У 2016 році одним з претендентів на здобуття премії «Українська книга року» стало фундаментальне ілюстроване видання Галини Стельмащук «Українські народні убори», яке з’явилося на світ у видавництві «Апріорі». Ця книга-дослідження є клондайком для шанувальників культури одягу – вона захоплює вже з першого погляду на обкладинку, де зображений портрет дівчини з Коломиї у неймовірно красивій короні з гусячого пір’я. Автор під час роботи над книгою намагалась підібрати такий ілюстративний матеріал, щоб показати українців, якими вони є насправді – прекрасними, духовно наповненими людьми. Вони зображені у вінках, коронах, стрічках, намітках, яскраво та вишукано оздоблених. Також книга містить унікальні фотографії картин відомих художників, які писали портрети козацької старшини, гетьманів, козаків, княгинь, простолюдинів.

Галина Стельмащук досліджувала український народний одяг з 1970-х років минулого століття, у її доробку є чимало інших книг. Серед них, зокрема, «Український народний одяг ХVІІ – початку ХІХ ст. в акварелях Ю. Глоговського», «Український стрій» у співавторстві з Майєю Білан, «У ХХІ століття – з мистецтвом» тощо.

Українське народне вбрання та головні убори відображали світогляд українців, вони вказували на приналежність до певного соціального стану, випромінювали довершеність і красу.

Зараз українська вишиванка переживає відродження і є дуже популярною. У зв’язку з цим Галина Стельмащук наголошує, що у вбранні дуже сучасної моделі обов’язково має бути якийсь традиційний елемент українського одягу, щоб це впізнавалось.

Науковець працює також над дослідженням творчості митців українського походження, які покинули Україну у міжвоєнний період, їхні імена тут маловідомі. Але завдяки подвижницькій праці пані Галини незабаром побачить світ ще одне видання, яке відкриє для української культури імена визнаних у мистецькому світі художників.

Про це та багато іншого розповіла в інтерв’ю завідувач кафедри історії та теорії мистецтва Львівської Національної академії мистецтв, доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, член Національної спілки художників України, «Відмінник освіти України» Галина Стельмащук.

Пані Галино, ви тривалий час збирали інформацію про народний одяг. Що під час цих досліджень для вас особисто було найбільш цікавим?

Від 1976 року я працювала у Львівському інституті народознавства НАН України. Не буду розповідати, як це було – потрапити туди на роботу мені, у якої батьки були репресовані. Довелося п’ять років ходити день в день до директора Юрія Григоровича Гошка. Врешті-решт він побачив, що я ставлюся до досліджень серйозно, і прийняв мене на роботу. В інституті народознавства часто проводили експедиції. У 1976 році я почала досліджувати народний одяг Полісся і захистила на цю тему кандидатську. А наступною моєю темою були українські народні головні убори.

Ми об’їздили дуже багато населених пунктів, проводили опитування. Цікаво, що в 1970-х роках ще багато збереглось експонатів, можна було знайти цікаві речі, особливо намітки. Головні убори дещо були втрачені, ще можна було знайти весільні головні убори. За традицією, їх вкладали до ікони і так зберігали. Таким чином, були зібрані матеріали з усієї України, вони були нові, бо на цю тему не було публікацій. Скажімо, про те, як головні убори пов’язані зі звичаями і обрядами. Особливо цікавими були матеріали про постриг дитини, заплітання коси тощо.

Що спонукало вас досліджувати саме народні головні убори українців?

Я була тісно пов’язана з модельєрами і побачила, що навіть старші викладачі, які виставляли свої роботи в Угорщині, Франції, з самим одягом ще могли дати раду, але до кожного головного убору чіпляли гуцульське чільце. Це був такий різнобій, і я подумала, що з тим щось треба робити. Тому взялася спочатку за український стрій, а тоді за головні убори, які були найбільше знищені і дуже швидко зникали. Хотіла бодай те, що залишилось, якось зафіксувати.

Головний убір, скажімо, на Гуцульщині не можна було позичити, треба було мати свій. В селі жила майстриня, яка цим займалася. За традицією, жінка після заміжжя обов’язково мусила одягати очіпок або хустину. У гуцулів і на Покутті також біля вінка є такі прикраси, які звисають і закривають очі. Коли жінка повертала голову, вони дзеленчали: за повір’ям таким чином відганяли нечисту силу. У Китаї імператор носив подібну корону-сітку з нефриту, яка закривала обличчя, а в імператриці такого вже не було.

