Организованые Партийные Группы-7: Как Левочкин и Ахметов готовятся к реваншу

186

«Ви знаєте, мені бути що у владі, що в опозиції – не ново. Я вже 6 разів змінював позицію: то у владі був, то в опозиції, то знову у владі. Зараз от готуємося знову повернутись. Це буде сьома вже зміна», – віджартовується від запитання УП про можливий «реванш» один із лідерів «Опозиційного блоку» олігарх Сергій Льовочкін.

За великим рахунком, його слова – це констатація очевидної тенденції. Щоб побачити її, не треба говорити з Льовочкіним, можна просто відкрити дані будь-якого соціологічного опитування.

Прогнози на вдалий реванш не викликали б жодного подиву, якби говорилися не лідером партії, саме існування якої ще чотири роки тому проглядалося дуже туманно крізь дими палаючих шин на Майдані.

У 2014-му багатьом здавалося, що люди, які роздмухували вогонь на вулицях Києва, які голосували за диктаторські закони 16 січня, які були опорою влади Януковича, а коли почалася війна, спромоглись лише погудіти в трубу, більше ніколи не з’являться на політичній арені України.

Поки майданівські лідери чотири роки не могли поділити між собою владу, впливи та потоки, «колишні» планомірно наближалися до того, щоб стати «майбутніми». Єдине, що їм для цього треба, – дочекатися виборів, спершу президентських, а тоді й парламентських.

«Якщо все буде добре, якщо нам вдасться об’єднатися й активізувати своїх прихильників, то ми повернемося дуже потужною силою. У нас буде не 40 депутатів, а більше 100. Ми будемо поважними людьми, от побачите», – з мефістофелівською посмішкою переконує Льовочкін.

У нього є вже і готовий «єдиний кандидат» у президенти, і проект великої опозиційної партії, і бачення коаліції тощо, тощо…

Тільки на дорозі реалізації задумів колишнього глави адміністрації Януковича може виникнути несподівана перепона – колишні спонсори Януковича.

На відміну від Миколи Азарова чи членів «Сім’ї», стовпи тієї сили, яку прийнято називати «донецькими», нікуди з України не поділися. Навпаки, вони досить впевнено почуваються і за нової, постмайданівської, влади.

Формально їхній вплив обмежується двома десятками депутатів у фракції «Опоблоку», проте в них є свій варіант «великого повернення», де центральне місце займає аж ніяк не Льовочкін. На цю роль є інший претендент, найбагатша й одна з найвпливовіших осіб країни – Рінат Ахметов.

Власне, з тимчасової зупинки протистояння цих двох груп впливу у 2014 році на уламках Партії регіонів і постав «Опозиційний блок».

Але одна річ – об’єднатися перед обличчям неминучого краху, і зовсім інша – домовлятися про спільну роботу, коли попереду проглядаються обриси повернення влади, впливу і доступу до потоків.

«Українська правда» продовжує цикл «Організовані партійні групи», пропонуючи читачам статтю про життя фракції і партії «Опозиційний блок».

Партія на двох і двоє від Медведчука

«У 2014 році в нас була насправді дуже вигідна стартова позиція. Все, що нам треба було зробити, – постояти збоку, ні на що не вестися, і в потрібні моменти говорити потрібні речі, хай вони і викликали б обурення у влади і її прихильників. Для цього треба було усім мати сталеві яйця. Але наше двовладдя нас погубило», – розповідає в розмові не під запис один із найвпливовіших депутатів «Опоблоку».

Зовні ОБ виглядає досить монолітною структурою, але насправді має два потужних крила.

З великою натяжкою їх можна назвати «газовики», або «київські», та «промисловці», або «донецькі».

Зовні ОБ хоч і виглядає досить монолітною структурою, насправді має два потужних крила – «газовики», або «київські», та «промисловці», або «донецькі»

У першій групі головні ролі належать Дмитру Фірташу, Сергію Льовочкіну та Юрію Бойку. У другій беззаперечним лідером є Рінат Ахметов. Крім нього великий вплив у цьому крилі ОБ мають бізнес-партнер Ахметова Вадим Новинський та Борис Колесников, який так само близький з найбагатшою людиною країни.

Ці дві групи впливу мають давню «історію стосунків», у тому числі в роки правління Януковича. У той період Віктор Федорович вмонтував між ними свій прошарок у вигляді «Сім’ї», чиї апетити поширювалися на сфери інтересів як «газовиків», так і «промисловців». Тому в часи Януковича вони воювали не так між собою, як з «молодими».

