Обличчя українського патріотизму

192

Відразу обмовлюся, що не стану зараз звертатися до таких джерел, як, наприклад, інтернет-енциклопедія «Вікіпедія», де патріотизм розділений на державний (любов до держави), імперський (лояльність до імперії та її уряду), квасний (гіпертрофоване почуття любові до держави і свого народу), етнічний (любов до свого етносу) і деякі інші. Зараз мене цікавить лише одне: патріотизм в тому сенсі, в якому його сьогодні інтерпретують представники влади і багато громадян України, – це добре чи погано?

Ставлю питання так, «в лоба», ось чому. Час від часу в соцмережах з’являються банери з таким висловлюванням Льва Толстого: «Патріотизм у найпростішому, ясному і безсумнівному значенні своєму є не що інше для правителів, як знаряддя для досягнення властолюбних і корисливих цілей, а для керованих – відречення від людської гідності, розуму, сумління і рабське підпорядкування себе тим, хто у владі. Так він і проповідується скрізь, де проповідується патріотизм. Патріотизм є рабством».

Від слів великого письменника, з моральним вченням якого мене свого часу особисто знайомили онуки і правнуки членів однієї толстовської комуни поблизу сибірського міста Новокузнецька, відмахнутися не можу. Тому хотілося б з’ясувати, чи можна застосувати толстовське визначення патріотизму до суспільно-політичної ситуації, яка склалася в сучасній Україні. Тим більше, що за останні два роки тема патріотизму стала однією з головних у країні. Хто тільки не говорив про нього! З яких тільки приводів українські чиновники, політики, активісти і звичайні громадяни не згадували дуже благозвучне слово «патріот», яке викликає купу емоцій.

Пригадується, зокрема, скандальний інцидент, що стався близько року тому в Києві. Фабула така. Мер Віталій Кличко особисто керував показовим знесенням кіосків біля станції метро Арсенальна. До нього підійшов якийсь громадянин і запитав: «Чому ви боретеся з людьми такими варварськими методами? Хіба вони від хорошого життя мерзнуть на вулиці, продаючи всяку всячину?» На що Кличко відповів, що він як мер не зобов’язаний відповідати за економічну ситуацію в країні.

«Я запитую вас не як мера Києва, а як лідера списку Блоку Петра Порошенка, адже саме ви виграли вибори і саме ви несете повну відповідальність за всю Україну, у тому числі і за її економічний стан», – не вгамовувався громадянин. Почувши це, міський голова спершу знітився, а потім знайшовся і звернувся до громадянина із зустрічним питанням: «А ти патріот? Якщо патріот, чому не в АТО?».

Залишимо за дужками те, що пропозицію балакучого киянина разом з ним піти у військкомат, отримати повістки і відправитися на лінію протистояння із зовнішнім агресором знаменитий боксер проігнорував. Зрештою, виборна посада, хоч і не звільняє від мобілізації, іноді може слугувати певним виправданням для відмови йти на фронт з ризиком для життя. Тут кожен сам все обирає для себе.

Випадок цей показовий насамперед тим, що одним із головних критеріїв патріотизму позначено бажання громадянина за потреби боротися за свободу і незалежність своєї Батьківщини і навіть померти за неї. Тут, безперечно, варто задуматися. Адже бити себе в груди і кричати на всіх кутах про любов до своєї країни може багато хто. Сьогоднішня дійсність України сповнена прикладами того, як під прикриттям патріотичних гасел високі чиновники розкрадають скарбницю, набивають власні кишені, влаштовують на теплі місця своїх синів замість того, щоб відправляти їх в зону бойових дій на рівні з вихідцями з «простих» родин. Все – майже як за Толстим.

Спроби високопосадовців України зняти з себе і своїх родичів обов’язок безпосередньо брати участь у боях з ворогами спонукали уважніше вчитуватися в наведене висловлювання великого письменника. Правда, доводилося читати й інші крилаті вислови на цю тему. Багато всесвітньо відомих діячів науки, мистецтва, літератури і релігії підносили патріотизм на небувалу висоту, порівнюючи його хіба що з повітрям, без якого людина не може жити. Однак поряд із цим існує й чимало висловів знаменитих людей, які дуже співзвучні з думкою Льва Миколайовича. Не вважайте за пишномовність, але деякий час душа моя просто розривалася між цими двома полюсами.

Справді, хіба погано, якщо зусилля держави та суспільства спрямовані на «виховання патріотизму та утвердження любові до Батьківщини, духовності, моральності, шанобливого ставлення до національних цінностей українців, успадкування найкращих прикладів мужності і доблесті борців за свободу і незалежність»? Саме такі цілі закріплені в Стратегії національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016-2020 роки, яку президент Петро Порошенко, нагадаємо, підписав у жовтні минулого року під час відвідування Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.

І все б добре, але ніяк не виходить з голови застереження генія літератури. Лев Толстой увійшов в історію людства не лише як неперевершений майстер слова, а й непересічний мислитель. Невже він помилявся? Якщо так, то в чому полягає його омана? Став перечитувати те, що граф писав з порушеної теми. І мою завзятість було винагороджено.

