Популярна онтологія корупції

273

Боротьба з корупцією – питання актуальне для цілого світу. В Україні проблема корупції очолює повістку дня ледь не від самого здобуття незалежності. Та попри всі декларації, обіцянки і розкаяння, складається враження що переможницею в цій боротьби і є сама корупція. Як вже й не воюють з нею, а вона в цій боротьбі міцнішає і не збирається поступатися…

Спостерігаючи безуспішність України інвестори не спішать вкладати в неї свої гроші, МВФ «заморозив» черговий транш фінансової підтримки, а західні дипломати час від часу виходять з рівноваги. Наприкінці минулого року посол США Джеффрі Паєтт вщент розкритикував ситуацію в країні й закликав: «Не можна ігнорувати такого цупкого супротивника, що за всяку ціну прагне не допустити економічного успіху України. … Цей ворог – корупція. Вона вбиває продуктивність і душить натхнення. Ідеї губляться у тіні. Інновації та підприємництво гальмують під тягарем хабарництва, залаштункових угод та пригноблення».

Мені довелося зустрічати та слухати лекції західних професорів й експертів щодо протидії та запобіганню корупції. Опісля почутого в мене виникло питання: чи можуть люди з країн, де традиційно рівень корупції відносно низькій, навчити як побороти це бридке явище в Україні, Колумбії, Узбекистані? Чи вірно вони ідентифікують проблему? Нажаль, прихожу до висновку, що ні… Для людини з Західного світу (чи то англосакського, чи євроконтинентального ) корупція – це делікт – вихід поза нормальну поведінку… Це випадки, що більш чи менш поширені, однак вони не систематичні! Натомість на Сході, не побоюся сказати, корупція і є нормою. Корумпованість, хабарі, різноманітні «підношення» увійшли у життя багатьох суспільств, повноправно доповнюючи їх соціальну та економічну моделі.

Подекуди корупція сягає таких глибин історії, що встигла міцно сплестися з суспільними традиціями, практично стала елементом культури. На жаль, консультанти й експерти зі Штатів, Британії, Німеччини, ба навіть Польщі не можуть повністю цього усвідомити, адже вони виховалися і живуть в цілком іншому світі! У чім причина?

Корупція в законі та поза ним

У первісному суспільстві підношення вождю чи жерцю було нормою. Пізніше ці взаємовідносини трансформувалися до римського «патрон – клієнт». Натомість всі ми зі сторінок Біблії знаємо про нелюбов народу до ласих на чужі гроші митарів. Хоча в ті часи поняття «корупції» вже було введене до ужитку Аристотелем та Цицероном, згадувався в індійському трактаті «Артхашастра» (контекст казнокрадства) кодексі Хамурапі та римському праві (контекст порушень в судовому процесі) однак він не міг стосуватися митарів – ті діяли, так би мовити, в межах законних повноважень. Влада зобов’язувала їх зібрати певну суму з «підзвітної» території та передати в «центр». Останній митарям за це жодної винагороди не платив – собі на «лаваш з оливою» митар мав заробити сам – все понадпланове лишалося у нього. І, звісно ж, кожен прагнув якнайбільше «перевиконати план», що викликало ненависть народних мас… Попри це йшли роки, століття, а система не мінялася. Подібно податки збирали у феодальних державах, зокрема й на Русі, де всі воєводи перебували на «кормлінні»: зібрав данину, передав у «центр», решта – твоя. Не зібрав – нікудишній ти воєвода, треба призначити іншого… На Русі практикувався так званий Візантійський принцип – чиновники не отримували від держави грошей, а існували за рахунок підношень від ввіреного в їх відання народу. Вже у Московії 17 століття визначили і розрізнили три види «хабарів»: «почесті» (попередня подяка), «поминки» (подяка після отримання результату) та «посули» (подяка за порушення закону). При цьому і «почесті», і «поминки» вважалися цілком нормальним явищем і лише за «посули» передбачалася кара у вигляді «тілесного наказання». Аби не перетворити воєвод в «олігархів», які не могли б підважити царську владу, самодержці встановили дволітні каденції, після яких воєводи з «нажитим» маєтком поверталися до Москви, де їхні вози ретельно обшукувала стража – «надлишок» конфісковували на користь казни.