Показово, що коли після Майдану з країни почався «відтік кадрів» Януковича, він фактично не зачепив нікого з команд Ахметова чи Фірташа-Льовочкіна.

А от самі команди майже одразу почали конфліктувати між собою.

«Ви гляньте, Льовочкін три роки керував усіма справами Януковича, за два місяця до трагедії на Майдані пішов у відставку – і він чистий. Клюєв два місяці покерував АП – і в нього навіть собака під санкціями. Це породжує запитання, і дуже багато. Може, насправді Льовочкін почав якусь свою гру ще раніше? Адже перші санкції вводилися ще навіть до «віденської зустрічі», – обурюється не під запис один із чільних представників ахметівського крила.

Згадана ним «віденська зустріч» Петра Порошенка, Віталія Кличка, Льовочкіна та Фірташа, про яку сам Фірташ під присягою розповів в австрійському суді, стала ще одним фактором внутрішньої напруги в середовищі колишніх «регіоналів».

Адже бенефіціарами поділу влади між Порошенком і Фірташем-Льовочкіним були саме вони. Інтереси Ахметова в цій ситуації відстоювати було нікому.

Наступною точкою закипання, коли стосунки між «київськими» і «донецькими» могли остаточно урватися, стала підготовка до позачергових виборів 2014 року.

«Ми починали з розмови на трьох: група Льовочкіна, ми (група Ахметова – УП) і Тігіпко. Хотіли йти однією силою і поділити список порівну. Першим номером мав бути Колесников. Але коли ми подали своїх кандидатів, то у Льовочкіна сказали, що не погоджуються на такий варіант, мовляв, у списку не має бути Єфремова, Лєни Бондаренко і ще інших людей», – згадує ті перемовини один із впливових членів ахметівського крила.

«То ми встали і сказали, що раз так – то взагалі ніякої партії і ніяких виборів не буде. Колесников тоді публічно про це сказав. І ми правда не збирадися нікуди йти, бо без Донбасу вибори були не вибори», – додає він.

Раціональна складова й інстинкт політичного самозбереження взяли гору, і буквально за кілька тижнів до виборів 2014-го була створена партія «Опозиційний блок», яка об’єднала представників «газовиків» і «промисловців». Партію поділили 50 на 50, адже Тігіпко вирішив піти на вибори самостійно і провалив їх.

«Список складали дуже просто. Перший номер наш, Бойко, бо Колесников відмовився, другий – Ріната. От і весь механізм. Ну ще два місця віддали Медведчуку», – розповідає один з лідерів групи Льовочкіна.

На запитання, за які заслуги Медведчук отримав місця в їхньому списку, він відповідає досить двозначно:

«Ну, всі ж знають, чим Вітя торгує. Він, скажімо так, обіцяв, що домовиться, щоб у деяких місцях не стріляли, і там можна було провести вибори. Хоча, нічого він у підсумку не зробив».

Це не завадило ОБ провести швидку, агресивну й успішну кампанію.

«Я вважаю, що ми фактично були переможцями тих виборів 2014 року. Адже наша партія стартувала в останній момент і в дуже несприятливих умовах. Рани Майдану були ще свіжі, і на нас повісили всю вину, хоча це було несправедливо. І в такій ситуації ми провели більше 40 депутатів. Це був дуже хороший результат», – розповідає один із лідерів ОБ Вадим Новинський.

Загалом до групи Фірташа-Льовочкіна входять Юрій Бойко, Євген Бакулін, Юлій Іоффе, Сергій Ларін, Юлія Льовчкіна, Іван Мирний, Юрій Мірошниченко, Михайло Папієв, Микола Скорик.

До групи Ахметова: Олександр Вілкул, Юрій Воропаєв, Тетяна Бахтєєва, Олексій Білий, брати Добкіни, Юхим Звягільський, Сергій Дунаєв, Наталія Королевська, Юрій Солод, Вадим Новинський, Денис Омельянович, Юрій Павленко, Ігор Шурма. 

До умовної «групи Медведчука» в ОБ входять Василь Німченко та Тарас Козак. Дехто відносить до неї і Нестора Шуфрича, хоча він потрапив у список ОБ «за сукупністю заслуг», адже до того двічі обирався в Раду через списки ПР.

Колишні регіонали змогли завоювати такий відчутний результат за рахунок технологічної виборчої кампанії. За неї паралельно відповідали Льовочкін і американський технолог Пол Манафорт, який до того працював з Януковичем, а зараз перебуває під слідством у США.

Фракція на двох

Склад фракції «Опозиційний блок» яскраво відображає двовладдя та хронічну недовіру серед акціонерів партії.

