Український кінорежисер, сценарист і продюсер Іван Кравчишин, чий фільм «Політ золотої мушки» нещодавно вийшов у широкий прокат, в ексклюзивному інтерв’ю розповів про особливості сучасного українського кінопростору, про зйомки самого фільму і про те, що потрібно робити, щоб кіно в Україні було комерційним.

Пане Іване, у вашому доробку чимало фільмів, та саме «Політ золотої мушки», наскільки я розумію, є найпопулярнішим. Як думаєте, завдяки чому?

Я навіть не знаю, чи він насправді популярний. За два тижні прокату у Західній Україні фільм викликав бурю емоцій, але доволі помірно його сприйняли на сході і в центрі України. Можливо тому, що у нас майже не було реклами ‒ все зробили через соцмережі. Порівняно з іншими українськими фільмами, це була крихта в морі. Але ми тим абсолютно не переймаємося і сприймаємо як маленьку частину великої кампанії. Зараз ми закінчуємо прокатну історію на великих екранах, потім ідемо в другий екран: їздитимемо з відео-проектором по всій Україні. Потім кіно йтиме по телебаченню, а на останньому етапі я кину його в Інтернет. Саме на інтернет-глядача і розраховуємо. Бо на наше кіно насправді прийшли люди, які зазвичай не ходять в кінотеатр. Глядачеві, який дивиться американське кіно, наше зовсім не цікаве. Розумієте, українське кіно треба так само навчитися дивитися, як їсти українську їжу, співати українських пісень чи читати українську поезію. Нам треба вчитися бути українцями, а не лише універсальними споживачами.

Сьогодні з телеекранів нам пхають різного роду продукцію, що є напівфабрикатом чи то американських, чи то російських виробників. Через те, що українського в наших в головах немає, люди перестали відчувати себе гегемоном землі, на якій живуть. Я їх не звинувачую. Просто якісно роблю свою роботу. І моя крихта в цьому океані, наводненому іншим продуктом, має значення. Ми не претендуємо на комерційні успіхи і не малюємо собі райдужного майбутнього, що когось переможемо чи зберемо бюджети. Боже збав! Ми реально дивимося на речі. Війна йде не тільки на Сході, а й у тилу – за увагу глядача. От ми й воюємо за неї. У нас є стратегія і свої сили, які ми використовуємо, і сподіваюся, що перемогу на цьому фронті таки здобудемо.

Чи змінилося щось на українських екранах, в українському кінопросторі протягом цих двох років війни?

‒ Скажу відверто: не змінилося нічого. Ми дуже великі відчайдухи. Терпимо, терпимо, а потім як побіжимо кудись! А треба щодня, потрошки починати з самого себе. Це найскладніше, це треба виховувати. А культура – це і є виховання, не тільки освіченість. Зараз люди почали ходити до церкви, бити головами перед образами. Інколи це правдиво, іноді фальшиво, як би не було ‒ це звикання до ритуальних обрядів. Тому поспішати і сподіватися, що ми різко від «совка» перейдемо до якогось українства ‒ ілюзія. Треба сто, а може й сотні років. Бо до гіршого набагато легше перейти, ніж до кращого. Для отого переходу від «совка» до якихось цінностей, які об’єднують людей, потрібно багато часу. Але у нас є велике бажання відрізнятися від тих людей, які живуть далеко на Сході. Все ж таки ми хочемо в Європу.

Чи плануєте показувати кіно західним колегам, на фестивалях тощо?

Це не фестивальне кіно, бо на фестивалях хочуть всяких збоченств, вбивст і так далі. А я вже перехворів «хворобою» глушити глядача шоковим станом на самому початку фільму. В режисурі ‒ це дитинство. На жаль, таку хворобу мають всі наші фестивалі. Бо набагато важче зняти філософську притчу в комедійному плані. То ж треба працювати, не все може вийти і так далі. А так ‒ оглушив глядача страшною подією – і все, він твій до останнього кадру.

