Стельмах: ПриватБанк не потребував націоналізації

868

Володимир Стельмах – одна з найбільш знакових постатей в банківській системі України. Він не лише двічі був главою НБУ (у 2000-2003 та 2004-2010 рр.), але й очолював спостережну раду Приватбанку (в 2015-2016 рр.). Як В. Стельмах ставиться до націоналізації найбільшого банку на ринку і в цілому до політики НБУ останніх років, він розповів в інтерв’ю для Finbalance.

Finbalance: Володимире Семеновичу, на Вашу думку, хто має очолити НБУ – макроекономіст чи банкір-практик?

В. Стельмах: Взагалі очолювати Нацбанк повинен макроекономіст. Так, може бути і банкір-практик, але він має розуміти макроекономічні процеси та не розглядати діяльність НБУ як бізнес, бо отримання прибутку (навіть для такої важливої інституції, як держбюджет) не є метою центрального банку.

НБУ повинен забезпечувати стабільність національної валюти. Підтримка ж економіки через ефективну банківську систему сприяє досягненню цієї мети та наповненню держказни.

Органічна теорія побудови держави розглядає державу як організм людини, в якому гроші – це кров, а банки – серце економіки. Як у людей, так і в економіці бувають інсульти й інфаркти. Коли забагато «крові» (грошей більше, ніж товарної пропозиції), це погано, бо провокує інфляцію. І погано, коли «крові» замало, бо падає виробництво. Потрібний баланс, який і покликаний забезпечити НБУ.

Чи бачите Ви на ринку або ж у владі гідних кандидатів на посаду глави НБУ? Чи можете озвучити якісь прізвища?

Публічно говорити про це неетично. Якби мене запитали уповноважені особи, я б конфіденційно озвучив свою точку.

За Вашими оцінками, наскільки адекватно чи неадекватно НБУ з 2014 року реагував на виклики, з якими зіткнулася економіка і банківська система?

У нас лише один рік був, коли обсяг експорту наблизився до імпорту. Через постійний розрив між ними ми й не можемо вийти на паритет купівельної спроможності. Звідси проблеми.

У жовтні 2008 року, коли до нас прийшла світова фінансова криза, валові валютні резерви НБУ становили близько 37 млрд дол (з них чистих валютних резервів – тобто без врахування запозичень – 21 млрд дол). Тоді було продано чимало валюти, але за 2009-2010 роки ми резерви відновили.

26 грудня 2010 року я передав Арбузову баланс НБУ з валютними резервами $35,3 млрд (з них чистих резервів було $25,6 млрд). У 2011-2013 роках резерви розпродали через намагання утримувати низьку інфляцію та курс. Як наслідок, Кубів у 2014 році, прийнявши НБУ під своє керівництво, одержав уже $15,5 млрд валових резервів. А Гонтарева від Кубіва в червні-2014 прийняла $17 млрд валових резервів. На кінець грудня-2014 року вже було $7,5 млрд, на кінець лютого-2015 – $5,6 млрд.

Чим політика НБУ з 2014 року відрізнялася від політики Нацбанку теж кризових 2008-2009 років?

У 2008 році долар у резервах у середньому коштував 4,87 грн/дол. Продавши тоді 21 млрд дол (в одні періоди по 8 грн, в інші й під 12 грн), ми фактично вилучили із банківської системи близько 90 млрд грн. Тому на фоні відтоку депозитів НБУ і здійснював рефінансування комерційних банків за рахунок того, що забрав. Тобто емісії не було. У результаті з ринку зійшли лише два чи три банки.

Натомість з 2014 року під керівництвом Гонтаревої НБУ здійснював надзвичайно жорстку рестрекційну політику, вилучивши з економічного обороту більше 700 млрд грн. Результат – знищення банків і економіки.

Представники МВФ мені казали, що Фонд не давав таких рекомендацій. Значить, слід вважати, що були якісь інші міркування, щоб провести «квазігрошову» реформу конфіскаційного типу. У результаті у населення та бізнесу пропали сотні мільярдів заощаджень.

