Грузинський месія

187

Віднедавна у засобах масової інформації, соціальних мережах та навіть особистих розмовах на слуху постійно перебуває ім’я Михаїла Саакашвілі. Особливої популярності йому додало проведення в Києві “Антикорупційного форуму», що зібрав більше шести тисяч учасників, – така цифра стала повною несподіванкою навіть для організаторів цього заходу. Після цього Саакашвілі став ледве не національним кумиром, – його ім’я замайоріло на обкладинках тижневиків, постійно згадується у Савіка Шустера, який не приховує своїх симпатій до нього. Можна сказати, що в українського політизованого обивателя з’явився свій герой, месія. Колись таким був Віктор Андрійович Ющенко, але це було вже так давно, що пам’ять сумлінно стерла ці спогади, як стирає спогади про попередні невдачі в особистому житті, коли ми зустрічаємо чергове «велике і вічне кохання».

Отже, дочекалися! Дочекалися нарешті свого Вашингтона з його новим і праведним законом. Чим відрізнявся останній Майдан від попереднього, так це відсутністю єдиного харизматичного лідера. Лідерів було декілька і жоден з них не був достатньо харизматичним: тупенький Кличко, кумедний Яценюк і надто радикальний на словах Тягнибок. Їх всіх обійшов нічим особливо не примітний «господарник» Петро Олексійович. І тут, нарешті, з’явився «Він»: молодий (як для політика), чудово володіє англійською, не має власного бізнесу, не здав Грузію росіянам під час «серпневої війни» 2008 року, користується підтримкою Заходу, запальний, емоційний, дотепний, радикальний (але в рамках дозволеного). До того ж, він ще й оголосив війну корупціонерам та олігархам. От вам і готовий національний лідер.

Додайте до цього всього вроджену українську віру в чудеса: як у нас люблять говорити про японське, німецьке, сінгапурське та інші «дива». Також у нас певно ще в генетичній пам’яті заховано віру в добрих варягів, які прийдуть і повирішують всі наші проблеми, якщо ми вже самі не зможемо. Хоча, згадаймо що Сталін був грузином, Наполеон корсиканцем, а Гітлер – австрійцем. Все – таки, національний вождь повинен бути трохи нетутешнім. Взагалі, Саакашвілі мені нагадує Сталіна для лібералів. У нас прийнято сміятися з росіян, які все згадують про Йосипа Вісаріоновича, але любов наших ліберальних реформаторів до Піночета чи Лі Кван Ю має ту ж природу. Просто іконостаси в обох таборів трохи різняться.

Отже, шлях Михаїла – чудотворця до вершин українського політикуму можна вважати розпочатим. Навряд чи він буде пролягати через президентське крісло, адже український паспорт Саакашвілі ще надто свіжий. Скоріше за все, йтиметься про прем’єрську посаду на чолі своєї коаліції в парламенті з наданням прем’єру основних віжків управління країною, як це й має бути в парламентсько – президентській республіці. Хоч порівняння і не дуже вдале, але згадаймо що Гітлер і Мусоліні прийшли до влади саме в парламентських республіках. Жодним чином не хочу порівняти Саакашвілі з цими одіозними діячами, навів приклад лише для того щоб продемонструвати, що диктатор цілком може утвердитися через прем’єрське крісло. Так навіть краще, адже формально перша особа на чолі держави – це президент. У Пілсудського взагалі ніколи не було формального титулу керівника польської держави.

Ворог у Саакашвілі один – це Ігор Коломойський. Я цю тему розвиваю мало не в кожній своїй статті присвяченій українській проблематиці, але змушений повертатися знову і знову. Отже, після Євромайдану в промайданівському середовищі почали формуватися два крила: умовно ліберальне і умовно ультрапатріотичне. Осьовою фігурою ультрапатріотичного крила, його основним організатором і спонсором є Ігор Коломойський. Його етнічне походження та «історія успіху» не дозволяє йому публічно стати на чолі свого політичного війська, тому він змушений діяти через свої різноманітні політпроекти. Цих політпроектів завжди багато, адже вони зазвичай мають сумнівне фінансування і сумнівне керівництво, отже краще перестрахуватися. Історія з Мосійчуком та Корбаном лише підтверджує подібне розкладання яєць до різних кошиків.

У ліберального ж крила не було своєї осьової фігури на кшталт Коломойського. Є свої володарі думок на кшталт Лещенка чи Найєма, а тепер з’явився і справжній «вождь». Як на мене, то вихідні позиції у групи Саакашвілі більш вдалі аніж у групи Коломойського. Саакашвілі, все – таки, не олігарх (і навіть ніколи не займався бізнесом). Як би там не розхвалювали патріотичні поривання Коломойського, але олігархів у нас не люблять і з цим нічого не вдієш. Саакашвілі не єврей і не відкриває синагог в Ізраїлі (антисемітизму в нас ніхто не відміняв). За Саакашвілі стоїть Захід (принаймі республіканці в США). На останньому варто зупинитися детальніше, адже, насправді це один з основних факторів у його політичних успіхах. На мою думку, завдання яке ставлять перед Саакашвілі його заокеанські друзі просте: ліквідація українського олігархату і передача його власності до рук транснаціональних корпорацій. А також перехід землі після початку приватизації не до українських олігархів, а до міжнародних агрохолдингів. Якщо придивитися уважніше, то основні політичні гравці, яких пов’язують із американськими спецслужбами (на кшталт Гриценка чи Наливайченка), або західними грантами (Найєм, Лещенко, Демальянс) неочікувано випливли всі разом в команді навколо Саакашвілі.

Політичне протистояння Порошенка і Коломойського, як я вважаю, погубить їх обох. Наочним прикладом того є справа Корбана, що триває на наших очах. З одного боку, відвертий «бєспрєдєл» силових органів б’є по владі, з іншого боку, – чорна бухгалтерія Корбана із зарплатами Парасюку та телефонні розмови про катування Рудика грають на утвердження Коломойського в образі дона Корлеоне. Саакашвілі просто варто почекати поки ці два політичні важковаговики виснажать один одного і тоді тріумфально вийти на владну сцену.

Автор материала: Олександр Січкар