Про єдиний шлях перемоги у нинішній війні, державу, яку хочуть побудувати українські націоналісти, й те, чому Донбас ні в якому разі не можна вважати «міною сповільненої дії», розповів в інтерв’ю учасник боїв за Донецький аеропорт, голова правління ДІЇ (Державницької ініціативи Яроша), координатор співпраці Української добровольчої армії та державних силових структур Андрій Шараскін (Богема).

Що нам потрібно, щоб зупинити нарешті війну, перемогти в ній?

От ви самі дали відповідь. Перемогти. Зупинити війну можна, тільки перемігши в ній.

Як це зробити?

Дипломатично. Війни починаються і закінчуються в кабінетах. Тому іти, шукати шляхи, створювати тиск, пробувати заходити в ці ж кабінети, тиснути під кабінетами…

І все-таки, як ви гадаєте, це на роки? На десятиріччя? На скільки розтягнеться війна?

Уявлення не маю. Чесно. Все буде залежати від того, наскільки швидко нам вдасться цей позитивний потенціал нарощувати. Щоби це справді була арифметична прогресія. Щоби це справді був такий поступ. А для цього кожен, хто долучається, має робити ще більше, ніж попередній. А якщо одна людина не зможе свою енергію збільшувати пропорційно до вимог нового часу — значить, потрібно залучати більше людей, правильно? Потрібно залучати більше ресурсів. Тут — тільки поступальний рух. На це й розраховано. Так ми, в принципі, і робимо.

Тому в нас немає задачі монополізувати націоналістичний рух чи, скажімо, правоцентристський рух. В жодному випадку. Саме тому Дмитро Анатолійович і каже постійно: не ставте мене в центр цих процесів. Ми — одні з учасників процесу. Бо багато хто це сприймає як монополізацію. Але нічого подібного. Ми — лише одні з учасників, які беруть на себе певний напрям роботи. Нарівні з іншими учасниками. І поки — рухаємося!

Ви кажете, що війни закінчуються в кабінетах. Роль війська українського наскільки серйозною має бути в цьому процесі, на вашу думку?

Дуже серйозною! Ніхто не буде з тобою спілкуватися, рахуватися, якщо ти слабкий і беззубий. Тим паче, у світі, де, на жаль, діє не сила права, а право сили. Ми ж це бачимо.

Тому — аж до відновлення ядерного потенціалу. Ми розуміємо, що використовувати це не варто. Але з нами повинні рахуватися.

Що таке наша, омріяна українськими націоналістами, Українська самостійна соборна держава? Самостійність — це здатність приймати рішення в інтересах свого народу. А не керуватись чужим ручним управлінням. І ми розуміємо, що самостійність може бути досягнута тільки тоді, коли ми зможемо відстояти її, відстояти своє рішення, не дати іншим впроваджувати свої інтереси та сценарії. І тут ми мусимо бути самостійні економічно. І мусимо мати потужну армію — не для нападу, для оборони.

І ми знову впираємося в глухий кут. Хто нам дасть це зробити?

Нічого страшного. Нормально. Це абсолютно нормальні, адекватні процеси. Я процитую Богдана Гаврилишина. Окрім того, що нашому народу хочеться щось здобувати, виходити на інші щаблі розвитку, ми маємо ще й досить великий внутрішній ринок. Все-таки від 30 з копійками до 40 млн населення — це потужний внутрішній ринок. Китай став економічним чудом, тільки коли вони повністю переорієнтувались на внутрішній ринок. Коли вони зрозуміли: зачекайте, у нас мільярд населення! А якщо ми їм піднімемо зарплати — це ж купівельна спроможність зросте..! І вони підняли зарплату. А зараз у них внутрішній ринок — просто вражаючий. І тоді тільки вони почали бути найбільшими споживачами світового бетону, заліза і всього іншого. Тому що в Китаї зрозуміли, який потужний внутрішній потенціал вони мають. Разом з тим, і зовнішній ринок вони не відсікли. Результат — дуже серйозна наддержава.

Штати зосередили фінансовий сектор і ключові активи на собі замкнули. Великі процеси, глобальні йдуть. Нам просто треба правильно зайняти свою нішу. Але над цим мають працювати економісти світового рівня.

