Готуємося до землі. День, коли зникне українське село

770

На межі зникнення перебуває 4684 села, станом на 2015 рік у кожному з них мешкало до 50 осіб.

Мабуть, ніде так явно – як у стосунках держави із селом – не дається взнаки прикрий радянський спадок. Від 1917 року так і не відновлено баланс й не побудовано цивілізованих відносин між «центром» та сільською глибинкою, — інформують «Українські реалії».

Велика трагедія Голодомору далася взнаки масовим витоком сільського населення у міста – тоді, коли це стало можливим, а саме після 1974-го. Бо саме в середині 1970-х селяни змогли отримати паспорти як запоруку вільного пересування країною. З тих пір і по цей день села України повільно, але неухильно вимирають. І остання статистика добре ілюструє цей процес.

В національному науковому центрі «Інститут аграрної економіки» прогнозують, що протягом найближчого часу кількість сільського населення України скорочуватиметься зі швидкістю 75-85 тисяч осіб щороку. Мова не тільки про високу смертність, яка в принципі вирізняє України поміж інших європейських країн. А й про те, що села залишає остання молодь. «Селу загрожує тотальне знелюднення. Воно розтягнеться на десятиліття, але неминуче призведе до зникнення сільського укладу життя як такого», – говорять науковці. До речі, автор продовжив їхні підрахунки й дійшов наступних висновків. Якщо виходити з того, що нині в селах проживає 30% населення, тобто 12,6 млн осіб (це – дані від віце-прем’єра Геннадія Зубка), то знадобиться близько 157 років, аби село повністю зникло з української мапи.

Власне, цей процес іде на повну потужність й після отримання Україною незалежності. Із 1990 по 2018 роки в Україні зникли з мапи 426 сільських населених пунктів. Однак справжня кількість «вимерлих» сіл набагато більша: від 2014 року 369 безлюдних сіл просто не були зняті з державного обліку (це у 2017-му засвідчив Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ). На межі зникнення перебуває ще 4684 села, де станом на 2015 рік мешкало до 50 осіб у кожному. Зайве казати, що вимиранню сіл сприяє як превалювання кількості померлих над народженими, так і трудова міграція – і внутрішня, і за межі держави.

Звісно, є й великі села, де люди продовжують жити, створювати ОТГ, розвивати аграрний бізнес, але до пасторальної картинки далеко й там. Теоретично замість неефективної колгоспної системи опорою місцевих економік мали б бути фермери. Але станом на 2014 рік у сільському господарстві України було 52,5 тис. суб’єктів господарювання (у середньому 1,7 «штук» на одне село), серед яких 71,3% становили саме фермерські господарства. Однак ринку праці вони не оживили: за статистикою 2014-го, з-поміж населення, зайнятого в сільському господарстві, на фермах працювало трохи більше як 3%.

І все ж таки ніде в Європі не проживає така чисельність селян. 30% населення у нинішніх реаліях – це дуже й дуже багато. Як твердить той таки Зубко, у розвинених європейських країнах з акцентом на фермерські господарства – таких, як Франція, Німеччина, Нідерланди – відсоток селян коливається у межах 5-7. І от парадокс: ці «скромні» 5-7% успішно годують і себе, і своїх співвітчизників, а наші 30% злидарюють та ледь виживають. Щоправда, Україна як держава видоює своїх фермерів до останнього (це єдине, що вона вміє робити ефективно), але жодним чином не стимулює їх до продовження своєї роботи у селі.

І знову трохи урядової арифметики. За словами прем’єра Гройсмана, АПК України забезпечує до однієї шостої ВВП. «Більше трьох мільйонів людей сьогодні працюють в аграрному секторі і понад 40% валютної виручки сьогодні потрапляє саме від результату роботи аграрного сектора. Ми займаємо лідируючі позиції в світі як країна-експортер аграрної продукції. 14% ВВП формує аграрний сектор і ще 4% – переробна галузь», – говорить (дослівно) Гройсман. Отже, що таке АПК? Це – один з найбільших працедавців, один з найсумлінніших постачальників валюти та внесків до ВВП і, відповідно – один з найбільших платників податків. Проте чи розцінює держава агросектор як напрям, котрий можна і треба розвивати в першу чергу? Ні.

Водночас досвід сусідньої з нами Польщі унаочнює те, якою має бути державна підтримка фермерів. У цій країні існує Агенція реструктуризації і модернізації сільського господарства (ARiMR), котра передусім розподіляє європейські гранти та кредити. Градація категорій щодо отримання фінансової допомоги є досить широкою: держава доплачує і за орні угіддя, і за озеленення земель. А ще – за вирощування окремих видів культур і за утримання поголів’я худоби. Польські аграрії, як і німецькі, також можуть розраховувати на допомогу від держави і за завдану шкоду в результаті стихійних лих чи інших зовнішніх факторів.

В цьому році кредитний портфель для аграріїв у Польщі, за рішенням польського уряду, становитиме майже 1,2 млрд злотих (приблизно 280 млн євро), а кредити можна буде отримати в шести визначених державою банках. Також із 1 січня у країні діє закон про те, що малі фермерські господарства зможуть безпосередньо продавати свою продукцію замовникам, уникаючи посередників. Це дасть змогу невеликим компаніям отримувати вищі прибутки і уникати диктату мережевих продуктових супермаркетів. Нарешті, існують й цілі програми підтримки молодих фермерів та молодих фермерських родин – для них створюють преференції, аби простимулювати до життя на землі.

Власне, про закордонний досвід можна говорити нескінченно довго. А він є різним – і добрим, і поганим. Бо наряду із Польщею та рештою європейських країн існує також «кейс» Аргентини та Бразилії, де сільгоспугіддя викуплені великими агрохолдингами. На аргентинському ринку, приміром, давно хазяйнують китайці – зокрема, найбільший у світі рослинницький агрохолдинг Beidahuang Group (земельний банк становить понад 5,4 млн га), котрому на батьківщині не вистачило власних орних земель. І є побоювання, що шанси України стати другою Аргентиною є вищими за шанси перетворитися на Польщу.

Без державної підтримки (а мова не тільки про кредити для фермерів, а й про якісну сільську медицину, освіту та культуру) процес вилюднення українського села може набути прискорення та завершитися раніше, ніж за 157 років. Відтак спорожнілі землі дістануться – за аргентинською моделлю – багатим латифундистам. Можливо (навіть швидше за все) іноземним. І тоді вже пізно буде говорити про те, що Україна застрягла в іпостасі європейської житниці, пізно буде марити й про розвиток переробної промисловості та всієї супутньої інфраструктури.

Наші ж хлібороби роблять вибір на користь міста, а не села. А якщо й села – то на території Польщі чи деінде. Втративши людей, держава стане беззахисною перед будь-якою іноземною навалою (зокрема, й навалою покупців / орендарів / нових власників наших природних ресурсів). Замість «готуватися до землі» (як казав один український мер), краще жити на ній та почуватися її господарем. Невже це аж таке заскладне завдання для України та українців?

Михайло Поживанов