вивчити 300 японських народних пісень, тому, що вважають народну пісню одним з могутніх факторів національного виховання, самоствердження. Згодні з твердженням, що українське сучасне суспільство зростає на «імпортному» культурному, духовному та інтелектуальному матеріалі?

– Це велика трагедія нашого народу – мати таку глибоку і неймовірну спадщину у вигляді українських народних пісень, які залишили нам наші пращури і не користуватися ними. За даними ЮНЕСКО, Україна – це справжня скарбниця духовних скарбів народу, адже кількість її пісенного насліддя сягає сотен тисяч творів. До того ж, народна пісня – це ж не просто мелодія і слова. Це потужна ментальна програма, яка розгортається в мозку безліччю емоцій, почуттів, думок і асоціацій. Це екологічно чистий продукт, не геномодифікований і не трансгенерований. Але йому немає місця у світі поп-корну і фаст-фуду. Так, на наших очах виростає покоління, що не знає пісень навіть своїх батьків і дідів, не говорячи вже про пісні свого народу.

Біду поглиблюють оті численні вокальні шоу, в яких дітей заохочують співати щось чужорідне, але модне. Україна опинилася між молотом і ковадлом: з одного боку тиск панамериканської музично-інформаційної індустрії, з іншого – наступ російської культурно-пропагандистської машини. І плющать вони нас немилосердно.

Ситуацію могла б дещо змінити позиція держави – потрібна політика відвойовування вітчизняного інформаційного простору, заселення його справжніми зразками і артефактами української культури. На жаль, самого лише квотування в ефірі українського продукту недостатньо. Бо це формальний підхід, який не гарантує якості. А більш концептуальних підходів поки що годі й шукати…

Народна пісня – це ж не просто мелодія і слова. Це потужна ментальна програма, яка розгортається в мозку безліччю емоцій, почуттів, думок і асоціацій

– Чому вашу музику так рідко можна почути по радіо, а кліпи – побачити по музичним каналам?

– Частково я вже назвав загальні причини такого становища, коли «ти в рідному краю – наче емігрант» (з пісні «Сивий Музикант»). Наше покоління, яке застало ще радянські часи, коли теж усе було дуже складно, мріяло про те, що умови чесного шоу-бізнесу винесуть нагору найкращих. А вийшло навпаки.

У мене стійке враження, що в Україні свідомо на певному етапі вилучили з ефіру ціле покоління артистів, які сповідували українську традицію в пісні і слові. Так, можливо, на це місце прийшли більш молоді й активні… Але ті з нас, хто встиг знайти свого слухача і шанувальника, той і сьогодні не забутий: час від часу ми з’являємось в телеефірах, нас активно запрошують на концерти і творчі зустрічі. Можливо, гонорари не такі, як у нинішніх зірок, але ми не нарікаємо…

– Чи було таке за всі роки вашої творчості, аби ви гроші заробляли в такій кількості, що не знали, куди їх дівати? Як Барі Алібасов і «На-На», який зберігав рублі в мішках…

– Такого не було ніколи. Один бізнесмен, який усе вимірює матеріальними чинниками, спитав мене якось, якщо ти, мовляв, такий талановитий, то чому досі не такий багатий, як Андрій Разін? (керівник групи «Ласковый май»). Що я йому можу відповісти?.. На жаль, така точка зору побутує і в вищих політичних колах.

Наше покоління мріяло про те, що умови чесного шоу-бізнесу винесуть нагору найкращих. А вийшло навпаки

Якось на слуханнях із питань культури у Верховній Раді тодішній міністр освіти Дмитро Табачник сказав: «Для мене мірилом талановитості творчого продукту є кількість проданих його екземплярів…». На що я відповів йому: «Туалетний папір продається якнайкраще, але яка його мистецька цінність?!»

Будь-хто на вершині їх піраміди буде Путіним

– Якої ви взагалі думки про Путіна? Як думаєте, що допомогло йому завоювати таку популярність, отримати підтримку росіян?

– Путін – це, скоріше, російська закономірність, аніж феномен, враховуючи багатовіковий досвід віри в царя-батюшку, а потім виживання у тоталітарних радянських умовах. Російський народ звик покладатися на того, хто на троні, пов’язуючи з ним свої надії і сподівання, делегуючи йому можливість розпоряджатися їхніми долями, добробутом, самим життям. Саме це і є основою російського менталітету – такий собі панслов’янський фундаменталізм. І він, на мою думку, небезпечніший за релігійний, оскільки в основі кожної релігії присутній гуманізм і віра у Вищу Силу, тоді як у наших сусідів після періоду безбожжя стало із цим значно простіше.