Кардинально ситуація не різнилася й у Західних державах. Різноманітні пости – від рядових митарів і комендантів фортець до губернаторів, прокурорів та міністрів ввірялися не гідним того, а тим, хто більше заплатить. Якщо у державній скарбниці бракувало коштів, популярним вирішенням проблеми було створити нову вакантну посаду і провести аукціон на неї. Звісно, ні про яку ефективність державного управління, справедливість, бодай відданість державі не йшлося. Чиновники законно купували свої посади і не дуже переймалися, для яких саме публічних цілей вони цю посаду займають. Коли молодий Людовик ХIV успадкував французький престол, йому довелося вести війну зі своїм же міністром – суперінтендантом фінансів Ніколо Фуке. Останній, користуючись становищем, на зібрані від платників податків гроші створив власну державу в державі з найманим військом і приватними містами, які досить довгий час впиралися королю. Він «вміло» керував Францією, перетворивши її на справжнісіньку клептократію (влада крадіїв). Якщо знати всі подробиці і обставини, то і знаменитий вислів Людовіка «Ви думаєте держава – це ви? Ні, держава – це я!» звучить по-іншому – більш позитивно і цілком прогресивно…

Звісно, державні органи на самозабезпеченні, чиновники-бізнесмени, «корупція в законі» не лишалися не поміченими. Ще до просвітителів й мислителів-ідеалістів прагматичний Ніколо Макіавеллі, мешкаючи у переповненій підкупу, кумівства і кланової користі Італії (коли читаю про Борджіа, перед очима стоїть Україна), характеризував корупцію як хворобу, порівнював її з сухотами. Спочатку їх важко виявити, але легко лікувати. Однак якщо пропустити час, хвороба прогресує, виявити її не становить клопоту, а от вилікувати буде дуже й дуже складно… Певне, до такого стану дійшло і наше суспільство… Однак вернемося до історичного екскурсу.

Французька революція та ідеї просвітництва наприкінці 18 століття змогли врешті переламати ставлення до корупції. Ліберальні віяння принесли нове розуміння державної влади – влади, що існує для блага підвладних їй людей. Саме завдяки цьому громадяни (громадяни, а не піддані!) готові утримувати чиновників в обмін на їхні адміністративні послуги і безвідступне слідування букві закону. Корупція залишилася поза законом, стала злочином. У конституції Сполучених Штатів 1787 року отримання хабара зазначалося одною з двох підстав імпічменту президента.

Нові віяння почали заповнювати світ. Сприяло цьому, по-перше, те, що Захід мав чимало колоній, які для місцевого населення відігравали не лише негативну роль, але й виривали темні суспільства з кромішньої безграмотності, безвідповідальності та агресії. По-друге, й поза колоніями рівнятися більше, по суті, і не було на кого. Ось уже в Карному кодексі Російської імперії 19 століття знайшлося два терміни – «мздоімство» та «лихоімство». Перше – даєш за те, щоб службовець зробив те, що і так має зробити. Друге – даєш за те, щоб службовець зробив те, чого робити не повинен. І те й інше винесли поза закон… Але лише на папері! Суспільство Імперії сприймало (і донині сприймає) мздоімство як належне! І в цьому, власне криється проблема. Країни другого і третього світів переписали свої конституції, кодекси, нормативні акти з «локомотивів прогресу», але самі по собі не змінилися. В їхніх феодальних системах координат одаровувати посадовця за звернення «благосклонного взору» на прохача – обов’язковий елемент доброго виховання. Економічні, суспільні відносини лишилися такими самими, як і до оголошення корупції поза законом. Стало лише ще мерзенніше – адже, якщо раніше чиновники мали законне право брати «мзду», то тепер декларувалося, що так погано, так не можна, що вони – «слуги народу»…

Корупція – гріх, а не абстракція

Якщо раніше той самий воєвода чи митар дер з підлеглих три шкури, бо формально мав на це право, подвійних стандартів не виникало. Натомість у сучасних умовах корупція супроводжується конфліктом між діями особи, що приймає рішення (чи то вона призначена, чи обрана) й інтересами суспільства або його роботодавця. Над подібним «внутрішнім» конфліктом, коли особа не знає, як має чинити, свого часу розмірковував Іммануїл Кант, вивівши в результаті відомий усім категоричний імператив. За Кантом, завдячуючи наявності волі, людина може здійснювати вчинки, виходячи із принципів. Загальний же моральний закон може бути сформований у формі такого принципу: «чини так, аби максима твоєї волі могла стати загальним законом».

Відійшовши від висот філософської думки, хочу повернутися до суті корупції. Пропоную не йти на поводу в окремих зарозумілих політиків та теоретиків і не вдаватися у розрізнення «витонченої» корупції та «побутового» хабарництва. Єство і там, і там спільне – досягнення певної мети в привілейований спосіб тим, хто дає, при паралельному збагаченні того, хто бере. Останній за «бахшиш» може краще зробити те, що і так мав би (полікувати, видати дозвільний документ) або ж вчинити протилежне (поставити «четвірку» неуку, оправдати злочинця). Сама дефініція з латини означає: corruptio – підкуп, псування, слов’янське «лихоімство» – мати лихо, наживати в лихий спосіб.