Управління парламентською силою здійснюють одночасно двоє співголів: Юрій Бойко, близький до Фірташа і Льовочкіна, та Олександр Вілкул, який представляє інтереси групи Ахметова.

На засіданнях фракції Бойко і Вілкул сидять поруч та навіть однаково модерують виступи депутатів.

Як переконують співрозмовники з числа рядових депутатів «Опоблоку», засідання проходять досить «демократично», кожен може висловитися чи навіть відмовитися підтримувати якесь рішення.

Управління парламентською силою здійснюють одночасно двоє співголів: Юрій Бойко, близький до Фірташа і Льовочкіна, та Олександр Вілкул, який представляє інтереси групи Ахметова

«Кріпосного права в нас немає, всі можуть висловлювати свою думку», – пробує жартувати в розмові з УП Юрій Бойко.

Його колега-співголова Вілкул говорить приблизно те ж: «Реально питання голосування вирішуються простою більшістю фракції. Ніякого іншого механізму де-факто в нас ніколи не було».

Через показову демократичність на засіданнях нерідко виникають сварки.

Великий скандал стався минулого року. Тоді на фракцію прийшов Вадим Рабінович і вимагав виключити його з фракції «Опоблоку». Рабінович потрапив у Раду по квоті Льовочкіна, але на момент скандалу вже давно розвивав власну партію «За життя».

Його ідею підтримували лише Нестор Шуфрич та Вадим Новинський. Але категорично проти цього виступив Бойко, який навіть демонстративно пішов з фракції, грюкнувши дверима. Як наслідок – Рабінович досі значиться членом фракції «Опоблоку».

Справжня суть того конфлікту полягала в тому, що лідер «За життя» зі своїм роздутим рейтингом ставав реальним конкурентом лідера «Опоблоку» в президентській соціології.

З недавнього часу, як зізнаються депутати ОБ, з тієї ж причини почалося відчутне похолодання і у відносинах Бойка та Вілкула.

Щоправда, офіційно про це ніхто не говорить.

«За чотири роки роботи в мене з Бойком, звісно ж, розходилися думки. Але це була незгода стосовно того, яку позицію повинна займати фракція. Це не значить, що був конфлікт, це були просто різні думки», – переконує Вілкул.

У міру того, як Бойко намагається перебрати на себе роль одноосібного глави фракції, почали псуватися його стосунки навіть з Вадимом Новинським, який у цій фракції виконує роль головного «миротворця».

Коли наприкінці 2016 року в «Опоблоці» загострилися стосунки між двома центрами впливу, що ледь не завершилось остаточним розколом, саме Новинський був тим переговірником, який зумів умовити Ахметова, Льовочкіна та решту не розставатися.

Cаме Новинський був тим переговірником, який зумів умовити Ахметова, Льовочкіна та решту не розставатися

«Я просто не люблю розколів. Розкол – це завжди погано. Які були причини? Так, як і в житті. Чому сім’ї розстаються? Через гріх – гординю, амбіції, небажання чути іншого, бажання нав’язати свою волю всім навколо. Але якщо усмирити свої страсті, то ти починаєш розуміти, що розкол це погано. Отак я тоді і переконав усіх. Хоча часом і шкодую, бо наші проблеми нікуди відтоді не поділися», – розповів УП Новинський.

Одна з них – «віденська», коли одна частина ОБ виявилася більш «убезпеченою» від уваги з боку чинної влади.

«Ви подивіться на те, які подання в Раду вносить ГПУ. У нас Новинський, Добкін, на Вілкула весь час обіцяють. А в них – нікого. Знайшли одного цапа-відбувайла Бакуліна, щоб навіть так до Бойка не було питань. Виходить, що або в групі Льовочкіна зібралися самі янголи, або хтось тримає нас за дурнів», – обурюється в приватній розмові з УП один із членів групи Ахметова.

Різні варіанти реваншу

Проте є в середовищі колишніх регіоналів проблема, яка викликає куди більше роздратування і напругу, ніж усі подання. Це питання походу на майбутні вибори, а точніше – його формат.

У таборі Льовочкіна мають свій варіант, який можна умовно назвати «Троїстим союзом».

За даними УП, Льовочкін запропонував партнерам по ОБ, по-перше, висунути Юрія Бойка єдиним кандидатом у президенти, і, по-друге, іти на майбутні парламентські вибори єдиною партією.