Із 2011 року НБУ став, по суті, кептивним банком, хоча має бути незалежним держорганом.

А чи не сталося б так, що активніше рефінансування хоч і врятувало б більшу кількість банків, але гривня в результаті ще більше девальвувала б?

Тобто Ви вважаєте, що ми в 2008-2010 роках дали 60-70 млрд грн рефінансування і це було причиною девальвації?

У 2008-2009 роках все ж була дещо інша політико-економічна ситуація. Як мінімум не було військової агресії РФ та окупації територій.

Але й тоді був величезний відтік капіталу. І коли курс став 8 грн/дол, бізнес адаптувався, увійшов у цю собівартість. А імпортерам, з огляду на їх маржу, такий рівень девальвації був прийнятний.

Рефінансування має надаватися, щоб працювала банківська система, а отже і економіка. Якщо НБУ бачить, що в банка локальні проблеми і він за місяць-два може подолати труднощі, потрібно підтримувати. Хай під трохи вищий – «штрафний» — відсоток, але не величезний.

А вийшло так, що на фоні девальвації та падіння вартості заставного майна за кредитами, наданого позичальниками для банків, НБУ почав вимагати значної докапіталізації. Рефінансування фактично не було. І тут почали діяти ще й політичні аспекти. Це особливо проявилося на Приватбанку.

Що саме Ви маєте на увазі?

Упродовж фактично всього періоду роботи Гонтаревої на посаді глави НБУ в Приватбанку сиділи представники Нацбанку. Але вони жодного разу офіційно не озвучили банку зауваження. Жодного разу.

16 грудня 2016 року [тобто за кілька днів до націоналізації, — ред.] я як глава спостережної ради Приватбанку надіслав Гонтаревій листа, де була озвучена оцінка фінансового стану банку.

Там зазначалося, що банк утримує надійний рівень стабільності, додержується цільового показника платоспроможності та коефіцієнтів ліквідності, сплачує значні податки (у 2015 році – 6 млрд грн, у 2016-му – 4,9 млрд грн), виплатив для НБУ по рефінансуванню 12,5 млрд грн.

У листі вказувалося, що НБУ при здійснені наглядових функцій не завжди дотримувався об’єктивності та паритетності в підходах порівняно з іншими банками. До речі, цим самим порушувалися конституційні принципи рівного підходу держорганів до суб’єктів всіх форм власності.

НБУ вводив обмеження для Приватбанку щодо залучення депозитів, тоді як для банків з держкапіталом надавав суттєво більше ліквідності порівняно з відтоком коштів клієнтів.

Загальна сума рефінансування, яку під час кризи отримав Приватбанк, склала 0,43 гривні на 1 гривню відтоку депозитів. В Ощадбанка цей показник був 1,6 грн (тобто майже в 4 рази більше), в Укргазбанка – 2,7, Хрещатика – 1,38. Середньомісячна відсоткова ставка по рефінансу в Приватбанку в 2014 році склала 17,3%, в 2015 році – 22,8%, за 10 місяців-2016 – 22,6%. А для банків з держкапіталом – відповідно 10,69%, 16,95%, 13,3%. Строк рефінансування Приватбанку був до трьох років, а для банків з державним капіталом – до п’яти років.

Ми просили розстрочити термін повернення рефінансування на такий же строк, як і для державних банків, — до п’яти років, а також встановити плату на рівні облікової ставки. І все.

Гонтарева заявляла, що 99% корпоративного портфелю Приватбанку – це позики пов’язаним особам, тоді як у звітності банку, за яку відповідав уже державний менеджмент та аудит якої здійснювала компанія «Ернст енд Янг», наведений показник 6%.

Це означає, що в рішенні про націоналізацію превалювали зовсім інші цілі, ніж декларувалося.

Які?

