Україна – різнобарвний килимок, який не можна ділити на регіони, – з дискусії у Львові

275

Чим сьогодні є Україна, що її об’єднує, а що роз’єднує, які стереотипи об’єднують чи роз’єднують українців від Ужгорода до Сімферополя, від Києва до Одеси? Це питання, які хвилюють сьогодні багатьох. Дуже важливо, як ми для себе про це все розповідаємо. Про сьогоднішню ситуацію в Україні можна говорити в дуже трагічних тонах. Спільним для нас є лояльність до низової корупції, низький рівень довіри в українців, і багато інших неприємних речей. Але такі речі не об’єднують. Якщо говорити тільки про негатив і не бачити якихось шляхів виходу, то навряд чи можна рухатися далі.

Про це дискутували у День Соборності України доктор історичних наук, професор, завідувачка кафедри соціології УКУ Оксана Міхеєва та кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології УКУ Данило Судин під час зустрічі, що відбулася у книгарні «Є» у Львові. Модератором була соціальна антропологиня, журналістка Світлана Одинець.

Професор Оксана Міхеєва на прикладах показала, як формується наше уявлення про розколи в Україні. Так, результати дослідження, проведеного у 2013 році з соціологом Вікторією Середою, показали, що українцями себе ідентифікували понад 70 відсотків мешканців Донбасу, росіянами близько 20 відсотків. Тобто, не можна говорити про те, що там, як традиційно у нас подавали, російський сепаратистський регіон.

Щодо питання мови, яке є роз’єднувальним фактором, Оксана Міхеєва зазначила, що з року в рік в Україні зростала кількість білінгвів: «Двома мовами користується чверть населення, це відстежували починаючи з 2007 року, опитуючи студентську аудиторію».

На її думку, з дослідження на рівні областей і з різних питань Україна виглядає як різнобарвний килимок, який не можна ділити на певні регіони.

Щодо вимірювання ідентичності, науковець зазначила, що кожна людина має низку ідентичностей, які розташовуються в певній ієрархії. В одній людині може поєднуватися багато речей. «Важливо розуміти цю неоднозначність. Реальне життя набагато складніше ніж наше уявлення, теоретичні конструкції, які ми використовуємо», сказала Міхеєва.

Вона уважає, що саме наші стереотипи заважають прийняти та зрозуміти іншу людину, подивитися на неї іншими очима. Розуміння цих стереотипів дозволяє обережніше ставитись до іншої людини, починати думати перед тим, як використати таке поняття як «ватник», «бандерівець» тощо. На щастя, у нас всі ці процеси зрушились з місця у позитивний бік через те, що представники різних областей почали більше спілкуватися безпосередньо, і це руйнує багато стереотипів.

Розмірковуючи про ідентичність, соціолог Данило Судин зазначив, що не знає, чи в Україні можна знімати з порядку денного національну ідентичність. «Ми живемо в такій ситуації, коли Європейський Союз вже виходить з цієї риторики. Натомість, ми перебуваємо в процесі її формування, – самої ідеї націоналізму, національності і того, що може цементувати суспільство. Для ЄС, США це речі, які давно само собою зрозумілі і на повсякденному рівні там все пронизано національними символами. Чи в Україні є сенс переходити до якихось нових ідентичностей і відкидати національну? Може, є сенс наразі триматися національного, яке не має бути диктатом до всього решти. Ідентичності в людини мають уживатися, а намагання вибудувати якусь одну є ознакою тоталітарної держави. В Росії набагато простіше вибудувати якусь одну ідентичність: або ти за владу, або проти неї. Очевидно, це не той шлях, яким має йти Україна», – сказав Судин.

Він зауважив, що коли людей опитують на окупованих землях, вони не відповідають щиро, бо не знають, куди ці дані підуть. Так само з ідентичностями.

Про соціальну мобільність, тобто можливість переходу до вищої статусної позиції, науковець зазначив, що дослідження до 2012 року показали, що в Україні соціальної мобільності нема. На його думку, багато інституцій, які мали б сприяти соціальній мобільності, цього не виконують, скажімо, освіта. «В Західних суспільствах це соціальний ліфт, який дозволяє з нижчого соціального статусу перейти у вищий. В Україні освіта, на жаль, такої функції не виконує. Географічна мобільність натомість створює ситуації, коли різні регіони, групи між собою спілкуються. Це додає відчуття єдності і це гарна нагода долати стереотипи. Виявляється, що українці у Львові не п’ють кров російськомовних туристів, у Львові нема метро, де страчують росіян…», – зауважив соціолог.

