Чого бракує Порошенку, щоб стати Путіним

678

У президента РФ Володимира Путіна переобрання заплановане вже за пару місяців. У Петра Порошенка (як він вважає) — за рік і ті ж кілька місяців. Чи вийде в нинішнього очільника України повторити в 2019-му цьогорічний березневий «подвиг» свого російського колеги, чи хоче Петро Олексійович у глибині душі набути таких же повноважень (і такої ж народної довіри), як Володимир Володимирович, і взагалі, що в них спільного при всій уявній різниці? Zrada Today поговорила з відомим українським політичним оглядачем Юрієм Божичем.

Перше питання, яке ми винесли в заголовок нашого інтерв’ю…

— Чого не вистачає Петру, щоб стати Володимиром? Букв у імені: Володимир – на чотири літери довше. Ну, і країни не вистачає, звичайно. Із назвою Росія. Там, у них, за останні півтора десятки років створили інститут Єдинобожжя. З ботоксним божком, який стирчить буквально звідусіль. Він і з голим торсом їздить на коні. І на літаку як пілот літає. І діточок у рум’яні пупки цілує. І в ополонці купається… «Миротворить» – просто як ластівка випорожнюється: на ходу й усюди. Від України до Сирії.

Днями у нього виявили якісь особливі гени. Чули, так? Щось уже й зовсім дивовижне! Передаються винятково від тих, хто пережив ленінградську блокаду. Я все чекаю, коли депутат Поклонська повідомить, що погруддя Путіна замироточило. Він би тоді став не тільки батьком нації, але і її матір’ю. Годувальницею. Що взагалі-то для росіян непогано, особливо враховуючи, що в новий рік закінчилися гроші в Резервному фонді країни.

Ну, та це іронія. Але ж абсурд і ідіотизм обслуговування світлого образу Путіна вимагають використання величезного ресурсу. Вдаються до послуг політиків, послуговуються представниками культури, науки й спорту, ЗМІ. Тут же ціла армія кремлівських тролів… І нам би на все це було б глибоко начхати, якби й у нас не відбувалося точнісінько те саме. У нас суспільний бульйон – так, загалом інший. А дії влади – точнісінько такі ж.

Петро Олексійович у нас пілотом був? Був. Він же у нас «воїн світла, воїн добра». Фабрика «порохоботів» у нас працює? Справно. Спроби організувати під себе інформаційний простір є? Звісно. Важко однозначно сказати, чи потрібен нам (і якщо так, то у якому вигляді) закон про фейки. Але точно відомо, що «коробейники» із БПП у Верховній Раді почали його пропонувати після історії з «листами Порошенка до ФСБ». Якщо закон, киваючи на Францію, ухвалять, то, як і у випадку із Францією, буде не дуже зрозуміло, як його втілювати. Зате зрозуміло, що під оцим соусом можна буде «наїхати» на неугодне медіа.

Тобто в Україні, як і в Росії, в інтересах першої особи держави робляться дві речі. Її, тобто особу цю, підносять як рятівника Батьківщини. Це перше. Якщо не він, то хто? На це кинуті неабиякі сили… І друге: борються з тими, хто намагається подивитися на ситуацію дещо інакше. І якби у нас був інший суспільний клімат, такий як у Росії, ми б на запитання, чого не вистачає Порошенку, відповідали б, що всього вистачає. Але ж ні! Із народом Петру Олексійовичу трохи не пощастило. І півтора десятка років на перековування народних мас у нашого президента немає.

— Українці часто голосують очима, душею, вухами. Які помилки зробив і продовжує робити Порошенко в публічній площині, щоб українці його так розлюбили?

— Та якщо не зважати на кадрову політику, то це й не помилки, напевно. Тут свою роль відіграє внутрішня суть людини. Шариков у «Собачому серці» уже в людській подобі кидався на котів. Голос крові! Що ж тут вдієш… Петро Олексійович – він же бізнесмен. Ви його хоч доглядачем моргу поставте – однак бізнесменом залишиться. Звідси вся ця його Липецька фабрика, усі ці офшорні скандали… Він увесь час щось уторговує. Збігається це з інтересами країни – добре. Ні – ну, значить, країна сама й винна. Потім це все спливе, як казала одна моя родичка, «сраним нагору». В усіх — приємне здивування. Розставлені із частотою штахетника люди в мережі починають Петра Олексійовича відмивати. Виходить так собі. Сміх посилюється… А тут іще Петро Олексійович візьми та й привітай по-сімейному всю країну з яким-небудь святом… І ось уся країна бачить, яка чудова родина у нашого президента. Які вони всі розумні, як прагнуть до ідеалу, які патріотичні… Народ сидить перед екранами й просто плаче від щастя. Поки не згадає про офшори, про Липецьку фабрику й про те, що підкинуть як інформацію до роздумів, припустімо, Дмитро Гнап і Сергій Лещенко…

Ось усе так по колу і йде. Після якогось чергового скандалу Петра Олексійовича стає в телевізорі дедалі більше. Нам розповідають про його перемоги. А сам він у кадрі жестикулює так, що сурдоперекладач не потрібен навіть для глухих. Зрештою, це набридає всім. Ну, окрім тих, зрозуміло, хто одержує гарну таксу за любов до президента. І невеликого прошарку людей із психічними розладами.

Отож жодних помилок. Ви або хрестика зніміть, або труси надягайте…

 — На вашу думку, чиє правління: «червоного директора» Кучми, «національно-манілівського» Ющенка чи «нарайонське» Януковича — Порошенку ближче за духом?