Які хочете, але не економічні.

Тобто Ви наполягаєте, що Приватбанк міг встояти власними силами та обійтися без націоналізації, якби НБУ в питанні рефінансування застосував до банку такий же підхід, як до інших учасників ринку?

Абсолютно. Ще раз. НБУ – загальнодержавний орган. Згідно з Конституцією і законами, він мав однаково ставитися до всіх банків, а не створювати одним кращі умов, а іншим – гірші.

Як уже казав, метою НБУ не має бути отримання прибутку. Натомість Національний банк вилучав у комерційних банків (економіки) величезні доходи – у зв’язку із встановленням непомірної облікової ставки (до 30%), внаслідок чого Нацбанк отримав величезні прибутки і створив резерви.

У Приватбанку були помітно вищі депозитні ставки, ніж в багатьох учасників ринку, що навряд чи можна вважати ознакою міцного фінансового здоров’я, вже не кажучи про обмежені можливості кредитувати таким дорогим ресурсом.

Те, що вони видавали кредити за нижчими ставками, ніж залучали депозити, — за це їм честь і хвала, бо це підтримує економіку країни. А цю різницю в ставках банк у себе покривав за рахунок інших видів діяльності та, як я вже звертав увагу, сплачував дуже значні суми до бюджету.

Так, більш надійним і перевіреним роками клієнтам банк давав кращі умови. Але вибачте, і в західних країнах банки кредитують більш надійних позичальників під нижчі ставки. Ще з 1930 року в світовій практиці банків застосовується, наприклад, ставка Libor для надійних клієнтів (як правило, вона на 1-2 п.п. більша від облікової).

Якби вони сказали, що банк порушив коефіцієнт ліквідності, це одна річ, але ж жодного разу не було зауважень. Жодного разу.

Судячи із супровідних матеріалів до Меморандуму з МВФ, ще з 2015 року не виключалася можливість випуску значного обсягу ОВДП для докапіталізації Приватбанку…

Стоп-стоп. З діяльністю МВФ я знайомий з 1971 року. МВФ ніколи не влазив до рівня конкретного контрагента. Тому що не можна це робити. Він дивиться загалом банківську систему, баланс.

Безумовно, якщо менеджмент НБУ і його глава сказали, що «в нас є дуже неприємні питання до того-то банку і ми закладаємо…», могли багато чого написати.

Якщо власники Приватбанку були впевнені в його стійкості, чому віддали банк державі?

Якби розкрили деталі всієї тієї нічної епопеї [перед націоналізацією, — ред.], тоді можна було б зробити об’єктивні висновки.

На ринку поширена думка, що бізнес-модель Приватбанку – це була така собі українська версія «ісламського банкінгу» (передбачає заробіток не стільки на відсотках по кредиту, скільки на участі бенефіціарів кредитора в отриманні прибутку від проекту, — ред.). Чи можете Ви підтвердити або спростувати такі оцінки?

Є міжнародні стандарти та нормативи. Якщо вони не порушувалися, так в чому питання?

Ісламський банкінг? Ну і що? У світі ця модель працює. Коли банкір отримує не процентний дохід з кредиту, а плату із прибутку позичальника, це означає, що він зацікавлений в ефективній діяльності позичальника.

Очевидно, НБУ дивився на ситуацію через одну призму, а екс-власники і екс-топ-менеджмент Приватбанку – через іншу.

У суть треба дивитися.

У будь-якому разі НБУ мав серйозні зауваження щодо заставного майна.

Як стадіон можна було оцінити в 1 грн чи завод, який робить великі шини, в 1 долар?

Щодо товарів в обороті. У випадку Коломойського – це в т.ч. літаки, наприклад. Був у заставі літак на 150 місць, потім виявилося, що є літак на 220 місць. Тобто дає більше доходу і т.д., але це вже був привід вчепитися – через «невідповідність».

Що далі робити з корпоративним портфелем Приватбанку, якість обслуговування якого, судячи зі звітності, погіршилася?