До того ж, віру у незаперечність і одіозність лідера Росії підживлює могутня мережа ЗМІ, яка повністю підконтрольна Кремлю. Усе це бетонує їхню країну, робить її небезпечною і залежною від волі однієї людини. І якщо не змінити парадигму, то будь-хто на вершині цієї піраміди має стати Путіним. І це ще не найгірший ментальний варіант. Може, приміром, бути і Кадиров…

США – це зовсім інший, недосяжний і фантастичний світ

– В Україні рівняються на Сполучені Штати. Як вважаєте, наскільки це правильно?

– США – це зовсім інший, недосяжний і багатьом з нас незрозумілий фантастичний світ. У нього своя непроста історія, свої, не дуже зрозумілі нам війни, задекларовані цінності та ідеали, які не мінялися впродовж усього існування держави. На побутовому рівні американська демократія – це майже ідеально організована багатонаціональна спільнота людей з надзвичайно жорстким адмініструванням у вигляді поліцейської системи, міграційної служби, судової системи, федерального бюро розслідувань тощо.

Вони – це сучасна Атлантида, яка забезпечила своїм співгромадянам пристойне існування і свободу підприємництва у межах існуючих законів. Але їхній досвід часом не зовсім лягає на нашу дійсність. Навіть їхній ноутбук не встромиш у нашу розетку, не кажучи про інше! Тому американців, безперечно, дратує все те, що відбувається в нашій країні. Бо вони бачать, що рівень їх затрат на підтримку України зовсім не корелюється з якістю і темпами наших реформ. І вони продовжують шукати універсальні принципи, які б були придатні і для нашого менталітету. Але наша функціонуюча система продовжує опиратись.

Туалетний папір продається якнайкраще, але яка його мистецька цінність?!

– Чому, на вашу думку, політики спекулюють темами мови, історії, релігії, підкреслюючи відмінності у поглядах українців різних регіонів? Чи справді ми, українці, настільки різні і непримиримі, як прагнуть примусити нас думати політики?

– Артисти, як ніхто інший, мають можливість мандрувати Україною і пізнавати її. Об’їздивши всі її куточки – захід і схід, північ і південь, а також Крим, можу сказати, що ми мали прекрасну країну. До певного часу політикам вистачало мудрості і бажання мати велику і неподільну Україну.

І, знаєте, якимось чином люди це відчували, бо у кожній родині, окрім суто побутових проблем і потреб, було спільне розуміння майбутнього. Але брехня і недовіра до політиків, розчарування в їхній порядності значно похитнули цю стабільність.

Наша країна зараз – це рай для золотошукачів, лукавих і нечистоплотних політиків. Тут хто завгодно може знайти свій електорат: від радикально лівих до радикально правих, включаючи зелених, райдужно-кольорових і просто психічно нестабільних. Благо, для усіх є гарне підгрунтя – тотальна бідність і різновекторні ЗМІ. Мені здається, що політика у нас стала особливим цинічним видом бізнесу, мета якого – прийти до влади і спрямувати всі ресурси і грошові потоки на власне збагачення.

– Чи бачите особисто ви реальне підґрунтя для розмов про фашизм в Україні?

– Знову ж таки маємо проблему з термінологією. Замість термінів – суцільні тавруючі штампи. Росіяни називають нас фашистами. А ми – їх. На мою думку, для фашизму в Україні в класичному розумінні слова потрібні кілька складових: сильна харизматична особистість, опора на внутрішній людський ресурс і капітал, тоталітарна система і непримиримість до інакомислячих. А поки що розмови про фашизм – це просто лякало.

Хоча в ідеалі, якщо б знайшлася потужна права сила, яка б на виборах прийшла до влади, то їй би довелося долати шалений опір з боку олігархії, і невідомо, до яких методів і меж вона б змогла дійти у своїй боротьбі. Історія знає чимало різних прикладів. Варто зробити висновки, щоб не повторювати помилок…

Президенти мають ходити до патріархів

– Не так давно глава Української Греко-Католицької Церкви Патріарх Святослав (Шевчук) заявив, що УГКЦ вже зараз починає говорити про потребу українсько-російського примирення попри війну між Україною і Російською Федерацією та майже щоденні жертви на сході. А чи готове українське суспільство до такої розмови і чи можливо домовитися з країною, яка заперечує право на існування української нації, української Церкви та держави?

