Український Спрут. Два роки після Революції Гідності

200

Останнім часом це створіння стало згадуватися надто часто.

«Вдень він менш активний, ніж вночі, володіє здатністю змінювати забарвлення, пристосовуючись до навколишнього середовища. Хижак, здобич захоплює всіма вісьма щупальцями. Тягне в нору все, що знайде на дні» – зазначає Вікіпедія.

Втім, причина такої уваги до звірка криються, радше, не в його біологічних особливостях, а в пам’яті про відомий у 80-х телесеріал «Спрут» – про боротьбу безстрашного комісара Каттані з сицилійською мафією, що сплелася у єдиний організм з корумпованими політиками, продажними поліцейськими тощо.

До речі, цікаво було б зараз пустити цей серіал українськими телеканалами, бо дуже багато спільного і, можливо, корисного. Хоча український Спрут відрізняється від італійського значно більшими масштабами і небезпекою.

Власне, системна корупція у пострадянській Україні – явище, якого не можна було уникнути. Вирішальні для радянського режиму відносини блату і особистих зав’язків зумовили відповідну приватизацію і формування на пост-радянському просторі, за винятком країн Балтії, особливого економічного ладу – капіталізму «для друзів» і олігархічно-кланового типу політичного режиму.

Політична представленість у владі була неодмінною умовою самого існування великого бізнесу, безпеки крупного капіталу та доступу до державних ресурсів. Змагання кланів між собою забезпечувало відносний політичний та медійний плюралізм.

Корупція була невід’ємною складовою цього суспільства. Приватизацію державної власності доповнила приватизація державної служби, де посада стала предметом купівлі-продажу й перетворилася на своєрідний капітал, який дозволяв посадовцям робити власний «бізнес».

Економічний бізнес і «бізнес» володарів державних посад знаходили порозуміння і взаємну вигоду. У програші була країна, яка все більше відставала від своїх колишніх «співтабірників» – Польщі, Чехії, Словаччини, країн Балтії, в останні роки – навіть Румунії та Болгарії.

Корупція нищила свободу конкуренції, яка завжди і всюди рухає економіку, корупція відлякувала серйозних закордонних інвесторів, викачувала величезні кошти з бізнесу, які мали б бути спрямовані на модернізацію.

Корупція, як логічний наслідок низьких зарплат, відносин особистої відданості вела до деградації державного апарату. Корупція руйнувала суспільну мораль, формуючи у суспільстві переконання, що все і всі продаються і купуються.

Загалом увесь цей час Україна нагадувала кентавра, з досить високим рівнем медійної та політичної свободи, чи, вірніше, плюралізму, що забезпечувався економічним та політичним змаганням кланів, і, одночасно, високим рівнем корупції.

Бо якщо подивитися на показники корупції від Transparency International, то поруч з Україною немає навіть напіввільних країн – суціль автократії та диктатури.

За часів Януковича система корупції набула досконалого вигляду, перетворившись в один-єдиний великий насос, який качає грошову масу нагору.

На вершині цієї піраміди – «Сім’я», Янукович і партнери, внизу – безліч харчових ланцюжків, що йдуть знизу до гори, і на кожному поверсі всім потроху дістається. І ще – «учот і контроль» – система «смотрящих», аби жодна копійчина не пішла повз систему.

Відмова від Угоди про Асоціацію з ЄС і кінцевий вибір на користь Росії стало абсолютно передбачуваним і логічним рішенням – ну яка Європа? А жорстоке побиття протестуючих студентів знаменувало спробу трансформації системи у режим типу путінського – репресії і придушення усякого спротиву.

Проте, колись було справедливо сказано, що Україна – не Росія. Зрештою, все закінчилося втечею Януковича та його найбільш довірених осіб.

Та чи переміг Майдан?

Так, влада змінилася, і це було головною вимогою. Але ще однією з найважливіших вимог Майдану було порушення кримінальних справ на усіх, хто був задіяний у корупції.

Так, основні «бенефіціанти», що стояли на вершині корупційної піраміди, втекли. Але ж корупційні схеми лишилися, як і лишилися «рядові», «сержанти», «лейтенанти», «майори», а подекуди й «генерали» цих схем – фактично співучасники злочинів, чиїми руками ці оборудки реалізовувалися, чиї підписи стоять під численними паперами, які й дозволяли «виводити», себто – красти, державні гроші, руками яких передавалися хабарі «харчовими ланцюжками», залишаючи й собі дещо на «прокорм».