Плюс — ми маємо чітко визначити оцих кінцевих бенефіціарів. В будь-якому комерційному підприємстві ще на моменті його створення чітко прописано, хто і за що відповідає, хто отримує прибутки, як вони розподіляються. Подібний базовий установчий документ маємо зробити на рівні держави й ми. Щоб він стосувався не тільки всіх українців, які живуть на території держави Україна, а й, я би хотів, для всіх українців світу. Бо тоді ми одразу отримуємо і додатковий ресурс, і людський, який уже є в урядах інших країн, в інших процесах. І вони зможуть інвестувати в Україну. А завдяки робочому ресурсу, який маємо всередині країни, ми реально можемо стати однією з найуспішніших країн світу.

Ви кілька разів згадали про українців, про національну державу, про визначення того, хто такий є українець. Тому в мене ще одне питання: а що нам робити з тими людьми, які зараз живуть на Донбасі? Вони проходитимуть якийсь особливий «іспит» на українськість?

За всіх наших українців, які реально є українцями, ми маємо боротися.

Навіть за тих, хто сьогодні взяв до рук зброю? То вони ж після перемоги розповідатимуть, що ні до чого подібного не причетні.

Це спеціалісти мали продумувати варіанти. Є психологи, психіатри, медицина, спецслужби, є слідчі, які проводять слідчі дії… Ми мусимо просто між собою домовитись, що ми робимо. Гаразд, якщо є люди, які допомагали окупаційним військам в чомусь, співпрацювали — що для них? Якщо вони брали участь і безпосередньо воювали — яка для них має бути відповідальність за ці дії? Є цілі галузі, які цим би мали займатися. Але ми маємо тоді поставити запитання перед всіма українцями — що ми робимо з цими людьми?

А те, що пропонується зараз — від амністії до того, щоб «посміхнутися»?

Нічого подібного! Такого бути не може. Це кримінальні злочини. За кримінальні злочини має бути кримінальна відповідальність, передбачена законодавством України.

Я взагалі вважаю, що на час перехідного періоду, коли ми розуміємо, що людське життя для когось нічого не варте, ми маємо ввести суворіші покарання. Аж до вищої міри — за найвищі державні злочини, за зраду державним інтересам, за рішення, які ведуть до смерті великої кількості людей, за шкоду, за вбивство наших громадян. Це однозначно. Йдеться не про те, що ми негуманні, а про те, що в цей складний час нам ще пожиттєво годувати тих, хто знищував або зраджував Україну — я просто не бачу в тому сенсу.

Є думка, що Донбас стане для нас міною сповільненої дії.

Я цю думку не підтримую. Тут я точно категорично проти. Є певні категорії, які можуть бути амністовані. Дуже багато людей, які нам допомагають звідти. Які дають інформацію. Дуже багато людей, які телефонують, пишуть, скидають геолокації…

У мене є знайомий з Донецька. Всі його близькі залишилися там, а він забрав сім’ю — і виїхав. Пересварився з усією ріднею. Каже: ну не можу я.

Треба ж розуміти: є люди пасивні, є активні. У бойових діях не так багато участь бере. Інші живуть в тих же ситуаціях. Вони виїжджають. І всередині Донецька ти абсолютно не відчуваєш ні бойових дій, ні чогось іншого. Вони живуть, як жили. За винятком того, що розплачуються тепер іншою грошовою одиницею. Ми розуміємо це? Розуміємо. І мусить бути дуже чіткий поділ всіх цих людей. Є ті, хто не може виїхати. В мене є інший друг, в якого мама — паралізована, лежача. Він постійно їздить туди, він залишає гроші на блокпостах — і їде… І що він зробить? За кожного українця, який не зміг зробити якісь кроки сам, ми маємо боротися. Однозначно.

Часом їм всім без розбору дорікають, що вони нічого не зробили, не зупинили це все на самому початку. Люди на Донбасі могли це зупинити?

Звісно. Ви ж знаєте: для того, аби зло перемогло, достатньо, щоб хороші люди нічого не робили. От і все. Так і тут. Це — урок.

З іншої сторони, всі спецслужби перейшли на ту сторону. І ми розуміємо — це теж урок. Нам не треба залишатися тільки в минулому. Нам треба робити висновки і дивитися в майбутнє. Думати про те, що ми будемо робити з цим завтра. Як запобігти повторенню. Чия це вина.

Всі мають зробити висновки — і йти далі. Як у приказці: «Кто старое помянет — тому глаз вон. А кто забудет — тому оба». Тому ми маємо це пам’ятати, робити висновки — і йти далі.

Автор матеріалу: Лілія Рагуцька