– Ми навіть не можемо собі уявити, яке воно сьогодні насправді – українське суспільство? Соціологія нічого не скаже нам про те, а що би було, якби хоча б на місяць в нашому медійному просторі запанувала тиша – припинилася інформаційна війна: оці нескінченні сварки, викриття, політичні баталії, битви компроматів. Люди б озирнулися довкола і зрозуміли, що в основі всіх найскладніших конфліктів завжди одне й те ж – гординя одних, жадоба других, невігластво і дурість третіх. Церква має високий ступінь довіри від суспільства, але якщо ця церква не зазнає тиску з боку держави або взагалі не є її інструментом. Тоді нема про що домовлятися… В ідеалі – президенти мають ходити на сповідь до патріархів, а не патріархи до президентів… У тому й суть…

– Нині маніпулятивна російська пропаганда всілякими способами, формами і методами нав’язує думку, що Росія не воює з Україною, а допомагає, підтримує тих, хто захищає українських громадян від нацистсько-фашистської хунти, що засіла в Києві. Погоджуєтесь, що інформаційну війну з РФ ми програли ще під час Майдану?

– Ті політичні шоу, які сьогодні заполонили Росію, нормальну людину вганяють у ступор. Упередженість, зверхність, хамство і неприйняття іншої точки зору зашкалює. Градус озлобленості говорить про те, що є два варіанти: або рано чи пізно цей котел вибухне в наш бік, або треба якось знижувати температуру. У Росії за це відповідає лише одна людина. У цьому є величезні переваги для країни агресора. Плюс не треба забувати, яка потужна система глобальної пропаганди працює на Росію. А наша держава не здатна запустити два-три телеканали у всесвітню супутникову мережу, які б декларували наші принципи, роз’яснювали позицію країни і просто в кольорах і звуках за допомогою української музики, пісень і танців демонстрували, яка красива і неповторна є Україна. На глобальному рівні поки що ми не представлені жодним чином, хоч формально канали є. Висновки робіть самі.

– Згідно з останньою статистикою, щорічно 60 тисяч українців їде вчитися до Польщі, і поляки мають намір збільшити кількість українських студентів до 100 тисяч. Швидше за все, половина цих людей в Україну не повернеться, і ми втратимо їх як фахівців. Чому молоді люди покидають Україну та яку небезпеку це становить для держави? Чим зумовлена масова міграція української молоді?

– Добре, коли молоді українці їдуть вчитися, а не просто батракувати! Але якщо наші можновладці і олігархи не зрозуміють, що їм таки доведеться піднімати рівень оплати праці до рівня наших європейських сусідів, то тут скоро нікому буде працювати. Дуже прикро і водночас дивно спостерігати, як наші люди, виїхавши в Америку, Канаду, Чехію чи Польщу, через певний час обзаводяться власною квартирою чи навіть будинком, купують якісне авто, забезпечують собі достойний рівень життя… Що чекає нашу країну, якою керують недалекоглядні і аморальні люди? Колапс. Дезінтеграція. Розпад на маленькі держави. Українці знову будуть розпорошені по всіх країнах і світах. Але не будемо про сумне…

Політика стала особливим цинічним видом бізнесу, мета якого – прийти до влади і спрямувати всі ресурси і грошові потоки на власне збагачення

– Зовнішні та внутрішні українофоби всілякими способами нав’язують руйнівні твердження, що бойки, гуцули, лемки, закарпатські русини – це окремі народності, а їхня самобутня культура не є українською. Як ви вважаєте, їм вдасться посіяти непорозуміння в єдиному українському природно-національному культурному організмі?

– Усі перераховані вами народності – це справжні українці! Коли я буваю в тих краях, то завжди насолоджуюся їх культурою і мовою. Їхніми соковитими діалектами, які роблять нашу мову надзвичайно багатою і яскравою. Їхнім душевним багатством і різноманітними талантами. Знаю також, що діти, які вперше приїздять з Донеччини чи Луганщині в Карпати, до Львова чи Ужгорода, ходять наче зачаровані – вони й гадки мали, що така їхня країна – Україна. Якби ж то наші президенти справді були державниками, то вони почали зміни з інфраструктури України. У нас були б ідеальні дороги, готелі, аеропорти, дешеві авіарейси і лоукости, щоб людина за двісті гривень могла перелетіти з Харкова в Трускавець і назад. Або за сто євро злітати до Риму і повернутися додому.  Отоді б наша країна була б єдиною. Поки що до цього далеко.

Врешті решт країну ще можна врятувати

– Демографи одноголосні в тому, що синдромами занепаду нації є зменшення народжуваності в країні, еротизація мистецтва, схиляння перед чужим та занепад національної культури й мови. Україна вже стала на цей шлях?

– Ще на початку незалежності Україна не змогла себе захистити від загроз вільного суспільства, коли держава делегує більшість функцій народові – через виборні органи, суспільні і громадські організації і об’єднання громадян. Наші шахраї, бандити, спекулянти на певному етапі виявилися куди спритнішими за законослухняних громадян із низьким рівнем пасіонарності. Ці «підприємливі люди» корумпували і підкорили собі державний аппарат, всі гілки влади, створили потужну тіньову економіку. На певному етапі вони стали так званою українською новітньою елітою. Без запобіжників, без моралі, без совісті і страху.

