Ми не бачимо іншу сторону медалі на фронті

125

Яким ви пам’ятаєте свого чоловіка? Неповоротким ведмедиком у сімейних трусах? Він зовсім не такий. Уявіть, що ваш чоловік стоїть, спираючись на бруствер окопу і цілиться у ворога. Гримлять постріли, та вибухають міни, але його це не обходить, бо у нього на мушці ворог, якого треба знищити.

У вашій пам’яті він тихий п’яничка? Ви помиляєтесь. Бо коли нападає ворог він посміхається і випускає по диверсійній групі «муху» за «мухою». Прості, маленькі, тихі люди – такими вони були у цивільному житті. Але це вони зупинили величезну, і не в примір краще озброєну російську армію.

Цей день, сонячний і тихий, промайнув за всілякими господарськими клопотами. На позиціях була незвична тиша. Жодного пострілу у нашу сторону.

З штабу бригади повернувся Сан Санич, порився в холодильнику, нарізав собі армійської ковбаси. Його моментально оточили коти: чорний «Угольок» і руда «Рижка».

Ми знайшли Рижку два місяці тому. Коло киці вибухнула міна. Їй перебило челюсті, тазові кістки, посікло лапи. Два місяці ми вигодовували її сирими яйцями, і Рижка вижила.

Ах, прохвости, – сплеснув руками Сан Санич і поділився з котами своєю ковбасою, – Владику, може ти знайдеш нам щось подивитись? Я каву зроблю. Посидимо… А то я в тій піхоті вже забув, що колись був інтелігентною людиною.

Інтернет сьогодні теж був цілком пристойним. Просто якийсь неймовірний день. Хоч бери та у календарі червоним відмічай. Щоб зберегти відчуття свята, треба було підібрати для вечірнього перегляду щось вдумливе, душевне. Я набрав у google.com: «Евгений Гришковец «Дредноуты» та поставив спектакль завантажитись.

«Дредноути» – це перший спектакль Гришковця, який я подивився. Потім були інші, переглядаючи які я дивувався властивості автора зазирати у людські душі, проникати у сутність стосунків і речей. Але «Дредноути» просто вразили мене… Не прекрасною подачею історичних фактів, продуманою сценографією, філігранним виконанням. Він вразив мене щирістю автора. Для самого Гришковця це був крик душі.

Спробую пояснити, чому… Твір розповідає про військові кораблі, битви та про справжніх чоловіків, які гинули у цих битвах, не благаючи ворогів про милість, не опускаючи прапор. І водночас це крик відчаю справжнього чоловіка, який заплутався у проблемах сьогодення, загруз у життєвих дрібницях і не має можливості заявити про те, що він справжній чоловік.

Зокрема, Євген розповідав про німецький крейсер «Емдем», який загинув у нерівному бою, та про його десант, який дивом врятувався та вісім місяців добирався дому.

«Вони пройшли маршем по Константинополю, і вишукувались перед німецьким посольством. Маленька група змучених чоловіків, які зберегли форму…Командир десанту підійшов до посла, віддав честь і сказав: «Десант крейсера «Емдем» вишикуваний!».

«Він мав можливість так сказати, – каже Гришковець. – І він так сказав. А я? Я яку маю можливість? Я що можу сказати? Оце: «дорога моя, я ж все в дім, все в дім…»

І от мені було цікаво, як замполіт роти сприйме спектакль. Цей півторагодинний монолог, коли на сцені лише одна людина, людина, яка не робить нічого надзвичайного, але слова якої заворожують…

Сан Санич зробив нам кави, переставив стілець спинкою до переду, сів і закурив. Спектакль розпочався і мобілізований офіцер дивився не відриваючись, закурюючи одну за одною. Я іноді повертав голову, щоб подивитись на нього і бачив – Санич захоплений.

Я дивився спектакль не перший раз. Багато разів, але у мирному житті. І добре пам’ятаю відчуття, які виникали в мене. Тоді я цілковито поділяв відчай Гришковця, відчай через те, що в мене немає тої можливості, яка була в десантників «Емдема» або в юнги англійського крейсера «Честер», Джона Корнуела. Корнуел захищав свою батьківщину, обертаючи коліщатко навідного механізму гармати, яка жодного разу не вистрілила.

Автор наводить приклад…Бере уявні фото хлопчиків, які виросли і прожили доросле життя. Хтось з них став фінансистом, хтось науковцем, хтось просто пив, поки не помер… А це фото Джона Корнуєла, який помер, обертаючи коліщатко гармати. І про Джона знає вся Англія. І він був зовсім юним, але ні в кого в світі не виникне сумніву, що він справжній чоловік.

Гришковець кричить на сцені: «А я? Про своє життя що я можу сказати?»

А що я, раніше що міг сказати? Я порпався у своєму жалюгідному житті, крапав якісь тексти, намагався створити сім’ю і справити на інших людей враження. Хто я був у порівнянні з моряками з німецького крейсера «Шарнхорст», які продовжували стріляти з своєї гармати, коли крейсер вже горів і лежав на боку?

Тепер я дивився цю п’єсу в АТО. І запитання «Що я зробив у своєму житті?» більше не виникало. І вже були потрібні слова. І в мене, і в Сан Санича, який, як тільки починається бій, біжить у окоп, тягнучи на собі кілограмів двадцять боєприпасів. І в ротного Панди, якого лише щасливий випадок врятував від кулі снайпера.