Журналісти, кінокритики і просто аматори кіно помітили схожість Вашого режисерського почерку з роботами відомого сербського кінорежисера Еміра Кустуріци. Хоч історія вашого фільму почалася набагато раніше ‒ ще 20 років тому. Розкажіть про неї. Чому написали сценарій саме за «Бурачковицькими хронічками» Богдана Волошина?

По-перше, я тоді був таким самим молодим і дурним, як і ці люди, для яких робив це кіно. Я в хорошу розумінні цього слова, бо дурним бути дуже добре. Гірше бути розумним, але не мудрим. Бо мудрість – це довід, а розум ‒ це страх. Людина молода має дурощі в голові, вона хоче жити. З цими дурощами і робляться справжні речі. Лише тоді ми по-справжньому живемо. А надмірні розумування – то фальш.

Я коли вперше прочитав «Бурачковицькі хронічки», отримав величезне задоволення. Богдан Волошин ‒ людина, яка не боїться здатися глупою, не боїться відкрити всі фібри, всі кінгстони в цьому кораблі, і пірнути в емоцію. Звісно, що це було понад 20 років тому (1991-1992 роки). Ми хутко написали сценарій, бо мали дороговказ – грузинське, іспанське, польське кіно, комедії Леоніда Гайдая, італійські комедії. Але, видно, я до кінця ще не був готовий до цього матеріалу. Бог (йому зверху краще видно) побачив, що дядько, який живе у Югославії, має ліпшу підготовку, і подав йому ідею зробити фільм у такому стилі. Кустуріца зробив це якісно: зняв яскраве і виразне кіно. Ніхто не збирався його перепльовувати чи наздоганяти. Наведу такий приклад. Подивіться на вишивану сорочку Гуцульщини та Опілля (наприклад, села Гвіздець, Коломийщина). Вони майже однакові. Потім порівняймо гуцульську і румунську, гуцульську і македонську, македонську і сербську, сербську та італійську ‒ майже однакові. То що ж виходить: італійська і гвіздецька вишиванки однакові? Це говорить про те, що всі вони споріднені, щирі, автентичні. Ми так само знімали автентичне кіно і ота схожість до Кустуріци є доказом цього. Адже мова не про лаоське кіно чи кіно Кім Кі Дука ‒ вони там далеко, а ми дуже близько. Через це нас люблять порівнювати. Хочуть так – хай буде по-їхньому, аби дороги рівні були.

Не приховуєте того, що для ролей у своєму фільмі шукали акторів саме із Західної України. Вам ішлося лише про відтворення діалекту чи загалом розуміння отого галицького трибу життя?

По-перше, вибираючи галицьких акторів, я вибирав не лише той історичний градус достовірності, який живе в їхніх хребтах. Мені йшлося про ще дещо. Розумієте, недовіру, яка блищить в очах галичанина, жоден актор зі Сходу чи з Центру України не зможе відтворити. Ви подивіться на цього галичанина: «Дзідзю, позичте рубля! ‒ У кого?». Така наша сутність: з одного боку, німецька сентиментальність, здатність плакати при виконанні гімну, а з другого ‒ меркантильність. І ми оцей градус показали. Я часто бачу, як артисти виступають на сцені в якихось костюмах, намагаючись переконати глядача в своїй автентичності. Може, ми теж вміємо танцювати аргентинське танго, але аргентинець себе би в тому танці не впізнав. Думаю, так само трафляє кожного галичанина, коли хтось починає знімати про нього кіно.

Ми хотіли зняти фільм про себе і насамперед для себе. І виконали це завдання. Я цього не встидався, бо не можна, пробачте, одним місцем сидіти на двох горщиках. Якщо б ми робили кіно для великої України про Галичину, то його треба було б зовсім по-іншому знімати, і якісь прописні істини, які є в Галичині, пояснювати для Східної і навіть Центральної України. Ми намагалися нікому в очі не лізти і показати галичанам, як вони виглядають збоку. Це не вишиванково-парадний іконостас, коли всі стоять в церкві з намальованими губами, випрасуваними шкарпетками і напастованими мештами. Кіно не таке. Воно з лайкою, з вивернутими швами.

