Головнокомандувач миру

469

Пазли не сходяться. Мирна стратегія Петра Порошенка так і не подолала точку неповернення.

Федеральна канцлер Меркель на Мюнхенській цьогорічній безпековій конференції вистрілила в ногу главі держави, яка відчайдушно пнеться в Євроатлантичний Альянс. У своєму, на невщухаючих аплодисментами залу, виступі вона наполягала на неминучій добудові Північного потоку-2 і відкинула будь-яку критику партнерів по Альянсу.

В угоду незримо присутньому, Путіну. Тут якраз і пролунав цей фатальний постріл: «Звичайно, я на боці пана Порошенка… Але… російський газ залишається російським газом, а Росія залишиться нашим партнером». Не звертаючи жодної уваги на українські страждання і мучеництво, вона поставила мету перед Заходом: «Геостратегічна Європа не вправі переривати відносини з Росією… Треба зберегти не лише діалог, але й партнерство».

США Трампа поволі втрачає материнську Європу. Спроби Помпео і Пенса на Варшавському і Мюнхенському самітах натиснути на критично ослаблену великим Дональдом спільність в протистоянні Росії і її Північному потоку, побороти Іран і покарати Москву за порушення договору РСМД, силову зміну кордонів України та нападу на Велику Британію хімічною зброєю, не знайшли підтримки. Як і в час «Мюнхенської змови».

Непочутим залишився і український головнокомандувач. Він на мить вийшов із мирного стану і заявив, що Київ не може припинити бойові дії і переклав всю відповідальність за мир на Кремль: «Якщо Росія припинить стріляти – то буде мир. Якщо Україна припинить стріляти – то України не буде».

Якраз тут і виникають проблеми із пазлами мирної стратегії Петра Олексійовича.

20 лютого, на зініційованому Україною обговоренні 73-ї сесії Генасамблеї ООН про ситуацію на окупованих територіях України, Президент заявив протилежне: «Альтернативи мирного врегулювання конфлікту на Донбасі немає», закликавши «зупинити агресію Росії лише зусиллями міжнародної спільноти». Дивно, але жодного проекту документу українська депутація для реакції Генасамблеї на вмиротворення Росії чомусь не запропонувала. Тим більше, що тижнем раніше, 12 лютого, на спецзасіданні РБ ООН по Мінських домовленостях, зініційованих Москвою, було встановлено, що просування до миру на Сході України не відбувається, виконання Мінських угод фактично зупинено.

Все це, не дивлячись на 159 антиросійських санкцій 62-х країн світу, які нанесли збитки економіці колишнього «Великого брата» на суму 6 мільярдів 300 мільйонів доларів. Попри 103 Мінські зустрічі за час «мирного плану» загинуло біля 13 тисяч українців, (серед яких 3300 цивільних), біля 30 тисяч поранено, (з яких 9000 цивільних). 1,5 мільйона стали біженцями. І за оцінками ООН 13,5 млн. потребують гуманітарної допомоги вже цього року.

Ми до кінця не розуміємо математики з хімією «мирного плану» Петра Порошенка. На поверхні, якщо виключити п’ятирічну і специфічну човникову дипломатію таємних, із уст в уста, перемовин між двома головнокомандувачами, України і Росії, лежать три тремтячих бойових кита, що тримають на собі всю логіку стратегії якогось змирення з Москвою.

Перший – дипломатія Мінських переговорів і уступок агресору для зупинення його подальшого фізичного просування в глибину країни.