Ці речі українців відображали їхній світогляд. Яким був цей світогляд, з огляду на те, як вони одягалися?

Це звичайно, в першу чергу, дотримання традицій і естетика, гігієна. Тканини були льняні, конопляні, сорочка мала бути чистенька. Коли робили головний убір, то велику увагу звертали не тільки на традицію, але й на естетику.

Ваші книги, які містять усі ці матеріали, вдалося видати лише тепер, хоча дослідження ви проводили в радянські часи. Чи тоді їх неможливо було видати?

Це вже друге видання. Перше побачило світ у 1993 році. А в радянські часи обов’язково потрібно було написати на першій сторінці цитату Леніна про головні убори. Також потрібно було «колисати українців у спільній колисці». Я дуже просила редактора цього не писати, але вона залишила, і мені за це було дуже соромно. Перше видання, за словами Платона Білецького, було фактично енциклопедією. Друге видання я вже хотіла видати без радянської ідеології. Коли ми писали книгу у співавторстві з Майєю Сергіївною Білан про український стрій, то і до книги про головні убори я завжди намагалася підібрати такий матеріал, щоб показати українців, якими вони є насправді – дуже красивими, духовно наповненими людьми. І ця книга у 2013 році отримала нагороду: перше місце на конкурсі «Книга року», а також нагороду у номінації «Унікальна Україна» і нагрудний знак Львівської обласної державної адміністрації. У цьому році її також номіновано на конкурс «Українська книга року».

Чи є в Україні подібні дослідження народних головних уборів українців?

Коли я писала цю книгу, в Україні таких досліджень не було. Натомість такі книги були видані в Японії і в Австрії.

Під час перегляду цих ваших книг з неймовірно красивими ілюстраціями, виникла думка, що, з огляду на сучасну моду, ми дуже здрібніли. Показаний вами одяг давніх українців – це не просто ужиткові речі, а витвори мистецтва.

В академії мистецтв я викладаю такий предмет – «Історія за фахом: Історичний костюм і народний стрій». Власне, дуже багато зусиль потрібно докласти для того, щоб українці не вживали слово костюм, коли йдеться про народний одяг. Коли ми приїжджали в село і питали людей, чи є у них костюм 30-40-х років, то вони відповідали, що є і виносили класичну «трійку» – піджак, камізельку і штани. Тому я змагаюся, щоб вживали слово не костюм, а вбрання, стрій.

Щодо сучасної моди, то зараз відбувається відродження української народної вишиваної сорочки. Мене навіть запитували, чому одягають вишиванку бразилійці, іспанці. Очевидно, так вони виявляють свою солідарність з Україною.

Ви вказуєте у своїй книзі, що головні убори виконували функцію оберегів.

Якщо згадати ще одяг єгиптян, шумерійців, то в них був обручек на голові. Реконструкції наших археологів з Київщини, Донеччини вказують, що вже у 4 тисячолітті до нашої ери в людей на голові були такі начільні пов’язки. Це було пов’язано, по-перше, з сонцем, якому поклонялися і, по-друге, – оберіганням чакри на голові. Це переходить у нас з часів Київської Русі, коли використовували чільце. Потім в кожному українському головному уборі і вінку (очіпку) це чільце зберігається.

Як одяг українців відрізнявся від одягу європейців на той час? Наскільки українці є самобутніми у цьому відношенні?

Український одяг відрізняється від європейського насамперед тим, що європейці раніше втратили ці традиції. Коли у нас ще збереглася вишивка, у них вже цього не було. Але у 17-18 століттях традиційне вбрання у Франції та Німеччині існувало, але воно не мало так багато вишивки, як у нас. Коли ми їздили в експедиції на Житомирщину, там було умовно поділено села на селянські і шляхетські, які відрізнялися тим, що шляхта мала менше вишивки.

Проте в Європі тепер дуже експлуатують нашу вишивку, чобітки, кептарики. Минулого року я була в Лондоні і побачила, що в магазинній вітрині було виставлено сучасний одяг з кептариком.