Що важливо – пропозиція ця стосується не лише ахметівського крила ОБ, але й Вадима Рабіновича, з яким у Льовочкіна до недавнього часу була малопристойна публічна війна. Для успіху плану колишнього глави АП Януковича Рабінович мусить відмовитися від балотування на користь Бойка і влити свою партію «За життя» в ОБ.

Аби вмовити лідера «За життя», Льовочкін веде переговори з Віктором Медведчуком, якого в «Опоблоці» називають головним спонсором Рабіновича.

Далеко ці перемовини не зайшли, але перші результати вже є. «Безкомпромісний» Рабінович закликав «Опоблок» до компромісу в питанні об’єднання і єдиного кандидата на вибори президента.

Як вдалося з’ясувати УП, у команді Льовочкіна навіть встигли прикинути «долю» кожного в майбутній єдиній партії: Медведчуку 30%, групам Льовочкіна й Ахметова – по 35%.

Близькі до ОБ соціологи вже навіть провели відповідні заміри, де Бойко і «Опоблок» займають перші місця. Тільки знайшлося одне «але» – група Ахметова категорично проти.

«Для чого нам кандидат Бойко? Він уже ходив на президентські вибори у 2014-му. Скільки набрав? 30 тисяч голосів? Рабінович без жодних фінансових вливань тоді взяв у чотири рази більше», – пояснює не під запис один із чільних членів ахметівського крила ОБ.

«У нас є інші кандидати – Вілкул, наприклад, чи Колесніков. Зрозумійте, що рейтинг Бойка – це насправді рейтинг ОБ, а це заслуга всіх, хто працює з людьми, хто вкладає ресурси, у тому числі фінансові. І Льовочкін, можливо, хоче каналізувати це все на Юру, але це не його власність, щоб нею розпоряджатися», – дещо роздратовано додає він.

Фактично, ахметівське крило визнає, що не хоче надмірно посилювати вплив Льовочкіна. Адже якщо йому вдасться розкрутити Бойка, то хто гарантує, що наступний варіант формули партії не буде вже, скажімо, 50-25-25 на користь Льовочкіна?

У самого лідера «газовиків» сприймають такі страхи з посмішкою, мовляв, «донецькі» злякалися, що перший номер партії опинився не в них, як вони звикли.

«У них постійно якісь страхи є. Але ми з ними вже скільки років живемо, боремось і якось досі разом», – віджартовується співрозмовник УП в оточенні Льовочкіна.

Проте головним є навіть не питання впливу. Коли лідери ахметівського крила запитують, для чого їм посилювати роль Льовочкіна чи Медведчука, фактично вони кажуть таке: «А що вони можуть нам запропонувати?»

Гроші? Саме «промисловці» в «Опоблоці» відповідають за ресурси. Банально тому, що мають легальні гроші.

Медіа? «Інтер»? Але чи хтось помітив, що останні кілька років Ахметов витратив на те, аби зробити «першу кнопку» зі свого власного каналу «Україна»? І саме цей канал, а не «Інтер», тепер бореться за перші місця з «1+1».

***

Поки для звичайних громадян починається сезон відпусток і літнього відпочинку, у «дружніх» таборах «Опоблоку» кипить робота.

З одного боку, штабу Льовочкіна треба швидко і бажано недорого зробити свого кандидата в президенти Юрія Бойка безальтернативним. Ні в кого не має виникати сумніву в тому, що цей «міцний господарник», хоч і з гучним корупційним шлейфом, є найкращим вибором.

З іншого боку, у Ріната Ахметова намагаються добитися майже сакральної стабільності. Якщо не всієї політичної системи, то хоча б його впливу на неї.

Якщо проаналізувати, то зараз головний олігарх контролює ⅔ фракції «Опоблоку», фракцію «Радикальної партії Ляшка» і має повну підтримку фракції «Народного фронту», коли йдеться не про ідеологічні речі, а комерційні інтереси.

Крім того, співрозмовники на Банковій скаржаться на «наради» в офісі Ахметова на Десятинній, де начебто беруть участь колишній прем’єр Яценюк і нинішній Володимир Гройсман.

Рінат Леонідович хотів би зберегти своє становище в наступній коаліції в майбутньому скликанні. Оскільки нинішнього «блокуючого пакету» акцій коаліції у вигляді НФ у наступній Раді не буде, Ахметову необхідно знайти, ким його замінити. І, виглядає на те, що він знайшов вихід, діставши з рукава один із політичних «пасивів», які досі відкрито не використовував.

Недаремно ж Олег Валерійович Ляшко майже не знімає каску «Метінвесту» і навіть на дерево по вишеньки лазить виключно у футболці футбольного клубу «Шахтар».

Роман Романюк, Роман Кравець