В лютому-березні 2014 року відбулася збройна анексія Криму Росією. З квітня-травня цього ж року розпочалася військова агресія Росії на Донбасі. А 25 травня – Порошенко був обраний у першому турі президентом України. Втрутились американці, які 17 квітня 2017 року реально організували «Женевський формат». Фактично в дусі Будапештського меморандуму. Джон Керрі, Кетрін Ештон і Андрій Дещиця проти Сергія Лаврова. Захід з Україною проти Росії, яка чітко визначена стороною конфлікту. На тлі вже введених Заходом «Обмежених санкцій» за анексію Криму. В спільній заяві чітка деескалація. (Але без Криму): роззброєння всіх незаконних формувань; звільнення захоплених будівель і заручників; гарантії розумної амністії  та створення спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. Керрі поставив вимогу виведення росвійськ від укркордону, бо США введуть додаткові санкції. Лавров не заперечував, але вимагав скласти зброю всіма незаконними бандформуваннями і гарантувати позаблоковий статус України.

Путін злякався. Росія не була готова до війни із Заходом. Ніякої. Американці, як завжди, відступати не збирались. Він активно шукає способу домовитися з безальтернативним майбутнім президентом Порошенком. І знаходить. Новому українському лідеру потрібне визнання легітимності його обрання саме Росією, що має, в тому числі, створити умови для прямих переговорів. Посередниками виступають президент Олланд і канцлер Меркель. 6 червня, за Reuters, після 15-тихвилинної, один-на-один, розмови з Путіним Порошенко тисне йому руку. Публічних домовленостей всього дві, за інсайдом офісу Олланда,: провести найближчими днями переговори про припинення вогню на Сході України, а Росія має визнати законним обрання Порошенка президентом України. За лаштунками: Женевський формат змінити на Нормандський; і без американців; почати процес переговорів із лідерами бойовиків у Мінську за участю не ратифікованих груп, але з послами двох країн та ОБСЄ, куди Росія може ввести будь-яку кількість своїх представників. 7 червня на інавгурації Порошенка присутній посол Зурабов, який спеціально для цього, на недовго, прилетів з Москви.

На тлі вигнання-втечі Януковича, Майдану, завершеної фейковим референдумом анексії Криму і запеклих боїв на Донбасі, українці отримали законну, легітимну і визнану всіма, без виключення, суб’єктами міжнародного права, владу.

20 червня президент оголошує одностороннє припинення вогню на Донбасі. Починається мирна стагнація війни Росії проти України. Вона виходить із двостороннього воєнного конфлікту і, за підтримки Києва, становиться  гарантом прав і свобод «русскоязычных» а бойовикам президент-миротворець дає шанс перевести кривавий тероризм в політичне русло, перетворивши його лідерів у політичні постаті та сторону переговорів.

І хоча 1 липня президент відновлює воєнну операцію на Сході, що призводить до звільнення двох третин окупованих територій, для повернення контролю над кордоном стає пізно. Російські війська відкрито починають бої біля Савур Могили і оточують сили АТО під Іловайськом, вчинивши масове вбивство українців.

На це накладається ще одна стратегічна помилка – призначення міліцейського генерала Гелетея міністром оборони. Ситуація набирає оборотів за сценарієм хаосу. Цейтнот часу вплітається у безвольність воєнного командування і страх політиків, що доходять до параної.

Президент бачить тільки один вихід – пошуки переговірної формули з Путіним. Човниковий канал відносин між ними набирає швидкості. Готується перший Мінськ. Про це свідчить зламана пошта сірого кремлівського кардинала Суркова українськими гакерами «Кібер-хунта» 24 жовтня 2016 року. Два висновки, які можна зробити із аналізу цих документів є принципово важливими для зчеплення нашого логічного ланцюжка. Перший – Мінські документи розробляли перед тим, коли факт російського вторгнення став очевидним і дата «Мінської зустрічі» 5 вересня була відомою для сторін ще до Іловайського котла. Оскільки СБУ оголосила, що викрадені із пошти Суркова документи автентичні, то другий висновок взагалі підриває мозок. О 13.01, 25 серпня 2014 року на пошту приймальні Суркова надійшов лист з додатком у виді документу – «План синхронізації кроків з виконання мирного плану президента України» із MFA. Тобто МЗС. Автором в кореспонденції, найшвидше, виходячи із висновків «Кібер-хунти» є керівник департаменту МЗС протидії загрозам з боку РФ a.m.plakhotniuk. Реально це мирний план Порошенка виголошений ним ще 20 червня, у Святогірську, на другому тижні управління країною. Більшість пунктів плану синхронізації є основною частиною «Мінського протоколу». Все це, не дивлячись на прорив російських сил через Амвросієвку до околиць Іловайська та, одночасно, перед запланованою зустріччю Порошенка з Путіним 26 серпня у рамках саміту ЄС-ЄврАзЄС. 29 серпня у «гуманітарному коридорі» під Іловайськом відбувся масовий розстріл російськими військами і бойовиками українських військовиків. Попри те, Порошенко вже наступного дня несподівано заявив, що «в найближчі дні, починаючи з 1 вересня ми наближаємося до деескалації». Було зрозуміло, що сторони домовилися про припинення бойових дій на початку вересня з укладанням відповідної угоди. Путін до цього намагався захопити якомога більше української території, а Порошенко, не дивлячись на широкомасштабні бойові дії і нарощування агресії Росією, робив усе, аби унеможливити пряму фронтальну війну.