Ви частково відповіли й на моє наступне запитання: чи не боялися, що оцієї любові до Галичини не зрозуміють, назвуть фільм провінційним?

Прошу пані, яка провінційність?! Я був на Монмартрі в Парижі – таке задуп’я, скажу вам, таке село! Ліпше посидіти десь у Верховині і нюхнути правдивого банушу. Що важливіше: натуральність чи вигаданість? Я не вважаю, що у центрі Верховини чи Львова має бути Париж. У Львові має бути центр Львова. Проблема у самосприйнятті. Бо на відміну від парижан ми себе чомусь хочемо відчувати задуп’ям. Чому? Замість того, щоб сидіти під вихлопною трубою і тішитися життю, ліпше насолоджуватися чистим повітрям на карпатській вершині. Міряймо життя такими цінностями.

Де знімали фільм і що вплинуло на вибір власне тих місць? Як місцеві мешканці реагували, коли дізнавалися, що до них приїхали знімати кіно? Вас сприймали як свого?

Ми хотіли показати різну Галичину: не тільки Гуцульщину, а й Опілля, Покуття. Не лише гори, а й містечка. Знімали в селах Верховинщини, на Синевирі, Ужоцькому перевалі (Турківський район Львівської області – 5.ua) і біля Говерли. У Синевирі, наприклад, гори понурі, мовби згорнені всередину, тому там більше драматизму. На Ужоцькому перевалі вони занадто розлогі, і через то немає гостроти. А в околицях Верховини ‒ відкриті, кінематографічні місця. Наш великий класик, видно, недарма саме тут знімав свої «Тіні забутих предків».

Міську частину вибирали теж довго. У нас є багато маленьких типово галицьких містечок ‒ Борщів і Кременець (Тернопільщина), Самбір (Львівщина), Снятин (Івано-Франківщина). Але всі вони зіпсуті рекламою. Не все ж треба мавпувати, мусить бути осібність. А через рекламу наші містечка її втрачають. Кінематографічний рай ми відшукали у Добромилі (Львівщина). Там знімали міську частину, а сільську – в горах. Ці частини з’єднали, щоб показати, що Галичина – маленька, але замкнута цивілізація.

Весільний епізод – один з найяскравіших у фільмі. Розкажіть про особливості зйомки. Як вдалося зібрати стільки людей, декорацій?

Це була найважча робота, яку знімали багато разів. Лише сцена погоні за молодим мала сім дублів. Було безліч умовностей, які не дозволяли нормально працювати. То дощ почався, то гуцули пішли сіно грабати, поки сонце світить. Спочатку це для них було це атракцією: гуцули сиділи за правдивими столами, з правдивими горілками і танцювали під музику справжнього гурту «Петровичі». Та зйомки інших моментів їх годі було зібрати. Довелось возити людей з санаторіїв: з Ворохти, Микуличина.

Дуже нам пощастило зі священиком ‒ отцем Іваном Рибаруком, парохом села Криворівня. Ми прийшли в його церкву, поросили дозволу познімати і хотіли позичити ризи для актора. Та він сказав, що сам зіграє. Відслужить весь обряд по церковних канонах, але не буде «в’язати» наречених. Бо як пов’яже – все, актори будуть направду вінчані.

Як вдавалося впіймати, здавалось би, невловимі кадри? Хто «позичив» бика, де орендували поїзд?

З биком була велика проблема. Його дуже довго вибирали. Врешті, привезли «Дару» аж з-під Ужгорода. Спочатку він бігати не хотів, хоч поводир нас запевнив, що бик танцюватиме вальс. Тоді власник Дари виламав величезного бука і як вперіщить його! Після цього, бик як чув слова «камера», «мотор» – біг, як скажений. Це було щось несамовите!