Єдина цілісна корупційна піраміда хоч і втратила вершину, але великі й маленькі спрути продовжили діяти так, як приписує Вікіпедія: «захоплює всіма вісьма щупальцями; тягне в нору все, що знайде на дні».

Відкриті одразу після Майдану численні анти-корупційні справи й досі, майже після дворічних «розслідувань», не дійшли до фіналу, а деякі взагалі закінчилися повним пшиком. Популярне питання: «так кого ж посадили?» – звучить як риторичне.

Чому так вийшло? Дещо можна зрозуміти, якщо згадати ситуацію, в якій опинилася Україна після Майдану – анексія Криму, дії сепаратистів на Донбасі, що перейшли у пряму військову агресію Росії, проголошення кремлівськими ідеологами створення «Новоросії» і загроза втрати значної частини країни.

Україна була у надзвичайно небезпечній ситуації, і можна зрозуміти острах відкривати одночасно з військовим фронтом другий фронт – боротьби з корупційними системами у власному тилу.

Тож обрали тактику «не буди лихо, поки тихо», що перейшла в стратегію «забуття і всепрощення» щодо колишніх корупційних бенефіціарів. Одіозним – дати можливість втекти, з деким – домовитися про лояльність, особливо з тими, хто «тримає» регіональні мафіозні структури.

А тим часом старі схеми освоювали нові люди, з’явилися й нові можливості, дуже перспективні, особливо – заробітки на війні.

Україна вистояла у двобої з небезпечним ворогом, на фронті гаряча фаза перейшла у відносне затишшя і окопне протистояння, і все більше і більше приходило розуміння, що ворог №1 – це корупція.

Визнання корупції як головної перешкоди на шляху розвитку і навіть просто руху України загальновизнано усіма – і політиками, і народом, і зарубіжними партнерами. Вже дожилися до того, що Захід, втративши терпіння, просто каже: не будете боротися з корупцією – не буде грошей.

Спрут зміцнів, розправив щупальця і став займатися звичною справою – душити країну, виснажену війною, економічною кризою, слабким державним управлінням. Від кулі можна захиститися броньованим жилетом, можна на кулю відповісти кулею, а ворог, який знищує організм зсередини, – найбільш небезпечний.

Ракова хвороба – абсолютно правильний діагноз тому стану, в якому перебуває нині Україна. І чим довше визрівала хвороба, тобто, чим більше вона запущена, – тим менше часу залишається на лікування. І тим більш радикальними мають бути способи такого лікування.

Буде справедливим визнати – дещо у боротьбі з корупцією таки зроблено, насамперед у царині ухвалення потрібних законів. Запущено систему електронних торгів, відкриті реєстри, а антикорупційне законодавство, за свідченням експертів, не поступається кращим світовим зразкам.

Проте ці, безумовно потрібні заходи можна порівняти з лікуванням грипу у важко хворого раком. Грип треба лікувати, але без належної операції хворий приречений.

Отже, що треба робити?

Перше. Визнати серйозність хвороби.

Маємо справу не з ексцесами, не з поодинокими випадками корупції, як у відомій радянській пісні про міліцію «если кто-то кое-где у нас порой», а з корумпованими – хоч і різною мірою – системами, які аж ніяк не готові добровільно здаватися і навіть йдуть у наступ.

Щоденні стрічки новин – це як вісті з корупційного фронту, причому, на жаль, не про перемоги. Отже, реальна боротьба з корупцією, а не її демонстративна імітація для західних партнерів – це, по суті, відкриття другого фронту боротьби з ворогом внутрішнім.

Друге. Системи «зрілої» корупції не здатні змінюватися «зсередини».

Усі успішні приклади боротьби з корупційними системами ґрунтувалися на зовнішньому втручанні. Вже забулося, але свого часу було неможливо вступити до престижного вишу без блату і хабаря.

Впровадження ЗНО – тобто зовнішнього, незалежного від вишів оцінювання – радикально змінило ситуацію.

