Росія легітимізує «ДНР» і «ЛНР»?

98

19 жовтня 2016 року у Берліні «Нормандська четвірка» в принципі домовилась про розгортання поліцейської (чи озброєної) місії ОБСЄ на Донбасі. Це навіть підтвердили в адміністрації президента Росії. Так, його прес-секретар Дмитро Пєсков повідомив 24 жовтня, що Путін потенційно погодився на таку місію ОБСЄ. Однак, навіть після принципової згоди учасників «нормандського формату» на розгортання в Україні озброєної місії ОБСЄ, залишається низка проблем на шляху її погодження і впровадження.

На етапі погодження озброєної поліцейської місії ОБСЄ головною проблемою є різне бачення сторонами конфлікту, Україною і Росією, та учасниками переговорного процесу формату, повноважень, території діяльності і сфери відповідальності цієї місії. Російська сторона бачить місію озброєну лише табельною зброєю, та й то як результат розширення вже існуючої СММ ОБСЄ і тільки на час проведення виборів на Донбасі. Україна ж прагне наділити нову місію максимально широкими повноваженнями, включаючи забезпечення безпеки виборів, контроль над кордоном та відведеним бойовиками озброєнням. Посередники у переговорах поки що активно не обговорюють цю ідею, наголошуючи на проведенні консультацій, адже ОБСЄ ще не мала досвіду введення озброєної місії для врегулювання конфлікту.

Різне бачення шляхів врегулювання конфлікту – проблема не нова. Через відмінне від інших трактування Мінських домовленостей Москвою процес їх імплементації й досі топчеться на місці. Тож і процес погодження озброєної місії ОБСЄ ризикує затягнутись на довгий час. За поглядами Кремля, цьогорічне Німецьке головування в ОБСЄ повинно тільки «активізувати проробку цього питання». Тобто Москва вже натякає на тривалість дискусій щодо місії ОБСЄ. Відмінність в заявах Путіна після «берлінської зустрічі» та тлумаченнях її результатів Пєсковим вказує на те, що Росія, в принципі, не вітає розгортання озброєної місії ОБСЄ на Донбасі, але й не може відмовитись від «потенційної» згоди Путіна, а тому буде усіляко намагатись затягнути процес її підготовки.

Уявімо, що під тиском санкцій Росія все ж дійсно погодилась на озброєну місію ОБСЄ. Тут існує ризик спроб РФ «легітимізувати» так звані «ДНР» і «ЛНР», виставляючи ці утворення, а не себе, стороною конфлікту, та примушуючи ОБСЄ досягати з ними згоди на розгортання і діяльність місії на непідконтрольних Україні територіях. Як підтвердження такої небезпеки, лідери бойовиків уже заявили про свою незгоду на озброєну поліцейську місію ОБСЄ. Ні Україна ні ОБСЄ в жодному разі не повинні погоджуватись на такі спроби Кремля, а наполягати на тому, що стороною конфлікту є виключно Росія, що вже було визнано парламентськими асамблеями ОБСЄ і Ради Європи. Зцементувати українську позицію в цьому питанні могло б відповідне документальне затвердження. Однак, в ОБСЄ, на відміну від парламентських асамблей, усі рішення схвалюються консенсусом та можуть бути заблоковані однією країною – Росією.

Лише табельна зброя для місії ОБСЄ, як пропонує Кремль, не має суттєвого значення, оскільки в регіоні, нашпигованому легким і важким озброєнням, вона не є гарантією особистої безпеки спостерігачів. Тож справді миротворча місія на Донбасі повинна б мати легке озброєння за зразком озброєних місій ООН, що передбачає стрілецьку зброю та броньовану техніку для захисту миротворців. А таке озброєння і захист їм дійсно потрібне, якщо вони будуть змушені виконувати складні завдання із забезпечення безпеки місць проведення виборів, або ж контролю місць зберігання відведеного озброєння чи перешкоджання нелегальному перетину українсько-російського кордону.

Наявність озброєних миротворців в Україні потребує спеціального погодження Верховною Радою України. Вірогідно, що українські депутати і проголосують за таку згоду, але сама парламентська процедура додатково відтермінує початок нової місії ОБСЄ.