5 вересня, делегована президентом українська сторона, підписала Мінський протокол із лідерами бойовиків. Як приватними особами. 8 вересня Захід ввів основну частину санкцій проти Росії за агресію проти України, а після виступу Порошенка на Уельському саміті НАТО воно зобов’язалось підтримувати Україну і визнало право окремих країн на постачання їй сучасної зброї. Не дивлячись на мирний план. 19 вересня трьохстороння контактна група погодила перший, із довгої серії меморандумів, по припиненню вогню, створення лінії розмежування та 30 км. зони безпеки. Донецький казан закипав. Мирний план все більше використовувався для каналізації неспроможності протидіяти Росії. Більше того, він виключив Крим із єдиного процесу переговорів за відновлення територіально цілісності і державного суверенітету у визнаних міжнародним правом гарантіях. У тому числі і Москвою. Перший Мінський протокол привів до ще більше втрат суверенної території і дав шанс бойовикам разом з Росією створити на Донбасі воєнно-політичні автономії ДНР/ЛНР, з військово-цивільними адміністраціями та адекватними українським ЗС двом потужним професійним військовим угрупуванням.

12 лютого 2015 року, за дорученням президента підписується комплекс заходів по виконанню Мінських протоколів. Мінськ – 2. Порошенко наполягає, що його мінське перемир’я базується на його мирному плані. Він ще переконаний в своїй особливій харизмі і готовності Путіна до миру.  Олланд у своїх мемуарах стверджує, що Меркель писала «першу чернетку майбутньої мінської угоди… Вона нікому, навіть своїм радникам не дозволяла формулювати статті угоди». Лідери бойовиків, оцінюючи виключно слабку позицію української сторони, підписувати її не хотіли. Тоді Меркель, за Олландом, «крижаним тоном пообіцяла Путіну тривалу ізоляцію». Врешті, Сурков змусив їх це зробити.

Путін психологічно тиснув на Меркель і Олланда. Вже не лабрадором. Біля нього постійно знаходився полковник в морській формі з пристебнутою ядерною валізкою в руках. Олланд свою валізку забув удома.

Можливо й тому всі нові приписи Мінська-2 є зобов’язаннями України. Деякі – ФРН і Франції. Москва з бойовиками не лише не отримали стратегічних, які би вивели конфлікт на рівень деескалації, зобов’язань але й якимось дивом записали собі право вето на процес євроінтеграції України: «вони також підтримують трьохсторонні переговори між ЄС, Україною та Росією з метою випрацювання практичного вирішення питань, що викликають занепокоєність Росії в зв’язку з виконанням Угоди про глибоку всебічну зону вільної торгівлі між Україною і ЄС» (Декларація президентів і канцлера в підтримку Мінська-2).  Київ отримав і серйозні мінуси для внутрішньої повістки: треба утримувати окуповані території, а, отже, й бойовиків на них; прощення і амністія терористів; легалізувати бойовиків у політичних партнерів; радитись з РФ по всіх торгових євроінтеграційних питаннях.