Нова національна поліція взагалі створювалася заново, паралельно з існуванням міліції.

Третє. У корупційній системі, де усі пов’язані з усіма трансформувати її можуть люди «зі сторони», для яких нема «своїх».

Дивна річ: всі визнають, що корупція у нас є, а от корупціонерів – немає.

Називають шалені суми вкраденого, а крадіїв – нема, і де те вкрадене і в кого – невідомо. І хотілося б когось «пред’явити» народу і західним партнерам, а – зась: одні – «свої» – соратники, друзі, куми, партійні спонсори, діти дружать тощо.

Другі – «не свої», але надто багато знають.

Треті – «чужі», але потрібні, бо з ними навчилися домовлятися, наприклад, коли не вистачає голосів для потрібного голосування.

Ну от ледь-ледь одного «чужого» знайшли – Корбана. І все?

Легко уявити, у що б перетворилося створення національної поліції, якби цим займалися не Хатія Деканоідзе та Ека Згуладзе, а поважні міліцейські генерали. Втім, людьми «зі сторони» можуть стати й «дисиденти-бунтарі», які «зрадили» систему, пішли проти «своїх».

Поки що вони в програші – система їх або викинула геть, або вони самі пішли, впевнившись в марності власних зусиль. Проте можна (і треба!) повернути їх, призначивши на керівні посади і надавши усі повноту повноважень.

Четверте. Неможливо перетворити бордель на бутік, не міняючи персонал. Інакше там торгуватимуть не одягом.

А як «міняти персонал»? І тут, здавалося б, справа досить легка, принаймні щодо найбільш нахабних, жадібних і тупих корупціонерів, бо вони самі поставили на собі тавро: «продажний».

Наявність статків, які ну ніяк не відповідають легальним заробіткам, має стати безумовним приводом для люстрації. При цьому посилання на знайдені у бабусі на городі скарби Полуботка до уваги не приймаються, як і «мільйонні подарунки» від друзів, задекларовані суддями.

Не дивно, що корупційна система пішла в наступ саме на цей, простий і беззаперечний показник корумпованості посадовців. Йдеться, звісно, про поправку, яку вніс парламент до бюджету на 2016 рік, відклавши електронне декларування статків посадовців на 2017 рік.

Ця історія дуже показова, бо засвідчує, на що здатна корупційна система, аби захистити «своїх». Адже за рік все можна владнати – щось продати, щось переписати на дальніх родичів, щось записати на підставні фірми, і тоді через рік виявиться, що усі чисті-чистенькі.

Спочатку здавалося, що це – непорозуміння, яке швидко виправлять, принаймні, у цьому був переконаний і запевняв Гройсман на зустрічі з експертами Реанімаційного пакету реформ. Аж ні – сім голосувань в Раді, але питання навіть не було поставлене до порядку денного.

Ба більше, виявляється ця поправка була проголосована більшістю бюджетного комітету, де, в свою чергу, абсолютну більшість складають депутати БПП (9 депутатів) та Народного Фронту (5 депутатів).

Є стенограма засідання, але коли почалося обговорення цієї поправки,мікрофони були вимкнені, так само немає й розкладів, хто ці 12 депутатів, які голосували «за».

Питання – чому депутати, причому різного політичного спрямування, проти цього електронного декларування, хоча їм особисто нічим це не загрожує, адже їхні декларації й так можна знайти на сайті Верховної Ради?

Сумна й подальша доля цього закону: 16 лютого депутати таки проголосували за нього, але максимально вихолостивши увесь антикорупційний зміст. Як кажуть, «не миттям, так катанням». Законом на рік таки відкладено настання кримінальної відповідальності за неправдиві відомості в деклараціях. Тобто зараз можна брехати, а за рік всі ґешефти владнають.

На жаль, це голосування ще раз доводить, що більшість в Верховній Раді аж ніяк не збираються боротися з корупцією. Що робити? Вочевидь, своє слово повинні сказати й представники Європейського Союзу – чи згодні вони з такою по суті кастрацією закону, який був однією з умов надання Україні безвізового режиму?.

А зараз, виявляється, поданий у Верховну Раду проект закону про «нульову декларацію», який по суті амністує (тобто, узаконює) усе награбоване раніше як той «нульовий» рівень, від якого вже буде йти відлік і з яким (начебто) будуть розбиратися. Здається, це вже повна наглість?

