Футбол і патріотизм

131

Частина країни, яка вважає себе футбольними фанатами або визнає свою причетність до гри мільйонів, останнім часом горить атмосферою свята, яке подарували нам футболісти національної збірної – першим в історії виходом на чемпіонат Європи з футболу. Енергетика, пов’язана з цією глобальною перемогою, перекрила майже всі негативи та прогріхи відбірної кампанії. Нібито стратегічні помилки головного тренера та його нерішучість, а також нібито недостатня самовіддача гравців збірної в окремих матчах – усе залишилося позаду, в минулому. Не забулось лише те, що центральний захисник збірної України та донецького (київського, львівського, запорізького і, можливо, колись чернівецького) Шахтаря Ярослав Ракицький не співає національний гімн України та не тримає руку на серці, як це роблять всі порядні футболісти збірної (хоча не всі за власним бажанням).

В єдиному пориві б’ється серце всієї нації, яка, таке враження, не на футбол у виконанні збірної чекає, а шукає чергової можливості переконатись в тому, що рука Ракицького «на печінці», а уста не рухаються. Коли весь стадіон в один голос співає слова, написані Чубинським і покладені на музику Вербицьким, Ракицький дозволяє собі таку нахабність. У вболівальників з’являється відчуття зіпсованого свята, а тому, логічно, потім левова частка спортивних груп у соціальних мережах рясніє «срачем» зі звичною негативізацією та демонізацією вже всім відомого захисника.

В результаті Ракицький, як це часто буває, може дізнатись про себе багато нового. Як-от те, що в нього печінка з лівого боку. Надалі образи переходять з фізіологічної площини в ідеологічну, бо ж ідея є причиною людської поведінки. Хтось шукає в позиції захисника відголоски його сепаратистських поглядів і зовсім неукраїнської ідентичності, інші вбачають у цьому ознаку поганої освіти, виховання і навіть подекуди розумових здібностей. Чого, одним словом, не почуєш тепер у бік бідолашного Ракицького. Під впливом цієї маси «компліментів» поволі починає складатися враження, що добробут усієї країни та її українськість залежить винятково лише від Ракицького.  Заспіває він гімн і покладе руку на серце – вже завтра ми отримаємо безвізовий режим і найвищі соціальні стандарти у світі, Європейський Союз на колінах проситиме, аби ми зволили приєднатися до співдружності. Не зробить Ракицький цього – ми залишимось жити в мороці і темряві, над розбитим коритом держави, від якої утікаємо, і трьома дошками, які ніяк не можемо збити в державу, яку хочемо мати.

Якщо ж подумати більш зважено, то хіба має це хоч якесь значення? Символічне – можливо і так. З точки зору того, що Ракицький – людина українського публічного простору, і вболівальники закономірно вимагають від нього поведінки, гідної його статусу. Більше того, це протистояння перетворилось у негласне «парі» для обох сторін з вкрай високим рівнем азарту. Але чи до кінця правильним та виправданим є такий тиск, який на перший погляд і може видатись конструктивним? Адже цей тиск, між іншим, є також ознакою нашої зрілості, свідомості та ідентичності.

Чому нам так муляє око поведінка Ракицького? Спробуймо копнути глибше і розібратися в цьому. Що є причиною такого сприйняття? Європейські принципи та європейські цінності? Аж ніяк! «Я в це вірю і цього дотримуюсь, а тому так робити повинні усі, незалежно від того, в що вірять і чого дотримуються вони», – ось засада, з якої ми виходимо, коли так сприймаємо «витівки» Ракицького. Це ціннісний орієнтир, притаманний зрілому європейцю, чи радше хворобливий пережиток постколоніальної свідомості?

Тепер наступне питання – а що є нормальною та дієвою практикою функціонування держави на ліберальних і демократичних засадах? Може, принцип, що коли ти хочеш жити в державі і працювати на державній посаді, отримувати державні кошти, то обов’язково мусиш знати мову цієї країни та основні засади її історії. Більше того, якщо мова йде про працю в державній установі, за державні кошти – однією з умов конкурсу на заміщення посади обов’язково має бути тестування (чи інша форма) на знання державної мови та розуміння історії цієї країни. Цей принцип у нас витримується? Можуть державні чиновники похвалитися таким? Відповідь очевидна! А яка реакція на це політичної верхівки та суспільства? Відповідь очевидна!