Петро Порошенко зайшов на мінне поле. Густа тінь канцлера Ангели Меркель застигла над Україною. У 2008 році вона переписала в Бухаресті, під тиском Путіна, заяву про ПДЧ з НАТО на невизначену угоду про особливе партнерство; у 2015 році – комплекс заходів Мінська-2; у 2019 році – на Мюнхенській безпековій конференції оголосила про відновлення геополітичного партнерства з Росією. В Мінську Меркель, Олланд з Порошенком тільки спостерігали, як головнокомандувач Путін ефективно керує операцією по захопленню Дебальцево і створенню чергового «котла» в якому знову загинуть сотні українських військовиків.

Мінськ-2 був кульмінацією мирного плану президента. Його поступова деградація до 2019 року підірвала існуючі моделі переговірної бази про мирне врегулювання воєнного конфлікту з Росією, дискредитувала зусилля Нормандської четвірки зменшити шляхом чергування санкцій з поступками воєнний тиск Москви на Україну і світовий порядок та відкрила слабкі сторони Євроатлантичного Альянсу. Саме агресія Путіна проти України, генетична обережність Європи і лобізм корпорацій своїх інтересів на Російському ринку призвів до початку кризи в ЄС «Брекзитом», Євроатлантичного розлому і загрози націоналрадикалізму. Густо змішаного з популізмом.

Україна втратила ініціативу й історичний час. Мирний план може виявитись прихованим способом капітуляції. Мінські переговори найбільше відповідають такому прогнозу. Вони не тільки зруйнували Женевський процес, але й унеможливили вищу легітимність дипломатичної протидії Росії на основі Будапештського договору.

Другий. Економічні санкції Заходу мали змусити Росію сісти за стіл переговорів із Заходом за участю Києва. На відміну від Ірану та Північної Кореї, вони не ізолювали Росію. Навпаки. Посилили всі її складові, перетворивши з регіональної в глобальну державу, яка щодня виписує порядок денний для світу. Росія посилила свою економічну спроможність ефективно розвиватись в умовах значних обмежень, інвестиційних втрат і доступу до доларових кредитів, наростила силові агрегати впливу на світову політику і мобілізувала, зцементувала російське суспільство на боротьбу з зовнішніми ворогами. На вечірній зустрічі після послання до Федеральних зборів із керівниками РосЗМІ Путін насолоджувався страхом Заходу перед новітньою ядерною силою Росії, яка у будь-який час може вдатися до превентивного удару: «…Эффект эскимо – летит и плавится по дороге. Плазма сверху. По бокам – 2000 градусов…  И при этом проходит сигнал управления». Це про  ядерний крилатий блок «Авангард» у 20 махів, який за 6 хвилин долетить до будь-якого центру прийняття рішень. А Україна? Путін єхидно розсміявся: «Считайте, это просто, как апельсин».

Санкції не стримали і не стримають Росію, не змусили її сісти за стіл переговорів щодо відновлення світового порядку. Навпаки, вони її роздратували, мобілізували, дали привід відповісти на них необмеженою воєнною силою.

Невідомо коли і як, за чиєю ініціативою, але антиросійські санкції у відповідь на анексію Криму і збройну агресію Росії на Донбасі згубно стали прив’язаними до Мінських угод. Росія не визнає себе їх прямим учасником, немає чітко визначених і покладених на її відповідальність зобов’язань. Тому, ніяк необмежена в маневрі щодо вимоги їх виконати. Україна, навпаки несучи відповідальність за більшу частину Мінських зобов’язань не тільки змушена співпрацювати із бойовиками в режимі внутрішнього конфлікту, але й не в стані протидіяти Москві як воєнному агресору. Такий позов Україною вже на п’ятому році воєнного конфлікту так і не поданий в кримінальний суд ООН. Як і немає важкої, ретельної роботи в пошуках способу створити спеціальний трибунал ООН, використовуючи терористичний акт проти пасажирів «Боїнгу» — рейсу МН17.