Після Майдану пішла така хвиля, що навіть відомі світові дизайнери почали використовувати нашу вишивку.

Так, і це пов’язано також з тим, що за кордон виїхали багато наших художників та модельєрів. І вони там активно опрацьовують український матеріал і видають сучасний продукт. Якщо говорити про сучасні модні тенденції, то коли я веду свій предмет, завжди наголошую на тому, що у вбранні дуже сучасної моделі обов’язково має бути якийсь традиційний елемент українського одягу, щоб це впізнавалось. Так роблять японці і китайці. Дуже багато наших модельєрів цього дотримуються, наприклад, Олеся Теліженко, Роксолана Богуцька.

Зараз є люди, які займаються тим, що їздять по селах і скуповують старі українські вишиванки і потім тут перепродують. Трапляється таке, що люди одягають гуцульську вишивку до одеського сарафану. Вони вважають, що це красиво виглядає…

І в головних уборах, і в народному строї у нас кожен регіон відрізняється. Мій предмет, власне, спрямований на те, щоб навчити студента розрізняти кожний етнографічний регіон. Хто має такі знання, не буде одягати вінок Гуцульщини і сарафан з Луганщини.

У нас є люди, які колекціонують народне вбрання. І це добре, бо інколи воно там краще зберігається, ніж в музеях. Тепер ми спостерігаємо захоплення вишивкою, в Україні проводять паради вишиванок. Зараз у Києві виставлено 70 рушників, вишитих майстринями з Луганщини.

Таке відродження вишивки – це дуже добре, але одна її частина має зберігатися у приватних колекціях, музеях, а інша має розвиватися у сучасному одязі, головних уборах. Скажімо, у 17-18 століттях жінки носили на голові «кораблики» – це ж такий гарний головний убір! І він чудово поєднувався з коміром. Це й тепер може бути дуже сучасним головним убором.

Вважають, що найбільш колоритною вишивкою з усіх регіонів є гуцульська

Так, вона найбільш збережена. Але не можна сказати, що менш колоритною є Буковинська, Борщівська. А загалом було дуже багато втрачено вишивок, особливо на Сході. У мене захищала дисертацію Олена Половна з Дніпропетровська, де зберігається головний убір «золототкані очі». Красу цього виробу неможливо передати на фото. І такі очіпки носили українські жінки, але Катерина II видавала укази, якими забороняла носити ці очіпки. Якщо жінку бачили в такому головному уборі або в шовковій хустині, то мали зняти її і порубати. Вони боялися не лише українських людей, але й їхнього одягу.

Пані Галино, ви були куратором багатьох виставок сучасних художників. Як, на вашу думку, розвивається сучасне українське мистецтво?

Нещодавно я була у Швейцарії, три тижні працювала у домашньому архіві маляра і скульптора Христини Кишакевич-Качалуби. У неї по лінії тата і мами надзвичайно відомий родовід. Україна багато втратила, коли такі люди змушені були виїхати за кордон через переслідування їх у буржуазному націоналізмі.

Ми з Христиною Кишакевич поїхали у Женеву в музей сучасного мистецтва, там була відкрита ретроспективна експозиція сучасних актуальних робіт. Я запитала художницю, чому вона у такому напрямку не працює, а вона відповіла, що може, але для чого?

Я також інколи міркую – є в цьому сучасному мистецтві концептуальні проекти, як, наприклад, «Жорна часу» Віктора Сидоренка з Києва, де є філософська думка. А є недобросовісні художники, які думають, що за один вечір можна зробити твір, поставити там кілька плям і це буде круто. Але це не мистецтво. Дуже багато є питань до періоду, в якому ми живемо. Завжди на зламі тисячоліть дуже багато виникає якихось нових ідей, але у нас вони не дуже були реалізовані через ідеологію. А зараз багато художників наздоганяють цей час і роблять просто репліки із західного мистецтва, яке там вже давно пішло вперед.

Ви також досліджуєте творчість митців українського походження, які покинули Україну в різний час. Хто ці люди і чи можна буде чекати на нову вашу книжку з цього приводу?