Якось зайшовши в ресторанчик біля місцевого управління митниці, дізнався, що в комплексний обід не входить м’ясо. Справа в тім, що була п’ятниця, а митники – люди побожні, дотримуються посту! Мій супутник зазначив: «Як м’ясо – то побожні, а як хабарі брати…». І справді, певне, ця патологія так укріпилася в побожній Галичині (думаю, як ніде в цілій Україні) ще й тому, що більшість сприймає її як щось цілком абстрактне. Можна постити, сповідатися і «лихо наживати добро»… До речі, і постити, і сповідатися можна «на показ», а от корупція є чимсь інтимним – тим, що лишається між двома… Інші не мають про це знати – мають думати, що нічого не відбулося, що всі в рівних умовах, все гласно і законно. Вибудовується два паралельні світи: один з правами та соціальними стандартами, де всі в рівних умовах, всі живуть на зарплату. Інший… – подивімося на нього у вікно…

На мою думку, корупція співзвучна з гріхом обману. При тому обману колективного (змови), скерованого проти суспільства,тобто і проти своїх ближніх. Страж порядку у відділі по боротьбі з оборотом наркотиків лише робить вигляд, що бореться з наркомафією, лікар, лише робить вигляд, що працює за зарплату і керується даною присягою, керівник ЖКГ – що його обходять проблеми мешканців… По суті, це суцільний паралельний вимір тотального обману, в якому страждають відсталі суспільства. І не треба заперечувати, що малі зарплати…Від зарплати до зарплати протягнути важко, від хабара до хабара – ще важче! Корупція узалежнює! Чомусь і при більших винагородах люди страйкують і виборюють собі краще «завтра». Іншим же страйкувати не потрібно, адже зарплата їм – лише додаток до права «поставитися на кормління». Як розуміємо, найчастіше до гріху обману додається ще й ламання клятви (тої самої присяги держслужбовця, лікаря etc.), а також банальна крадіжка, якщо мова йде про т.зв. «розпилювання фінансів». Спеціально випустив слово «державних», адже подібні схеми відбуваються і в корпораціях, і на невеликих приватних фірмах, де працівники обманюють керівництво, власника, акціонерів завищуючи ціни, отримуючи «відкати» тощо. Тож те, що гріха «корупції» не згадано в декалозі (10 заповідях), не має робити її чимсь ефемерним. Можливо, її гріховність допоможе в її ізоляції принаймні для віруючої Галичини. До слова, у своїй «Божественній комедії» Данте помістив корупціонерів у восьмому (передостанньому) колі пекла – гірше дісталося тільки зрадникам. До речі, чи ж не веде підкуп до зради!?

Люди з імунітетом від корупції

Повторюся. Як зазначалося вище, відсталі країни лише формально прийняли цінності сучасного суспільства, прописавши їх у законодавчих актах. Однак для них ці закони – лише обгортка, в якій криються старі суспільні взаємовідносини, що загрузли в кланово-феодальних часах. І проблема тут, як найчастіше, криється не деінде, як «у головах». До чого веду? До того, що без зміни мислення, світосприйняття не допоможе ні «нова поліція», ні антикорупційне бюро. Всюди, так чи інакше, працюють люди, які, як правило «не з місяця прилетіли». Наведу приклад (прошу особливо звернути на нього увагу тих, хто виправдовує хабарництво малими зарплатами). У мене є знайомий. Вже в дорослому віці, будучи забезпеченим завдяки власному бізнесу, його потягнуло покликання, і він влаштувався на півставки «за фахом» – в лікарню. Кожного дня пацієнти намагалися «втиснути» йому подяку. Він відмовляв, як міг. Однак пізніше помітив, що хворі, отримуючи жорстку відмову, ставляться до нього з острахом, неспокоєм, підозрою… Довелося капітулювати – знайомому в фінансовому плані від тих подачок не холодно й не жарко, але пацієнтам спокійніше: взяв – значить потурбується…

Пригадую теж свої студентські роки – нелюбов численних двієчників до чесних викладачів. Мовляв: «Ну та, взяв би й закрили б питання, а то тільки мучає – вчитися заставляє!». А вже вершиною гротеску є фраза знайомого підприємця: «Трактори (посередники в передачі хабарів) – янголи-охоронителі українського народу! Та як би ж без них, бодай який дозвіл можна було б отримати!». Наголошую, це майже дослівна цитата… При такому мисленні безсила поліція, прокуратура, СБУ, Антикорупційне бюро. Арештують одного паразита, а на його місце вже лізуть інші…

