Росія – що далі?

306

Січень 2016-го, як мінімум, доводить, що фарт Володимира Путіна скінчився – і справа не тільки в швидкій девальвації рубля, процесах розпаду російської економіки. На сході України наступальний потенціал російських військ виявився дуже обмеженим. Попри всі негаразди та початковий розгардіяш, Україні вдалося створити збройні сили та реанімувати спецслужби, здатні перемагати та контратакувати, а це підвищило ціну російських підступів настільки високо, що Путін більше не насмілюється фантазувати ані про «Новоросію», ані про розширення «ДНР» та «ЛНР» до адміністративних кордонів Донецької та Луганської областей.

Бандити, найманці та інші різновиди військових злочинців (чимала кількість яких уже ідентифікована українськими правоохоронцями та назавжди втратила перспективу спокійного життя) заблоковано в дисфункціональних ділянках розтрощених росіянами регіонів. Віднедавна системні проблеми – завдяки плідній взаємодії татарських та українських активістів за розумного нейтралітету офіційного Києва – виникли і в окупаційного контингенту на території Автономної Республіки Крим. Чи не перший випадок, коли телеміст не зміг повноцінно замінити енергетичний міст в очах місцевих прихильників кремлівського «мачо».

На інших фронтах гібридної війни із російським агресором відбулися такі критично важливі події, як:

а) початок нової програми фінансової підтримки з боку МВФ, а це стимулювало розширення доступу України до пільгових кредитів, інструментів кредитних гарантій, технічної допомоги з боку ЄС, США, Канади, Японії, окремих країн ЄС (насамперед – Німеччини);

б) зовнішній борг України реструктуризовано (Росія із своїми сумнівними претензіями не тільки залишалася сама, але і намагається тепер запропонувати Україні «кращі умови», аніж західні кредитори, причому власні проблеми «непатріотично» вирішив «Сбєрбанк Росії»), фактично у наступні 5-7 років Київ звільнено від основного тягаря боргових виплат, списано біля однієї п’ятої загальної суми боргу, хоча ця угода і містить певне підводне каміння – але альтернативою був дефолт із непередбачуваними наслідками;

в) Росії не вдалося зірвати повноцінний вступ у дію системної угоди України з ЄС з 1 січня;

г) Україна – з точки зору вимог до реформування законодавчої бази та важливих інституційних зрушень – виконала своє «домашнє завдання» стосовно безвізового режиму із ЄС, добилася відповідного рішення від Європейській Комісії та Європейського парламенту, і справа тепер у двосторонній дипломатії та «розкладах» у ЄС, на які Київ не здатний вплинути, та бажаному униканні Києвом у цей нервовий період гучних скандалів у сфері корупції та толерантності і

д) у зовнішній торгівлі України відбулися карколомні зміни – так, українські аграрії та виробники продовольчої продукції фактично залишили російський ринок, а в сфері забезпечення України газом та електрикою вдалося збалансувати та диверсифікувати постачальників, що ж до енергогенерації Україні більше не потрібне «російське плече»; єдиною проблемою залишилося вугілля. Можна сказати і загалом – торговельним стосункам України і Росії за 2013-15 роки прийшов кінець. Це болісний, але не тривалий період, що його в свій час пройшли і країни Балтії, і Грузія, колись – країни Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). Можна і сьогодні побачити, як швидко отримують можливість експорту в ЄС українські харчовики. Тим більше, що господарська катастрофа, до якої правління Путіна довело Росію, вже скоротило ринок країни у 2,5-3 рази, і ловити там більше нічого.

В свою чергу, Росія, незважаючи на залучення до паралізованого власними економічними проблемами Євразійського Союзу Вірменії та Киргизстану – із абсолютною втратою України, Молдови і Грузії, нелояльністю Білорусі та іншими казусами, остаточно знищила будь-яку перспективу відновлення тієї імперії, про яку марить Володимир Путін. Але фактори занепаду путінського режиму більш предметні. Це:

а) поразка спроб Москви скасувати або пом’якшити режим санкцій, який унеможливлює залучення будь-якого (китайського – виключно) зовнішнього кредитування;

б) поступове зміцнення упевненості західних держав у тому, що контрольована організованою злочинністю Москва також виступає спонсором близькосхідного тероризму; нещодавне рішення Лондонського суду, зокрема, доводить причетність Володимира Путіна до ядерного тероризму на території Великої Британії;

в) реанімація НАТО в якості саме військово-політичного блоку та його подальше розширення;

г) абсолютна стагнація наступу «коаліції ізгоїв» (Дамаск-Москва-Іран/Хезболла) в Сирії,поглиблення конфлікту із Туреччиною, все більш недружня політика Тегерану щодо Москви;

д) різке скорочення бюджетних витрат (крім спецслужб, ЗС та пропаганди – втім, у січні-лютому 2016 року очевидно, що уряд РФ буде змушений різати і ці витарати, або девальвувати рубль до значень 120-130 за $1,00), банкрутство близько половини крайових урядів, швидке зростання інфляції, дво- трикратне зменшення цін на нафту і газ, початок організованих соціальних протестів, терористичні акти;

е) нарощування корупційних скандалів, що їх уже не здатна «перебрехати» система державної пропаганди;

є) стихійне розхитування вертикалі влади.

Не можна виключати, що у 2016 році Путін-таки вирушить у свій «останній та вирішальний бій» проти оточуючого світу, але більш логічно виглядає курс на відновлення повноцінної завіси вздовж мінливих кордонів Російської Федерації, спроби законсервувати нинішній стан речей.

Втім, з точки зору коротко- і середньотерміного планування, обидва сценарії є поганими особисто для Путіна.

Турецький інцидент остаточно засвідчив, що підстаркуватий «мачо» боїться повномасштабного офіційного військового конфлікту, а для його непевного оточення це сигнал про те, що «ватажок слабшає».

Спроба ізоляції країни на кшталт радянської моделі – пророкує не тільки застій депресивного характеру та цілковиту деградацію капіталів олігархічного оточення, але й загрозу втрати чималих закордонних активів, які є головною цінністю та життєвим пріоритетом путінського «політичного класу».

Таким чином, Путін втрачає практичну цінність для тих кримінальних угруповань (що їх синхронно викрили як «Фонд по боротьбі з корупцією» Олексія Навального, так і прокуратура Іспанії, судова влада Великої Британії та ще якісь кола, що несподівано поділилися тоннами інформації про юнацькі роки кремлівського очільника), які насправді керують російським господарським життям.

У році, який розпочався настільки жорстко для колоніальної економіки РФ, Москву чекають жорстокі політичні та економічні землетруси, в результаті яких Україна повертатиме собі окуповані території, а Росія повертатиметься у суперечливі «допутінські часи». Адже темпи скорочення попиту вже такі, як у 1999 році, тривалість кризи – вже довша, аніж у 1998 році, а рівень російских зарплат «наздогнав» 2002-04 роки…

Автор материала: Максим Михайленко