Належним чином озброєна та досить чисельна місія ОБСЄ, крім схваленого мандату, потребує додаткового і досить об’ємного фінансування та готовності країн-учасниць ОБСЄ направити на Донбас своїх поліцейських разом із штатним озброєнням. Наприклад, бюджет СММ ОБСЄ на цей рік становить майже 100 млн. євро, і це для 1,1 тисячі неозброєних спостерігачів. А якщо спостерігачів буде, скажімо, 5 тисяч чи більше, щоб хоч якось забезпечити контроль за усією територією окупованого Донбасу та неконтрольованої ділянки кордону? Озброєні підрозділи, навіть поліцейські, повинні мати свої бази, щоб забезпечити збереження зброї і безпеки самих поліцейських, а також їхню повсякденну життєдіяльність. Візьмемо для прикладу місію ООН на Кіпрі (UNFICYP), яка нараховує 850 військовослужбовців і 60 поліцейських та має річний бюджет в 58 млн. доларів. Вп’ятеро чисельніша місія потребуватиме суттєвого фінансування, яке має забезпечуватися за рахунок або збільшення внесків країн-учасниць ОБСЄ, або фінансових вкладів країн-учасниць місії, або інших дотацій. Це питання зараз повністю відкрите.

Виникає проблема комплектування місії, тобто які країни погодяться надіслати своїх поліцейських у зону фактичного ведення бойових дій. Якщо поглянути на склад СММ ОБСЄ, то близько 40 спостерігачів являються громадянами Росії, яка визнана країною-агресором. Кремль може скористатись цим прецедентом для введення у склад поліцейської місії ОБСЄ своїх озброєних представників поліції чи національної гвардії. В результаті, існує ризик, що на території України цілком законно можуть перебувати озброєні росіяни.

Незрозумілим залишається й статус поліцейських ОБСЄ. В усіх попередніх поліцейських місіях чи поліцейських компонентах загальних місій ОБСЄ співробітники поліції не були озброєні і не мали завдань з підтримання правопорядку та безпеки. На відміну від ООН, ОБСЄ не має міжнародного правового статусу, тож спостерігачі ОБСЄ не можуть користуватись міжнародним юридичним захистом. Для отримання такого статусу місія ОБСЄ мала б діяти за мандатом ООН, який схвалюється відповідною резолюцією Ради безпеки ООН, а Росія, очевидно, заблокує таке рішення.

Усі перераховані проблеми, а їх набагато більше, не означають, що Україна повинна відмовитись від ініціативи міжнародної озброєної миротворчої місії на Донбасі. Нинішній розвиток ситуації вимагає подальшої інтернаціоналізації зони конфлікту, що сприятиме деескалації насилля та більшому контролю за діями російських військ і проросійських бойовиків на сході України.

Першим кроком, який би передував розгортанню озброєної місії ОБСЄ на Донбасі, мало б стати розширення мандату Місії спостерігачів ОБСЄ на пунктах пропуску «Гуково» і «Донецьк» на всю непідконтрольну Україні ділянку україно-російського кордону. Це, по-перше, чітко б продемонструвало, чи готова Росія іти на врегулювання конфлікту та відновлення територіальної цілісності України, про що вона постійно так гучно заявляє.

По-друге, це дало б змогу спостерігачам ОБСЄ взяти під спостережний контроль кордон між Україною і Росією, що ускладнило б постачання російського озброєння і боєприпасів, перекидання російських підрозділів і найманців на схід України. Очевидно, що зараз Кремль не погодиться на таке розширення мандату, оскільки тоді Спостережна місія ОБСЄ зможе регулярно фіксувати безпосередню участь Росії у конфлікті. Та й на Донбасі зараз знаходяться тисячі штатних російських військових підрозділів, які Росія поки що не має наміру виводити, та ще й під контролем ОБСЄ. У разі їх виведення, Кремль втратить контроль над ситуацією на сході України, і так звані «ДНР» і «ЛНР» почнуть зникати як сніг весною.

Тож ставка України на міжнародну озброєну місію виправдана, оскільки є своєрідним тиском на Росію. Втім, Україні слід врахувати прогнозоване затягування цього процесу і спроби Кремля «викрутити» ситуацію на свою користь та повинна вдатися до паралельних зусиль з посилення вже існуючих місій ОБСЄ, адже це створить додаткові проблеми для агресивних планів Росії.

Автор матеріалу: Віталій Мартинюк, аналітик із зовнішньої і безпекової політики Українського незалежного центру політичних досліджень (УНЦПД)