Власне, українські митці у світі – це ті, які виїхали за кордон у міжвоєнний період і які дуже маловідомі в Україні. Такі як Олександр Архипенко, Петро Андрусів, Петро Мегик, Роберт Лісовський хоч трохи були відомі.

Вони в 90-х роках почали приїжджати в Україну, і тоді мистецтвознавець Роман Яців організував в Інституті народознавства низку їхніх виставок. В Києві теж проводили їхні виставки.

Але ще були такі імена, які доволі відомі за кордоном, але маловідомі у нас – скажімо, у Парижі Темістокль Вірста, Володимир Макаренко, В Німеччині – Володимир Стрельников, ті, які виїхали як нонконформісти у 1979 році.

Я досліджувала старше покоління, середнє і навіть тих митців, яких примусила виїхати економічна ситуація в Україні. Таких найбільше в Італії. І про них я писала.

А зараз вирішила окремо написати про Христину Кишакевич-Качалубу. В неї у Швейцарії перебував і Левко Лук’яненко, Іван Плющ, Віктор Ющенко, українські посли. Книга, над якою зараз працюю, охоплює широке коло знайомств, а не лише людей, які пов’язані безпосередньо творчістю. По батьківській лінії у родині Кишакевич були педагоги, архітектори, художники, священнослужителі, вони поєднували свої долі з іншими родами священнослужителів.

У Пітсбурзі батько Христини Кишакевич – Юрій відкрив в університеті національну кімнату. Зараз там є 23 національних кімнати. Україна такої не мала, бо ми не мали своєї держави. Юрій Кишакевич домігся, щоб відкрити українську національну кімнату. По лінії її мами – Фещенко-Чопівської – також дуже багато було відомих людей, яких репресували. Це такі відомі і розумні люди, яких Україна втратила. І що було б, якби вони зараз жили в Україні?

Але зараз найкращі і найталановитіші теж покидають Україну…

Так, багато наших випускників працюють в Польщі, Парижі. Але це вже питання до держави, яка мусить з цим щось робити.

Довідка.

Галина Стельмащук народилася 10 травня 1943 року в Луцьку. У 1948 році її батьків заарештували і вивезли в Сибір. Реабілітували у 1990х. Виховувалася в дитячому будинку с. КрупаГраниця Луцького району Волинської області. Вищу освіту здобула у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва. 1976–1989 рр. – на науковій роботі в Інституті народознавства НАНУ, завідувач кафедри історії і теорії мистецтва у Львівській національній академії мистецтв. Працює в галузі історії і теорії декоративно-ужиткового й образотворчого мистецтва та етнології. Автор монографій, навчальних посібників, розділів у колективних наукових виданнях НАН України, статей у періодиці, каталогах про художників, Енциклопедії сучасної України тощо. Як дослідник опублікувала понад 300 наукових і науковопопулярних праць.

Серед них основні: «Традиційні головні убори українців» (Київ: Наукова думка, 1993. – 240 с.); «Український народний одяг ХVІІ – початку ХІХ ст. в акварелях Ю. Глоговського» (Київ: Наукова думка, 1988. – 272 с.; співавтор Д. Крвавич); «Український стрій» (Львів, 2000; третє видання, 2013. – 328 с.; співавтор М. Білан); «У ХХІ століття – з мистецтвом» (Львів, 2002.– 279 с.); «Давнє вбрання на Волині: етнографічномистецтвознавче дослідження» (Луцьк, 2006. – 280 с.); «Екслібриси родини Опанащуків» (Львів, 2007. – 80 с.); «Творчий портрет Миколи Опанащука. Графіка. Малярство» (Львів, 2007. – 180 с.); «Українське народне вбрання» (Львів, 2013. – 256 с.); «Українські народні головні убори» (Львів, 2013. – 276 с.).

Працю в академії мистецтв Галина Стельмащук поєднує з науковою роботою та активною участю в сучасному художньому процесі. Вона реалізувала ще два важливі проекти. Перший із них це розділ «Мистецтво» в об’ємному виданні-довіднику «Діловий світ України», де у статті «Художнє життя Львова» вміщено репродукції робіт 70 львівських митців з короткими даними про авторів. Це видання свого часу дуже підтримало львівських художників. Другий проект – каталог і водночас довідник: «У XXI століття – з мистецтвом».

Автор интервью: Галина Палажій