А поїзд в Микуличин нам пригнали з Івано-Франківська. Через це село ходить дизель раз на день, тому часу для зйомок ми мали достатньо. Звісно, що «Укрзалізниця» обібрала нас, як липку. Заломили таку ціну, що 10 кілометрів з Ворохти у Яремче стали, скажу вам, найдорожчою подорожжю у моєму житті. Мандрівка на «власному» поїзді – недешеве задоволення, повірте.

Чому комедія «наївна»? Що дає оце конкретне визначення жанру?

Не знаю, хто охрестив живопис Марії Примаченко «наївним». Але той градус відкритості ми намагаємося так само передати. Не для того, щоб якось виділитися. Це насамперед дороговказ. Наскільки ми його виконали – питання часу.

На Заході кінобестселер ‒ це передусім те, що приносить прибутки творцям. Касові збори є одним із мірил успіху. Чи може кіно в Україні приносити прибутки?

Звичайно, може. Просто треба те кіно знімати. У нас є дуже багато людей, які красиво виконують ролі режисерів і сценаристів, але дуже мало правдивих режисерів, які вміють робити кіно, як ремісники. Не клепати щось для тих, хто платить, а знімати. Бо кіно ‒ це точка зору, а не заробітчанство. І коли в Україні продукуватимуть точку зору, тоді й кіно наше буде комерційним. І не треба чекати, поки держава нам виділить кошти. Хто вам боронить взяти книжку, написати сценарій і почати знімати бодай на фотоапарат хороше кіно? Ніхто. Беріть і знімайте! Бо якщо з часом ваше кіно дивитимуться в Інтернеті, дядьки з телебачення самі до вас прибіжать. Просто треба проявити ініціативу і докласти зусилля: щоб водичка потекла з джерельця, треба трохи поколупати землю.

Так, державна протекція має бути. Держава має захищати споживацькі права, опікуватися освітою тих молодих кінорежисерів. І оберігати свої кордони від засилля пропаганди. Вона повинна не стільки допомагати, як не заважати. І дозволити Міністерству культури самому розпоряджатися фінансами. Якби з кожного американського фільму, який у нас показують, брали 5-відсотковий податок на розвиток українського кінематографу – уявляєте, які гроші у нас би з’явилися? Не треба забороняти російське кіно – хай платять українським режисерам. Молоді люди напишуть сценарії, швидко навчаться знімати комерційне кіно і російські серіали мало кого цікавитимуть. Бо в Польщі дивляться польське кіно, у Франції ‒ французьке. Американське вони теж показують, але на нього є податок. І не треба вигадувати велосипед ‒ у європейських державах на законодавчому рівні ці механізми вже давно прописані. Вони всюди однакові. Нам ніхто не боронить їх ухвалити. Але чесно ‒ від початку до кінця.

Кожен фільм ‒ це, без сумніву, великий досвід для режисера. Який досвід здобули ви, знімаючи «Політ золотої мушки»? Про що плануєте знімати наступні фільми?

Я зрозумів, що кіно можна знімати незалежно від коштів, які ти маєш, а від рівня готовності людей, що залучені до роботи над фільмом. Тому зараз саме це я й шукаю в людях, бо готовність – запорука успіху. Коли біля тебе правильні люди, а в голові готова ідея, маєш всі шанси зробити добрий продукт. Крила ростуть над прірвою, а не на землі. Просто треба стрибнути і мати певність, що по дорозі вони виростуть. Якщо сумніваєтеся – точно розіб’єтеся.

Надалі ви зніматимете фільм про Тернопіль, Коломию, а загалом плануєте зробити 25 комедій про кожен регіон. Масштабні задуми.

Розумію, що це трохи дивакувато звучить, та плани такі є. Насправді, я кинув клич, щоб спровокувати людей до дії. Щоб люди в інших частинах України теж взялися за цю роботу, щоб не боялися, не вішали собі ці штампи містечковості, бо самодостатність є всюди, і всім вистачить красивих історій. Зараз достатньо можливостей, щоб знімати кіно і створювати соціальні горизонти обміну: думками, емоціями. Це найосновніше, до чого всіх закликаю.

Автор интервью: Леся Салій