Поряд з оманою того, що корупцію здатні подолати люди «в погонах», побутує й інша хибна думка: успішну боротьбу очолять «на верхах», тож ми внизу можемо жити, як жили, брати, як брали, давати, як давали… а все якось зміниться – це справа можновладців, інвесторів, еліти. На жаль, ні… І в країні, і в кожному місті існує певна локальна еліта. На одній інтелектуальній здибанці почув, що її окреслюють «група А». Це певна верхівка суспільства, люди, які приймають рішення, від яких щось і хтось залежить. Скажімо, до такої «групи А» деякого «міста Л» входить головний лікар обласної лікарні, керманич прокуратури, голова суду, шеф-редактор місцевої газети, ректор захалустного університету… Насправді попри всі обставини, падіння економіки, обвали курсу валют тощо цим людям стабільно живеться досить комфортно. Навіть якщо вони не є відвертими корупціонерами, основними бенефіціарами «бахчишної кооперації», їм навряд потрібно щось змінювати – вони та їхні близькі вже перебувають у своїй зоні комфорту, а виходити з неї, як відомо, ніхто не хоче. Можливо, серед них теж трапляються ідейні особистості, яким не байдуже. Та чи спроможні вони реально самотужки на щось, чи обмежаться «маніловщиною» – питання радше риторично-невтішне.

Існує єдиний вихід. Він коштовний, болісний і… тривалий. Але він є! Держава, народ, суспільство мають виховати нових людей – людей з новим мисленням, для яких корупція буде чи то гріхом, чи то чимсь зовсім невластивим, неприродним. І зробити це може лише освіта! Прикро, але на сьогодні власне вона «інтегрує» молоде покоління у корупційний механізм. А відбувається це так.

Діти – спостережливі. Часто дорослі забувають про це. Їхні ж чада, не знаючи ще, що і сама поява на світ не обійшлася без «дати на лапу», починають розуміти прикру систему корупції – «суспільного обману» з перших її виявів, коли вчитель пропонує підписати контрольну роботу 10 квітня, хоча на календарі – двадцяте… Коли Петрик отримує похвальну грамоту тільки тому, що його батьки більше за інших проспонсорували ремонт класу, коли Іринка і Володимирко, які ніколи не знали хімії, раптом починають отримувати самі 12-ки, бо після уроків займаються з вчителем. Чи ж просто останньому вдалося нарешті у позаурочний час їм витлумачити закони цієї непростої науки, чи ж плата за репетиторство насправді передбачає «витягування» оцінок для кращого атестату!?

У школі учні здебільшого залишаються пасивними спостерігачами системи обману та несправедливих привілеїв. Вони «вивчають» її, так би мовити, теоретично. Натомість подорослішавши і ступивши до вишу, студенти стають самостійними учасниками «системи». Чимало українських інститутів та універів не так сіють добре, розумне, вічне, як навчають «давати» – так би мовити, вводять у дорослий світ. Сьогодні даєш за екзамен, завтра платитимеш за проїзд на червоне світло, за видачу неправомірного дозволу для бізнесу, за народження власної дитини…

Людина, яка зі студентської лави призвичаюється до хабарництва, втрачає розуміння його патологічності, а разом з тим позбувається й будь-якої внутрішньої відповідальності та сорому за те, щоби брати: «сьогодні беруть з мене, а завтра братиму я». Свого часу зустрів знайомого, який сказав, що планує поступити в аспірантуру й викладати в одному ВНЗ, прокоментувавши так: «Вже змучився всім давати. Ну вже пора і самому брати!». Така собі суспільна ієрархія, де кожен змагається за право «брати».

Не слідство, не суд і не спецпідрозділи, а саме виховання й освіта стоять на передовій антикорупційної боротьби! Тільки в їх підсиленні може полягати стратегія війни, все інше – лише тактичні ходи у битвах, які не призведуть до перемоги. Єдина можливість розірвати це зачароване коло – зненавидіти корупцію і все, що з нею пов’язане! Зненавидіти корупцію особисто, усім суспільством, усім народом. І почати треба з перевороту системи освіти. Якщо цього не станеться, якщо до керма не прийдуть люди, що мають щеплення й імунітет від цієї зарази, ми приречені на сіру злиденність.

На цій бравурній ноті можна було б завершити. Та все ж маю зазначити, що хибно було б думати, що досить подолати в собі «даючо-беручого раба» – і в країні одразу потечуть молочні ріки. Ні, на жаль, такого не буває. Адже сама по собі перемога над корупцією не збудує новітніх підприємств, не покращить соціальної сфери, не спричинить лавини успішних стартапів і наповнення гаманців простих громадян. На шляху до процвітання буде ще немало зусиль та важкої праці, буде затрачено чимало часу. Однак це не має засмучувати! Навпаки, аби швидше досягти фінішу, краще й стартувати якнайшвидше. А без проходження «допінг-тесту» на вміст корумпованості у крові ми завжди залишимося аутсайдерами і навіть не стартуємо на трасі прогресу. Час корупції – це втрачений час.

Автор материала: Віто Надашкевич