Що ж тоді виходить? Той, у кого мала би летіти більшість стріл, сховався за щитом і тихесенько «діє на благо» (залишилося з’ясувати чиє), а хто не має щита – віддувається. Звісно ж, увірватися в чийсь особистий простір і повчати його, як жити і що й коли робити, значно легше. Хоча ефективніше, мабуть, було би навпаки. Якби ця (в позитивному значенні слова) «лють» суспільства була спрямована на боротьбу з чиновниками, що не відповідають своєму статусу державного службовця. Таких значно більше, аніж футболістів, що не відповідають своєму публічному статусу. У такому випадку і громадськість отримує черговий плюс, бо боротися буде не з вивернутим кожухом, а реальною проблемою.

Повертаючись до Ракицького, поглянемо на таке. Які в суспільства зараз є інструменти впливу на нього? Хіба лише груба сила, через тиск в соціальних мережах і через інформаційний простір загалом. Чи буде це дієво? Сумнівно! Хіба що Ракицький стане «блазнем» і публічно постулюватиме одне, але поглядів дотримуватиметься зовсім інших. Й тут з’являються дві проблеми. Не Ракицького, а української громадськості. Перша: ми не можемо діяти через нав’язування комусь ідентичності. Друга: є величезна категорія людей, для яких не існує стержня, загальної ідеї, через яку вони би хотіли асоціювати себе з Україною.

Чи зможемо ми витворити друге, виражаючись через перше, як це зараз відбувається? Заглянемо в історію. Коли «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем» Русь, з цього вийшло «Богу молись і чорта не гань» та до церкви зранку, а до ворожки по обіді. Чи потрібне нам повторення цієї історії, але в національному плані? Очевидно, що ні! Й роботу слід проводити не через українізацію силою, а пропагування якості української ідеї, до чого хотілося би приєднатись, чи бути дотичними іншим. «Ще не вмерла України…» на устах, а «Полетят мотыльки над тайгой…» в серці нам не треба!

Тепер ще трохи футболу. Перепустку на чемпіонат наша збірна отримала через те, що в стикових матчах переграла збірну Словенії. Ніхто не звертав уваги, чи багато словенців тоді, під час виконання національного гімну, тримали руку на серці? Здається, жоден. А багато співали гімн? Здається, кожен. Може, нам не варто впадати в непотрібний формалізм і воювати з Ракицьким і виховувати його за правилами національного канону, а робити все для того, аби він і такі, як він, хотіли асоціювати себе зі збірною, з Україною, мали за честь захищати кольори національної команди і виконувати гімн?

З іншого боку, атрибутом національної належності є виконання гімну. Це обов’язковий елемент. Рука на серці – вже швидше атрибут додатковий, і кожен на індивідуальному рівні обирає, чи приймати його. Рука на серці, між іншим, як і гімн, має символічне значення. Але цього разу значення символу сягає особливо потаємних закутків людської душі. Сумнівно, що всі, хто кладе руку на серце, зуміють на практиці виконати те, що постулює цим знаком. Тому примушувати когось під час виконання гімну тримати руку на серці – це абсурд: ви не можете ручатися за поведінку цієї людини в особливо важкі для країни часи. Руку на серці, коли виконують гімн, тримають політики. При цьому вони дивляться, чи потрапляють в об’єктиви камер. Але це зовсім не означає, що вони є «слугами народу» чи хоча б діють на користь та благо країни. Тому, може, варто відійти від такого формалізму і не робити з цього примусу, а залишити цей атрибут на особистий вибір кожного.

Цивілізованою і побудованою на загальнолюдських цінностях є, мабуть, не така Україна, де когось силою змушують вірити у те, що Котигорошко – наш національний герой лише через те, що всі так вважають. Рука на серці також не начарує сильної і міцної країни. Перше допустиме хіба в «темному і незрозумілому» світі нашого сусіда, де примус і сила вирішують усе, а друге – взагалі лиш у казках.

Українцям ще багато треба працювати і вчитись. Передусім треба навчитися бути такими українцями, яких ми намагаємось асоціювати з західними та загальнолюдськими цінностями. Також варто навчитися розрізняти, що в нашій ідентичності та українськості є зерном, проростання якого слід захищати і оберігати, а що куколем, який варто якнайшвидше виполоти. Можливо, тоді виконання гімну на стадіонах і футболістами, і вболівальниками в один голос буде опиратися не на примусі і голому ентузіазмі, а на бажанні, що йде від серця, і гордості за свою країну.

Автор материала: Євген Гулюк