Данило Судин є координатором польового етапу соціологічного дослідження «Львів, Донецьк, Київ, Дніпропетровськ, Харків, Одеса», яке вивчає соціальні ідентичності та ієрархії суспільних лояльностей. Він розповів, що цей проект розпочався ще у 1994 році з ініціативи американських соціологів з університету Мічігана і українських соціологів та істориків. «Почалося все з гіпотези ЦРУ, що у 1994 році Україна так розколеться, що на цьому тлі югославська війна буде виглядати безневинним пікніком. Це була похмура гіпотеза, яку соціологи з України вирішили перевірити. Тоді опитували людей тільки у двох містах Львові і Донецьку. Під час дослідження з’ясувалося, що відмінності є, але вони не є такими, які можуть призвести до розколу. Ми намагалися кожні п’ять років повторювати це дослідження. Зараз триває п’ята хвиля опитування, проведеного у 2015 році, дані перебувають ще у процесі опрацювання.

Гіпотеза 2010 року, чи обґрунтованим є поділ України на регіони, чи можна провести межу, що відокремлює Схід від Заходу. Було опитано ще мешканців Житомира і Херсона. Під час цього дослідження з’ясувалося, що відмінності між Львовом і Донецьком є, але в деяких питаннях Житомир ближче до Донецька, ніж до Львова, в деяких Львів і Донецьк виявляються побратимами, зокрема, за рівнем політичної активності.

Якщо порівняти Луцьк і Луганськ, то вони будуть відрізнятися, але якщо провести межі між регіонами, то виявиться, що Україна рівномірно переходить з однієї моделі пам’яті в іншу. Але провести межі між регіонами ми не можемо, ми можемо виокремити Галичину, а решта регіонів перебувають в одному хаотичному уявленні про минуле України. Це те, що може говорити про об’єднання України. За словами професора Ярослава Грицака, Україна колеться, але не розколюється, тому що нема підстав їй аж так ділитися. Всі ці поділи дуже часто є штучними конструктами… Українці, як би ми не намагалися їх ділити, не надаються до поділу. Українці розуміють, що вони є українцями і це те, що об’єднує.

При цьому соціолог зауважив, що тут є інша проблема, моделі політичної, етнічної нації. Чому ми є українцями? Етнічна модель каже: «ми українці, тому що знаємо мову, ходимо у вишиванках, святкуємо українські свята, маємо етнічне коріння». Натомість, політична модель каже: «Це все може і важливе, але важливіше інше: я українець, бо працюю на благо України, я готовий відстоювати Україну, я вважаю її своєю Батьківщиною, я горджуся нею». Виявляється, що в молодшому поколінні українців все більше проявляється ця політична модель, я українець не тому, що в мене є якісь ознаки, які я отримав від народження, а це ті ознаки, які я постійно мушу підтверджувати. Нація – це щоденний плебісцит, вона вимагає щоденної активності, прояву своєї ідентичності. І це те, що українців зараз об’єднує. Хоча є велика проблема в тому, кого ми розуміємо під українцем. Тут існують стереотипи, які треба долати… Може бути україномовний неукраїнець і російськовмовний українець, який є патріотом», – зазначив соціолог.

Оксана Міхеєва наголосила на важливості розуміння ідентичності та її складності. Зокрема, посилаючись на Блера Рубла і його книгу «Капітал розмаїтостей», вона підкреслила, що викликом для українців є навчитися користуватися цим капіталом розмаїтостей.

Відповідаючи на запитання, чи варто виховувати в суспільстві толерантність до цієї розмаїтості, чи запроваджувати цілеспрямовану політику щодо формування ідентичності, яка могла би нас об’єднувати, Оксана Міхеєва розповіла, що зараз працює з активною частиною тих, хто долучився до військового конфлікту як доброволець у складі Збройних сил України та збройних формувань «ЛНР», «ДНР». «В цих інтерв’ю багато активних донеччан, які пішли на фронт, казали, що вони були спочатку симпатиками Майдану, переживали. Однак потім все перевернулося з ніг на голову… В принципі, настрої були по всій Україні однакові, люди були затиснуті в режим виживання, незадоволені системою, олігархами і хотіли змінити своє життя. Їхнє незадоволення можна було каналізувати в будь-який бік, на Донбасі їх скерували проти України», – сказала Міхеєва.

Вона зазначила, що політика з формування української ідентичності має бути гнучкою, не треба переоцінювати ні роль держави, ні роль громадянського суспільства, нам треба це громадянське суспільство ще трохи доростити.

Автор материала: Галина Палажій