Публіцистичну статтю «Патріотизм і уряд» Лев Миколайович писав на 73-му році життя. Він почав її темпераментною фразою: «Мені вже кілька разів доводилося висловлювати думку про те, що патріотизм є в наш час почуттям неприродним, нерозумним, шкідливим, яке заподіює велику частку тих лих, від яких страждає людство, і що тому почуття це не повинно виховуватися , як це робиться тепер, а навпаки, його слід пригнічувати й знищувати всіма залежними від розумних людей засобами».

Для розуміння позиції Толстого з приводу патріотизму одними з головних у цій фразі є слова «в наші дні». Нарис закінчено 1900 року. Цілком очевидно, що він розглядав патріотизм як моральний принцип і соціальне почуття стосовно тієї суспільно-політичної атмосфери, яка панувала тоді у нашій частині світу, насамперед в Російській імперії.

Зі шкільної лави всі знають, що на стику XIX і XX століть у Європі і Росії існували аж ніяк не народні режими. Імперія з двоголовим орлом на гербі, як наскрізь прогнила велетенська машина з пригнічення мільйонів людей, стрімко летіла в прірву. У передреволюційній обстановці тих років всесвітньо відомого бунтаря і вільнодумця, очевидно, дуже турбувала неминучість глобальної війни. Адже слідом за наведеною фразою в названій статті Толстой писав: «Але дивна річ, незважаючи на незаперечну і очевидну залежність тільки від цього почуття загальних озброєнь і згубних війн, які доводять народ до жебрацтва, всі мої аргументи про відсталість, несвоєчасність і шкоду патріотизму зустрічалися і зустрічаються досі або мовчанням, або умисним нерозумінням, або ще одним і тим же дивним запереченням: говориться, що шкідливим є тільки дурний патріотизм, джингоїзм, шовінізм, але що справжній, хороший патріотизм є дуже піднесеним моральним почуттям, засуджувати яке не тільки нерозумно, але й злочинно. Про те ж, у чому полягає цей справжній, хороший патріотизм, або зовсім не говориться, або замість пояснення вимовляються пихаті пишномовні фрази, або ж підставляється під поняття патріотизму щось, що не має нічого спільного з тим патріотизмом, який ми всі знаємо і від якого всі так жорстоко страждаємо».

Як легко все це співвідноситься з тим, що ми спостерігаємо в Російській Федерації часів вихідця з політичної охранки Путіна. Майже всі п’ятнадцять років його правління в країні нагніталася патріотична істерія. Підім’яті ЗМІ день у день навіювали громадянам, що підтримувати шахраїв і злодіїв із провладної партії «Єдина Росія» – це добре, опиратися ж фактичному знищенню Конституції РФ, встановленню режиму особистої влади, розграбуванню природних ресурсів країни дружками Путіна – погано. Поплічників злочинного режиму оголошували патріотами Росії і заохочували президентськими грантами. Його супротивників таврували як «іноземних агентів», вбивали і кидали в тюрми. Про такі справжні основи патріотизму, як моральність і прихильність верховенству права, ніхто з провладних «солов’їв» навіть не заїкався.

Рейтинг довіри до Путіна у 86% (зараз на тлі падіння економіки такі цифри вже не випинають) всередині Росії був передусім результатом масованого насадження такої ідеї «патріотизму», яка була вигідна мешканцям Кремля, а лише потім – рецидиву імперського мислення багатьох росіян. Звідси до підтримки підлого вторгнення в сусідню країну залишався один крок, і його легко зробила велика частина «зомбованого» російського суспільства.

Але настільки ж легко перекинути місток між Росією і Україною в питаннях про любов до Батьківщини. Адже в останній теж поки що ніколи не існувало справді народної влади. Всі попередні президентські правління були лише різними модифікаціями кланово-олігархічної системи, що виникла на руїнах комуністичної імперії. Не вибилося поки що зі старої колії і «парламентсько-президентське» правління на чолі з президентом-олігархом Петром Порошенком, його податливим ставлеником у Верховній Раді Володимиром Гройсманом і прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком, команду якого звинувачували в розбазарюванні мільярдів бюджетних коштів. Підпирають цю трійцю генпрокурор Віктор Шокін, якого навіть західні партнери країни називали головним гальмом реформи ГПУ, а також погрузлий в корупційних скандалах глава МВС Арсен Аваков. А на побігеньках у них, схоже, числиться виходець з кадебешної «контори», глава СБУ Василь Грицак.

Не знаю, кому як, а мені нинішня владна верхівка України нагадує «колективного Путіна», хоча й не такого злісного. Адже вона теж часто бреше, хитрує, не виконує обіцянок, щось приховує.

Так, на нещодавній прес-конференції пан Порошенко пообіцяв повернути Донбас під контроль України вже в 2016 році. Чи реально це? За яких умов? Відповідаючи на ці питання, екс-міністр оборони Анатолій Гриценко заявив, що це практично неможливо. «Якщо ж Порошенко готовий здати Донбас Путіну, як це прописано в Мінських угодах, створити там підконтрольні Кремлю республіки, де будуть свої суди, міліція і прокуратура, а також проросійська зовнішня політика, і фінансуватися цей пропутінський анклав буде з державного бюджету України, тоді це реально зробити в 2016 році», – зауважив політик.