Гірше інше. Розрахунок на санкції, які мають зупинити Росію, примусити її хоча би до миру у непродуманій прив’язці до Мінських угод викривили воєнну стратегію оборони. Вона носить пасивний, стримуючий, демобілізуючий характер і не заточена на створення військової сили, здатної не лише протистояти вогневому зіткненню з Росією, але й нанести їй, не співрозмірні із політикою двосторонньої війни, втрати. У тому числі й на території самої Росії.

Армія мала би стати для президента Порошенка третім бойовим китом. Без сумніву, сьогодні ми маємо інші, більш сучасні збройні сили, аніж у 2014 році. Проте, як і в інших секторах розвитку держави, тут не були проведені стратегічні реформи, які б зміцнили, посилили їхній потенціал, перемістивши з 30 місця у світовому рейтингу хоча би на 10-12. Тільки у цьому випадку Москва, яка має другі по якості ЗС у світі, змушена була би йти на політичні поступки. Назвемо тільки три стратегічних провали, які не можуть уже бути легко виправлені. ЗС України і управління ними так і не залишили Радянський Союз. Переодягання в цивільну одежу міністра оборони є тільки політтехнологією. Воєначальники керують обороною із своїх кабінетів, погоджуючи усі свої дії із адміністрацією президента, яка, одночасно, бореться за його перемогу на посаду глави держави. Генеральний штаб не реорганізований до умов реальної війни, діє структурно і оперативно як у мирний час, не зосереджений на розвитку сучасного війська і довгострокової стратегії не лише війни з Росією, але й воєнної потужності держави.

Наступний, фіксація військ в одній оборонній позиції згідно Мінських угод є згубною і втратною. Противник отримав неймовірну стратегічну перевагу. Це обмежена тактична, окопна війна зосередила в одному, обмеженому місці  за помилковою стратегією Мінських угод, — «лише війна на Донбасі», — основні національні воєнні ресурси. Досить потужні збройні сили сепаратистів за підтримки високомобільних ЗС Росії, маючи детальну картину слабких місць оборони і не будучи зв’язаними мобільними маневрами українських воєнних з’єднань можуть пройти наскрізь або навколо. Мінськ наніс ще один вже психологічний удар: він породжує стійкий вкопаний менталітет, про що пише британський військовий радник МО Глен Грант, «серед солдат і штабів, який йде проти всіх правил війни якщо ви хочете перемогти». Очевидно, що в цьому плані драматичною має бути й оцінка ліквідації потужного добровольчого руху і придушення волонтерства. Це теж може бути пов’язано із виконанням Мінських угод в частині зобов’язань припинення існування незаконних збройних формувань. Проблема в одному – бойовики тільки нарощують свої незаконні воєнні угрупування.