Не кожен з нас стане легендою, чиї вчинки увійдуть в історію, як вчинок Джона Корнуела. Але ми всі тут. І ми маємо що сказати. І більше немає відчаю, що життя пройде дрібно та нікчемно.

Сан Санич курив, і пив каву. А ще за нашими спинами зупинився повар та за сумісництвом санінструктор Міша. Він не бачив початку п’єси, але завмер і вслухувався у такі мудрі та влучні слова автора.

«Що таке прапор? – запитує Гришковець, і сам відповідає. – Тканина. А якщо придивитись більш уважно – нитки. Ну що страшного було б, якби матроси трішечки приспустили його? Що б змінилося? Англія залишилась б на місці, і Німеччина теж. І океан, тим більше, залишився б на місці. І нікому не треба було б помирати». Сан Санич посміхнувся. Я оглянувся на Мішу і побачив, що він теж посміхається. Для них державний стяг не був лише нитками. Чому вони посміхались? Тому що розуміли – моряки не могли його спустити. Ніколи. І наші Санич з Мішею теж не спустили б.

«Дредноути» – спектакль не про кораблі. Це спектакль про мужність. А ще Євген Гришковець назвав його спектаклем для жінок, які за побутовими проблемами перестали бачити в нас чоловіків, здатних на справжні вчинки. Гришковець шкодує, що книги, у яких можна прочитати про справжніх чоловіків, жінки до рук не беруть. Це правда. Більшість не бере. Інакше не було б тої величезної кількості смертей солдатів, які не пригнулись, коли було треба, тому що думали про домашні проблеми. Не було б самогубств, через те, що бійцю більше немає куди повертатись. Адже це так важливо, коли тебе чекають.

І шкода, що жінки не бачать своїх чоловіків тут. Не бачать, як вони змінюються, коли починається бій.

Ким вони були на гражданці? Менеджерами, майстрами-будівельниками, селянами. Тут вони – воїни. Яким ви пам’ятаєте свого чоловіка? Неповоротким ведмедиком у сімейних трусах? Він зовсім не такий. Уявіть, що ваш чоловік стоїть, спираючись на бруствер окопу і цілиться у ворога. Гримлять постріли, та вибухають міни, але його це не обходить, бо у нього на мушці ворог, якого треба знищити.

У вашій пам’яті він тихий п’яничка? Ви помиляєтесь. Бо коли нападає ворог він посміхається і випускає по диверсійній групі «муху» за «мухою». Прості, маленькі, тихі люди – такими вони були у цивільному житті. Але це вони зупинили величезну, і не в примір краще озброєну російську армію. І через рубіж, який вони захищають зараз не вдається пройти жодній диверсійній групі зі спеціальною підготовкою та обладнанням.

І шановні жінки, пам’ятайте, з фронту він повернеться інакшим, бо більше не сумнівається, що здатен на чоловічі вчинки. Поставтесь до цього з повагою. Дуже прошу.

Спектакль підходив до завершення. І там є такий епізод: літній день, вулиця міста, за столиками сидять люди. Автор піднімає голову і бачить, що над його головою ідуть примари велетенських кораблів – дредноутів.

«Ватерлінії десь на рівні третього поверху, а ще вище труби, гармати, щогли. На палубі стоять матроси у білій формі…».

Автор розгублений. Він дивиться на все це і волосся стає дибки. «А я опускаю очі і бачу носки своїх запилених туфель. А потім кидаю пляшку від газованої води в урну і йду далі. І почуваю себе, як мудак», – каже Гришковець.

А я б не став опускати очі. Я б вдивлявся в обличчя матросів на палубах дредноутів, що проходять над Мар’їнкою. І я б побачив серед них дядю Толю, який бив з ДШК по російському спецназу, який був вже у 50 метрах від позиції «Бунгало». Бив, доки ворожа куля не увійшла йому в голову над бровою. І обличчя снайпера Смаги, серце якого не витримало перенапруги, і хлопців-саперів, яких посікло «монкою» під Маріуполем, і пацанів з третього бата, що назавжди залишились на шахті, яку захищали… і командира афганської сотні Олега Міхнюка, разом з яким стояли на Майдані.

А поруч зі мною стояв би Саня Москаль, який не всидів дома і повернувся з відпустки на передову на три дні раніше. І Сергій – велетень-старшина, який сотні разів ризикував життям, розвозячи по опорниках боєкомплект та продукти, і ротний «Койот», який втратив на цій війні брата, і В’ячеславович – начальник штаба бригади, який за два роки відвоював у АТО та не отримав жодної нагороди, і усміхнений комбриг, якого часто можна побачити на найближчому до ворога спостережному пункті з горнятком кави в руках. Всі ті, хто був тут з нами і до нас.

Ми стояли б на цих літніх вулицях і махали кораблям, що проходять повз нас. І в кожного з нас знайшлось б привітання для матросів на палубі.

Ось ці люди, на фото нижче. Вийшли привітати пропливаючі в небі дредноути.

А що можуть сказати ті, хто втік від мобілізації за кордон, хто відкосив? Хай не дивляться цей спектакль. Якщо у прапорі ви бачите лише нитки, то у цьому спектаклі почуєте тільки набір слів, які не мають для вас сенсу.

Автор материала: Влад Якушев