Здавалося б, навіщо президенту давати такі обіцянки? Такими методами влада намагається зміцнити свій авторитет, який нівроку впав останнім часом. Вади ж практики маніпулювання інформацією, характерною для Кремля, Адміністрація президента України або недооцінює, або свідомо ігнорує.

Звичайно, незважаючи на всі хитрощі, «колективному Путіна» в Україні навряд чи вдасться проводити таку ж внутрішню політику, як у «Путінстані». Хоча б тому, що менталітети українців і росіян помітно відрізняються. Але тривожні тенденції проглядаються. Так, правляча коаліція тривалий час фактично прикривала саботажників реформ судової системи та ГПУ. За минулі після Революції гідності два роки просування вперед у цьому напрямку нагадувало свідоме тупцювання на місці. І сенс тепер зрозумілий. За цей час багато доказів злочинів проти Майдану безслідно зникли, головні винуватці розстрілу активістів благополучно виїхали з країни. Декому з них, наприклад екс-нардепу Сергію Клюєву, підконтрольні президенту «органи» мало не червону доріжку розстелили, щоб він зміг сховатися…

На цьому тлі огидно виглядають факти вкрай жорстокого поводження силовиків з активістами, які перебувають під арештом, непрозоре розслідування інкримінованих їм правопорушень, далеко не завжди виправдана суворість при виборі судами запобіжного заходу для затриманих за щось колишніх бійців добровольчих батальйонів, членів «Правого сектора» .

На думку лідера Радикальної партії Олега Ляшка, останнім часом в Україні посилилися політичні репресії. «Сьогодні, в часи Порошенка, у в’язницях сидить більше патріотів, ніж за часів Януковича», – заявив політик наприкінці минулого року.

Аналогічну заяву на мітингу, що пройшов днями під стінами Лук’янівського СІЗО, зробив начальник штабу батальйону «Організації українських націоналістів» Богдан Тицький: «Зараз у в’язницях перебуває близько сотні активістів, патріотів, добровольців, які воювали за Україну, воювали на Майдані, боролися за свободу цього народу. І саме таких людей, героїв нашої країни, наша влада чомусь боїться».

Влада не може робити вигляд, що таких настроїв у суспільстві не існує. Десь і колись це може відгукнутися найнесподіванішим і найнеприємнішим чином. Наприклад, інтернетом ходить заява, яку нібито зробили побратими убитого правоохоронцями відомого активіста з позивним «Лісник». Вони нібито обіцяють знищити всіх винних у його смерті. І навіщо країні накопичувати такі «бомби уповільненої дії»?

Зрозуміло, що у мене, як і більшості громадян України, немає можливості перевірити ті чи інші факти, що гуляють в інформпросторі країни. Однак, спостерігаючи за цими двома інформаційними потоками – з боку не зовсім чесної влади і різко налаштованої частини захисників суверенітету країни, можна зробити хибні висновки щодо українського патріотизму. Образ його поки що не тільки розмитий, але й часом мало привабливий. Чинна влада під прикриттям патріотичних гасел, схоже, прагне звільнитися від небезпеки суворого позову захисників країни за деякі дії та бездіяльність там, де треба рішуче діяти. Водночас, закликаючи громадян любити і захищати Батьківщину, деякі високі чини збагачуються навіть під час і за рахунок війни. Зі свого боку певна частина активістів сприймає свою участь в Революції гідності і боях на Донбасі як індульгенцію від покарання за вчинені правопорушення, а гасла, які межують з шовінізмом, – геройством. Такі суспільні прояви дуже близькі до того «патріотизму», який так пристрасно засуджував Лев Толстой. Зрозуміло, що і те, й інше грає на руку ворогам країни.

Щоб мінімізувати таку шкоду, поняття патріотизму в Україні не варто відривати від загальнолюдських цінностей, за якими, по суті, і живе західний світ, куди прагне влитися України. Наприклад, якщо хтось з високих посадових осіб держави буде помічений в такій ганебній справі, як використання кумівських зв’язків для просування кар’єри родичів і друзів, суспільство зобов’язане жорстко й однозначно вказувати таким можновладцям на двері. Для Заходу це давно стало незаперечною нормою. Не кажучи вже про те, що запідозрені в корупції посадові особи там вважають за благо добровільно піти у відставку. Не підуть самі – суспільство їх просто «з’їсть».

Тільки не кажіть мені, що українське суспільство не здатне здійснювати такі подвиги. Згадайте співачку Ані Лорак. Коли в Україні дізналися про її виступи на ворожих сценах під час війни, рідні, українські зали виявилися для неї наглухо закриті. А буквально днями прийшло повідомлення, що українська діаспора має намір зірвати гастролі неперебірливої шоу-діви у США.

Якби українці чинили так і з тими політиками, котрі втратили довіру народу, чиновниками, котрі порушили закон, – ось це було б виявом справжнього, а не тільки декларованого патріотизму! Навіть граф Толстой, напевно, залишився б задоволеним.

Автор материала: Олександр Косвінцев