І наостанок – зброя. ЗСУ за 5 років гарячої війни так і не переозброїлись для протистояння сучасній російській воєнній машині. Більше того, в результаті поразок під Іловайськом і Дебальцевим, за даними IISS і президента Порошенка, втрати наших ЗСУ, від рівня 2014 року, складають 50-60%. За аналізом воєнних експертів НАТО наявна кількість озброєнь може захищати лише «обмежену територію» і тільки у випадку модернізації радянської зброї. Керівництво держави впродовж минулих років переконувало, що на озброєння скоро поступлять у великих кількостях модернізовані танки, артилерійські системи, ствольні і реактивні, ОТРК, БТРи, тощо. Точної інформації, яку можна було би експертно оцінити ніде немає. Але є одна очевидність: стратегічної ротації радянської зброї на сучасну в армії не відбулося. Хоча й на повну потужність працює 80 державних заводів, конструкторських бюро ДК «Укроборонпром». У 91 році в ОПК України входило 3594 підприємства з 2,5 млн. працюючими. Україна випускала 15% фінальних озброєнь СРСР. Завод ім. Малишева у 1991 році виготовив 900 танків. З 21 критичних воєнних технологій СРСР Україна розробила 17. Авіаційна промисловість нараховувала 39 підприємств. Але щоб зрозуміти співвідношення якості стратегічного планування двох воюючих країн, оцінимо те що бачимо. Дві виставки озброєнь у 2018 році у Москві і Києві. На форумі «Армія -2018» Путін виставив 26 тис. експонатів (у 2017 – 18500): БМП Т-15 з модулем «Кинджал» і надзвуковими протитанковими ракетами «Атака»; БМП «Бусурманин»; БТРи «Тигр»; 87; ЗРК «БУК М-3» з одночасним захопленнями 36 цілей; модернізовані ударні гвинтокрили з протитанковими керованими ракетами і бомбами до 500 кг. та сумісністю із БПЛ; керований прямохідний робот; комплекс для боротьби з дронами – безпілотний ZALA 421; рушниця проти дронів; автомат АК-308 під патрон НАТО; система яка зв’язує бійців і техніку з допомогою нейромережі з бойовим роботом з відеоконтролем онлайн з безпілотників; екзоскелет для переносу 50-ти кілограмових вантажів і т.п. і т.д. Все це не просто знаходиться на озброєнні російської армії, але й було включено в контракти для поставок арміям світу. Воно може завтра бути на Донбасі. Бо він вкрай зручний полігон.

На українській виставці «Зброя і безпека» було представлено більше 60 «натурних зразків» техніки. Тобто не серійних. Крім Стугни-П, ПРК другого покоління, який на озброєнні з 2011 року. Чи, наприклад спільний україно-польський проект по модернізації БРДМ «Мангуст», яку мали презентувати минулого року. БМ-21УМ «Берест», 122 мм. РСЗО на базі КРАЗу, яка є  модернізацією «Граду», поки що є лише перспективним зразком.  У цьому році воєнне керівництво хоче нас здивувати вітчизняними ракетними комплексами – Вільха, Верба і Грім-2. Серійне виробництво перших двох, за повідомленням преси, вже розпочато. Ніби на Шепетівському заводі. У розпал виборчої президентської компанії.

Обрання на наступний термін главою держави нинішнього її очільника має лише один план подолання кризи української державності у наслідок вторгнення Росії – Мінський. Він може бути модернізований якоюсь миротворчою місією, розширенням повноважень ОБСЄ, створення спостережних місій під егідою ООН. Але його сутність залишиться одна – важка стагнація держави із непередбачуваною тривалістю воєнного конфлікту на Сході волотильної інтенсивності. І хоча Петро Порошенко єдиний, який намагається визначити свої реперні точки, як кандидат в президенти, зрозумілого плану і стратегії, з урахуванням минулих її провалів і помилок, він не оголошує. Його риторика тримається на антиросійській повістці із повною відсутністю соціальних та економічних програмних завдань, відновлення територіальної цілісності та державного суверенітету (з Кримом, Донбасом, чи без), розширення демократичних засад управління державою і відновлення спроможностей систем стримувань та противаг. Повна відсутність образу майбутнього. Спроба агресивно і швидко відновити довіру не із рухомою, прогресивною частиною суспільства, а з залишками радянського народу, перефарбованого в патріотів і радикальними націоналпопулістами. Це викликає, натомість згуртуванню, мобілізаційної єдності, нерозуміння і роздратування тих українців, які ще не розчарувалися у боротьбі за свою державу. Реальність ще більше може викривити розрахунок на штучно стимульований страх, масові підкупи і фальсифікації. Це створює надзвичайно велику загрозу і небезпеку вийти із наступних виборів ослабленими перед російською гібридною агресією, яка страхом нової московської зброї заселяється у мізки українців, дві третини яких, під впливом тих же Мінських угод, підтримують Петра Порошенка і вже готові на компроміси з Росією заради миру на Донбасі.

Головнокомандувач миру проти головнокомандувача війни?

Степан Гавриш