«Голлівуд створює міфи. А про Аеропорт потрібно говорити правду»

204

Днями на телебаченні показали телевізійну версію вистави за романом Сергія Лойка «Аеропорт». Поставив її режисер та телеведучий Євген Степаненко.

«Аеропорт» — історія «кіборгів», які 242 дні утримували Донецький аеропорт імені Прокоф’єва (ДАП), перетворивши його на символ українського спротиву. Відомою на весь світ її зробив кореспондент американської газети Los Angeles Times Сергій Лойко, написавши роман «Аеропорт», в основу якого лягли особисті враження автора, який був у ДАПі протягом 4-х днів.

Згодом уривки з «Аеропорту» озвучив актор Олексій Горбунов. Вперше виставу презентували на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Участь у виставі взяли Олексій Горбунов та Сергій Лойко, які читали уривки роману, а також скрипаль Василь Попадюк, гурт Riffmaster, Сашко Положинський та інші музиканти.

Режисер вистави Євген Степаненко більше 15-ти років прожив у Санкт-Петербурзі. Зараз живе та працює в Україні, очолює компанію Production Center ltd, яка займається кіновиробництвом, створенням циклових проектів для телеканалів. Працював режисером-постановником на декількох. Разом із Юрієм Макаровим веду проект «Війна і мир» на UΛ:Першому.

Також Євген Степаненко є заступником начальника штабу Першого добровольчого мобільного шпиталю імені М. Пирогова, він служив у підрозділі спецпризначення в різних точках на Донбасі.

Журналіст розпитав режисера про виставу та про роль мистецтва у часи війни.

Чому серед інших книг про війну, які вже вийшли, ви обрали саме «Аеропорт»?

Після першої моєї вистави «Котел», яка з успіхом пройшла 29 серпня, стало зрозуміло, що існує величезний запит на документальний театр. Люди хочуть знати правду про війну та зрозуміти, що відбувається з людьми які були на фронті. Відповісти на прості питання самі собі: що таке війна, що таке життя під час війни, що таке смерть. Ніби заяложені питання, але раптово виявилось, що вони стосуються кожного. І саме зараз. Якось сам по собі сформулювався цикл із трьох історій, які я вирішив зробити під єдиною назвою «Час пояснити війну». Перша — це власне «Котел», історія про любов та смерть на війні, третя це «Абрикоси Донбасу» Люби Якимчук. Аеропорт для мене був особисто прожитим досвідом, і Сергій Лойко у своєму «Аеропорті» — зміг сказати ті слова, якими я думав, і які я відчував в повітрі. Для мене — це історія гідності та честі.

Як ви ставитесь до відмови Лойка від екранізації книги у Голлівуді?

Я дуже вдячний Сергієві за цей вчинок. Голлівуд створює міфи. А про Аеропорт потрібно говорити правду. Сергій казав мені, що в тому контракті, який йому запропонували, у нього, як у автора, не було майже жодного впливу ні на сценариста, ні на режисера, ні на акторів. Тобто це міг вийти геніальний фільм, а могла вийти страшенна вампука, цілковита «клюква». Лойко правильно сказав, що гроші закінчаться, а от совість залишиться. І потім, мені здається, що це ще не остаточне рішення. І справа не в грошах.

Чи є у вас наміри зняти таке кіно?

Я дуже боюсь, але я би спробував. Я вихований і вивчений ленінградською школою Олексія Германа, Семена Арановича, Іллі Авербаха. Ігровий фільм стає абсолютним документом епохи. Гра акторів стає самим життям. Я думаю, уявляю, приміряюсь. Дуже стримує, на жаль, сам механізм нашого Держкіно та якась безглузда система фінансування культурних проектів в Україні. Наразі держава не зацікавлена в такому фільмові.

Розкажіть, будь ласка, докладніше про виставу «Котел».

Для журналістки та поетки Маші Старожицької «Котел», наскільки я зрозумів, був дуже особистою історією. Текст п’єси був написаний дуже швидко, Маша казала щось про кілька днів. Особистий текст, особиста історія і особисте ставлення до Іловайська, спонукали драматурга спробувати зробити постановку саме до роковин трагедії розстрілу українських військ російськими окупантами під Іловайськом. Я попався їй під руку та вчепився в матеріал. Я розумію, що Маша сприйняла мене як абсолютного авантюриста, але в якийсь момент виходу вже не було, довелося робити. Для мене це був певної мірою виклик: по-перше терміни, менше місяця на все, по-друге: тема, а по-третє те, що я все таки досить довго був поза професією. Дуже боявся роботи з акторами, але в процесі роботи все якось стало на нормальні рейки. Унікальний ансамбль акторів не дав розслабити булки і змушував працювати. З самого початку я робив мультимедійну виставу в форматі документального театру, яку для спрощення сприйняття називав читкою. Чому так? Бо якби я не встиг з виставою, автори просто б сіли прочитали текст на чорному тлі та й по всьому.

Але встигли. На жаль — був тільки один показ в «Кінопанорамі», але зараз п’єса знаходиться у подальшій роботі над нею. Я впевнений, що те, що я зробив – це унікальний формат, якого ще не було в Украіні.

Для чого зараз потрібно робити книги, вистави, фільми про війну? Чи можливо без жодної часової дистанції осягнути те, що відбувається?

В першу чергу для того, щоб люди зрозуміли, що у нас в країні йде війна. Як би її не називали – АТО чи якось там ще. Ми робимо перші кроки на шляху усвідомлення: а що, власне, з нами сталося? А що, власне, сталося зі світом? Звісно що зараз нам важко осягнути те, що від нас знаходиться на дуже близькій відстані.

Ви маєте військовий досвід. Чи можуть митці, які його не мають, повноцінно розповідати про цю війну?

Ну у кожного із нас є вже певний військовий досвід. Сучасна війна так влаштована так, що людина, яка там ніколи не була, більше в курсі, як там воно воюється, ніж та, що безпосередньо перебуває в окопах. Youtube, TV, соціальні мережі кожного дня вивалюють на нас тони війни, в Украіні, у Сиріїї, ще десь… Так що нічого особливого в досвіді військовому немає. Ну не знаєш ти, як стріляти із снайперської гвинтівки, то піди у тир, або на полігон, за невеликі гроші тебе навчать. Навіть курс розмінування можна пройти, і зрозуміти як вибухає міна. Не кажучи вже про курс тактичної медицини, який, до речі, взагалі дуже корисний в цивільному житті. Так що, зрозуміло, що людина, яка ніколи не була на війні, при певній уяві та у роботі з документальним матеріалом, а також бажанням не збрехати, щось реалістичне може зробити.

Автор материала: Катерина Сліпченко