Це питання і відповідальність нового менеджменту банку, чому так сталося. Як і будь-яке державне підприємство, вони живуть тільки на дотаціях.

От докапіталізували банк через ОВДП. Вони ж могли б видавати довгострокові кредити. Але ж вони цього не роблять.

Продайте ж ті кредити, які називаєте інсайдерськими, або винесіть в окрему структуру – як і активи інших держбанків. Хай ця структура виручить на 20% менше, але не порушиться бізнес. Можна проводити реструктуризацію – з введенням банком незалежного члена правління в компанію-позичальник і т.д.

Якщо вважати, що в НБУ була суб’єктивність, вона проявлялася тільки щодо Приватбанку чи й інших банків? Можете назвати конкретні приклади?

Є низка банків, які в судах довели неправомірність рішень НБУ. Їх назви всім відомі.

Ще повернуся до питання рефінансування. Як при нас було. Банк готує обґрунтування, чому йому потрібний від НБУ кредит і як він буде його повертати. Цей план оцінює менеджмент і правління НБУ, він виноситься на правління, куди запрошуються начальники обласних управлінь НБУ, топ-менеджери банку. Рідко були випадки, коли план проходив з першого разу. Давалися зауваження, за тиждень-два вносилися корективи і т.д. А за Гонтаревої – раз зібралися, винесли рішення й не зрозуміло для чого. Був порушений принцип гласності.

Є два аудити. Перший – аудит бухгалтерський, який показує, що в результаті банківської операції або все на місці, або чогось не вистачає. Другий вид – це аудит ефективності. Думаю, Коломойський може піти в міжнародні суди і там вимагати такий аудит для НБУ, у т.ч. і в частині відносин банку з регулятором.

Якщо ж говорити суто про аудит ефективності НБУ, то його може провести хіба нова влада, щоб побачити, скільки бізнесу було знищено, скільки людей втратили роботу та свої заощадження; які були особисті чи опосередковані зацікавлення.

Як Ви ставитеся до змін у самому НБУ, що відбулися в останні роки?

Я досі не можу зрозуміти, навіщо було знищувати обласні управління. Так, у зв’язку з електронізацією, потрібно було скорочувати, але не в нуль. Але ж треба було «заощадити», площі потрібно було віддати і т.д. НБУ повинен відчувати загальний «пульс» у державі, що багато прав передаються з центру на рівень громад.

Ми створювали банківську систему України на принципах німецької, яка в свою чергу була створена на принципах американської резервної системи. От є центральний банк і земельні банки. Обговорювалися ж концепції, що в Україні буде 6 земель, а не 27 адміністративно-територіальних одиниць… Була побудована надійна система. Але її знищили.

Що конкретно потрібно робити з економікою, щоб мінімізувати ризики валютних криз, які вже двічі були за останнє десятиліття?

Потрібно думати над тим, якщо розвивати імпортозаміщувальні та експортно орієнтовані галузі, щоб змінити структуру ВВП та хоча б зрівняти питому вагу експорту та імпорту.

От, скажімо, зараз здорожчало м`ясо на фоні падіння поголів’я свиней і великої рогатої худоби. Чому не стимулювати ці напрями?

Коли банк звертається до регулятора, щоб дали рефінансування на два-три роки під виробництво, 80% продукції якого піде на експорт, НБУ має підтримати його.

У нас хороша робоча сила, низька зарплата, хороша сировинна база. Потрібні інвестиції. А щоб були інвестиції, потрібне заохочення.

Слід скасувати ПДВ та мита при імпорті обладнання. На два-три роки для нових виробництв варто також зняти податок на прибуток, внутрішній ПДВ, дати дозвіл списувати амортизацію, як бізнес хоче. Тоді підуть інвестиції, у т.ч. іноземні. Необхідне фінансове стимулювання інвестицій, особливо тих, які здійснюються на кредитній основі.