— Ви Дональда Трампа ще забули. Тут, як у гоголівському «Одруженні»: аби до «нарайонського» Януковича та приставити бізнесового Трампа – ото б модель вийшла! Вона по-максимуму відповідала б блаженній для Петра Олексійовича формулі: розстав своїх і роби справу.

 — За великим рахунком, ніхто з них так і не зміг вирішити проблему Тимошенко. Чи у Порошенка вийде це зробити?

— Я думаю, він поповнить скарбничку згаданих «невдах». Правда, це не гарантія, що Юлія Володимирівна зможе стати президентом. Але вона політик. А поки політик не здається – він не програв. Ви ж бачите, вона вміє ходити «між краплинами». Коли в Раді голосували закон про деокупацію Донбасу, Тимошенко в залі не було. Вона вирішила дистанціюватися від цього документа. Але ж просто так Юлія Володимирівна нічого не робить. І з нею неможливо вчинити так, як із Саакашвілі. Соцопитування кінця минулого року показують, до речі, що Тимошенко очолила б президентські перегони, якби вони відбулися наприкінці 2017-го. Група «Рейтинг» дає їй майже 16% голосів (у Порошенка, який на другому місці, на 2% менше). А Київський міжнародний інститут соціології – майже 8% (у Порошенка, який іде слідом, майже на 1,5% менше). Тож Петру Олексійовичу можна тільки поспівчувати. Бо незрозуміло, який успіх він може продемонструвати, щоб українці вигукнули: «Алілуя! Прав нами далі!..» Цього ж неможливо досягти постами проплачених тролів у мережі. Потрібні якісь реальні дії. І відсутність скандалів навколо доброго імені президента.

 — Багато хто в Росії (і не тільки) вважає, що прізвище майбутнього президента України буде озвучуватися у вашингтонському й брюссельському «обкомах». Але допоки жодної зрозумілої й незаплямованої кандидатури, яка могла б замінити Порошенка, немає. Ну, хіба що натякають, наприклад, на очільника НАБУ Ситника. Чи можна в Україні за рік «розкрутити» абсолютно невідому, за великим рахунком, фігуру?

— Це у Росії просто ностальгія. Там би хотіли, щоб усе йшло через московський «обком». Розкрутити за рік? Дотепер таких прецедентів не було. Тож нам, очевидно, доведеться обирати з якихось уже відомих фігур. І цікаво буде, як, із якими гаслами й під яким соусом будуть підноситися саме вони. А ще не менш цікаво, кого намагатиметься проштовхувати команда президента. Так, щоб створити йому комфортні умови й упродовж виборчої компанії, і, головне, на її фініші. Павло Казарін не дуже давно написав дуже точний текст про кандидатів-спойлерів. Таких персонажів основний кандидат відправляє на електоральну битву з єдиною метою — знецінювати ідеї конкурентів. Усе це на нас чекає. Не нудьгуватимемо.

— Поява «вкидів» про Вакарчука, Зеленського як про майбутніх кандидатів у президенти – це від туги, нудьги, суму? Чи це загальносвітовий тренд? Он і Опра Уїнфрі начебто налагодилася до Білого Дому. Не кажучи вже про Собчак…

— Та всюди, я думаю, стомилися від застебнутих манішок. Від лискучих облич канонічних «вершителів доль». Ісландія, Італія, інші країни – людей, які прийшли в політику зі сторони, можна зустріти де завгодно. Не сказати, що їх багато, але вони є. Можливо, це той випадок, коли слова Шарля де Голля, що політика занадто серйозна й відповідальна справа, щоб довіряти її тільки політикам, набувають нового змісту. Нехай навіть туди йдуть коміки – як, наприклад, ісландець Йон Гнарр або італієць Беппе Грілло. Їх звинувачували в популізмі, у відсутності професійної підготовки і в чомусь там іще. Але насправді ці звинувачення – ні про що. Бельгійський історик і культуролог Давид Ван Рейбрук написав книгу «Проти виборів». Він там, серед іншого, відкидає схожі претензії до неофітів політики. Він запитує: хіба ми вважаємо політиків надлюдьми? Ні. Тому всі, хто прийшов у цю сферу ззовні, зможуть завжди проконсультуватися із фахівцями. Як це роблять люди, яких, наприклад, жеребкуванням обрали до суду присяжних.

Тут якщо й можуть бути побоювання, то вони, мабуть, мають полягати в іншому. Той, хто йде в політику, повинен мати команду. Це правильно, і це аргумент. Однак, судячи з деяких кадрових рішень Порошенка, команди в повному розумінні не було й немає навіть у нього. Виходить, важливіше навіть не мати команду, а вміти її швидко створити. Я думаю, це під силу й Опрі Уїнфрі в США, і Володимиру Зеленському в нас. Ну, тобто я б не піднімав на сміх коміка, який іде в політику. Куди жалюгідніше видовище – політик, який стає коміком. Або навіть блазнем. Це куди огидніші персонажі, які експлуатують популізм на повну котушку. Які влаштовують дебоші перед телекамерами і ніяк не можуть зупинитится. Просто ми до них звикли. Ми розважаємося нібито за їхній рахунок, не усвідомлюючи, що вони за наш рахунок розважаються набагато більше. І з набагато більшим фінансовим успіхом.

 Максим НІКОЛАЄВ