У цієї еліти немає ні національної приналежності, ні поваги до власного народу, ні любові до рідної культури. Цю еліту вабить все блискуче, гучне, потужне, гламурне і сексуальне. Усе, що кричущо-яскраве за формою і порожнє за змістом. Увімкніть будь-який український музичний канал і послухайте будь-яку пісню, яка там ротується. Якщо ви не один із них – ви будете пригнічені і шоковані тим, що побачили і почули! А тепер уявіть: на такій «культурі» виросло ціле покоління людей в Україні – без ідеалів і справжніх цінностей.

…Врешті решт країну ще можна врятувати. А почати треба з того, що повністю перезавантажити інформаційний простір. Бо це – наші Авгієві стайні. Хто візьметься за цю важку і небезпечну працю?! Час покаже…

– Що, на ваш погляд, заважає бути щасливими українцям? І взагалі, чи вміють вони радіти життю та зберігати оптимізм?

– Останній раз бачив щасливих українців за межами нашої держави. Щоразу мене це дивує – адже ж і працюють важко, і часу вільного мають небагато, і посміхаються, розправляють плечі, щонеділі ходять до церкви, активно відвідують концерти, з оптимізмом дивляться в завтрашній день. Включаються якісь механізми психологічної компенсації. А от що нас пригнічує? Брехня. Хамство. Беззаконня. Кримінал. Безкарність. Невизначеність…

Але при всьому цьому є серед моїх особистих друзів, та й в соціальних мережах абсолютно унікальні люди-промінці. Вони здатні абстрагуватися від цього, випромінюючи оптимізм, вони їдуть на передову, допомагають тим, кому найважче. І дивлячись на таких людей, розумієш, що ця країна має таки невичерпний потенціал. І якось не хочеться бути песимістом. І навіть скептиком. Дуже хочеться бути оптимістом…

Звання народного чи заслуженого – це пережиток?

– Побутує думка, що звання народного чи заслуженого артиста – це пережиток Радянського Союзу. І Україні однозначно пора відмовлятися від цього, адже такі звання є дискредитованими, і повагу, яку первісно мали б викликати ці нагороди, останнє десятиліття вони вже не викликають. Що скажете стосовно такої думки?

– Ну, навіщо ж виплескувати з корита дитину разом із водою? Я згоден із моїм улюбленим французьким філософом Мішелем Монтенем, який у своїх «Досвідах» в розділі «Про почесні нагороди» дуже добре розмірковує про цей феномен. Він називає це дуже гарною традицією відзначати заслуги видатних і надзвичайно талановитих людей способом, який не є обтяжливим як для суспільства, так і для його держави. Ця відзнака є, скоріше, почесною, аніж матеріальною, і має засвідчувати повагу суспільства перед особистістю. Дивно, але, як відзначає і сам Монтень, навіть у його часи такого визнання, як Лицарський Орден, домогалися саме ті, хто не мав на нього морального права, але міг купити собі будь-який інший титул. Чи не те ж саме відбувається у нас?

Звання, дискредитоване людьми, які отримали його незаслужено, не зробивши жодного вкладу у збереження і розвиток національної культури свого народу.  Але, відмінивши такі звання, ми тим самим проголосимо першість всіляких комерційних рейтингів, критерії попадання на вершину в яких мають суто матеріальну основу. Тому не звання треба анулювати – потрібно очистити суспільство від корисливих і бездуховних людей при владі. Але це, напевно, утопія, бо ми, здається, вже пройшли точку неповернення…

Популярні пісні у виконанні Анатолія Матвійчука:

«Друзі мої» (слова і музика А. Матвійчука)

«Сивий музикант» (слова і музика А. Матвійчука)

«Эта женщина» (слова і музика А. Матвійчука)

Пісні Анатолія Матвійчука у виконанні відомих співаків:

Лариса Доліна – «Варьете потерянных сердец» (слова А. Матвійчука)

Софія Ротару – «Океан» (слова А. Матвійчука)

Назарій Яремчук – «Не жди мене», «Чумацький шлях», «Пам’ятай свій край» (слова А. Матвійчука)

Віталій Білоножко – «Гей, літа», «Буде свято», «Яблуневий туман», «Ти без мене – не ти» (слова А. Матвійчука)

Алла Кудлай – «Красива жінка незаміжня», «Коханка» (слова А. Матвійчука)

Оксана Білозір – «Кленова балада» (слова і музика А. Матвійчука)

Ірина Білик – «А мені б туди», «Дивний сон», «Країна» (слова А. Матвійчука)

Квартет «Гетьман» – «Моя рідня» (слова А. Матвійчука)

Михайло Поплавський – «Я – українець!» (слова і музика А. Матвійчука)

Автор: Галина Панкратьєва