П’яте. Воювати з корупцією повинні воїни.

Загалом, у будь-якій «нормальній» країні з корупцією борються уповноважені на це спеціальні інституції – правоохоронні органи. От тільки в Україні маємо проблему – ті, хто за своїм обов’язком, статусом мають бути цим військом, самі часто стають п’ятою колоною ворожої армії – підкупні, залежні й корумповані.

Отже, перше, що треба зробити – це набрати армію бійців в правоохоронні органи. Зараз, начебто, йде оновлення в лавах правоохоронців та очищення від корумпованих елементів.

Проте є реальна небезпека, що цей процес матиме декоративно-імітаційний характер і насправді нічого не змінить. От і нинішню реформу прокуратури експерти називають провальною. Бо умови конкурсу на посади прокурорів, вочевидь, були виписані таким чином, щоб запобігти притоку нових людей – тут і вимога стажу роботи в прокуратурі, і майбутня зарплата в 3000 гривень і багато чого іншого.

Очевидно, що процесом оновлення правоохоронних структур мають керувати не посадовці цих самих структур. Задача – знайти справжніх воїнів, для яких боротьба з корупцією та корупціонерами має бути смислом життя.

На антикорупційному фронті потрібні українські комісари Каттані, такі ж безстрашні патріоти, як і ті, хто зупинив страшного агресора на фронті військовому.

І як воїн на фронті відчуває радість від підбитого ворожого танку, так і воїн антикорупційного фронту повинен відчувати задоволення від кожного посадженого корупціонера.

А суспільство, звісно, має платити їм гідну зарплату. Де взяти? А половина економіки в тіні! З цього вистачить на зарплати не лише правоохоронцям, а й вчителям, лікарям і решті.

Сьоме. Вісті з антикорупційного фронту мають доноситися до громадян на регулярній основі.

Загальновизнано (і опитування громадської думки це засвідчують), що боротьба з корупцією є завданням №1. Очевидно, що громадяни України мають право знати, що відбувається на цьому фронті.

Так само як їх інформують про події на фронті військовому!

Очевидно, потрібний сайт, де б збиралася уся інформація про заходи, що проводяться різними відомствами у корупційній боротьбі. Також дуже важливо, щоб громадяни могли спостерігати, що відбувається з тими, хто вже був заарештований і кому висунули звинувачення.

А що далі? Заарештований – відпущений під заставу – втік? Або: заарештований – відпущений під заставу – ??? два роки справа без руху? Або: заарештований – відпущений під заставу – виправданий судом. Тоді – яким? Підстави? Прізвище судді?

Ще потрібна щотижнева програма на державному телеканалі, де б керівники різних відомств звітували, що було зроблено за тиждень, а питання їм ставили активісти з громадських організацій, котрі займаються боротьбою з корупцією та журналісти, які ведуть антикорупційні розслідування.

Восьме. Прохання до наших західних колег враховувати корупційні особливості України.

Неодноразово доводилося чути повчання щодо принципу «незалежності» суддів, їх довічного призначення чи про принципи прокурорського «самоврядування» та інші звичні для країн розвинутої демократії речі.

Ні, проти принципів – жодних заперечень. Безумовно, і судді повинні бути незалежними, і прокурори мають самі вирішувати свої прокурорські справи.

Але яке відношення мають ці принципи до перевертнів, які служать не право-суддю, а Мамоні власного збагачення?

Вочевидь, варто повести наших закордонних друзів на екскурсію, наприклад, під будь-який суд чи прокуратуру і показати автосалони… Чи звозити у прокурорське містечко. А різних цікавих історій вистачить не на одну серію розважального кіно.

А от ще «автономія університетів» – теж гарний принцип, особливо улюблений там, де не стільки навчають, скільки торгують – екзаменами, заліками, під кінець – дипломами.

Ну, і, нарешті, омріяна «децентралізація», яка справді може стати рушієм позитивних змін і запобіжником корупції, бо на місцях й справді видніше, але лише там, де є сильні громади, де наявне активне громадянське суспільство.

Інакше де-централізація означатиме без-контрольність і лиш узаконить існуючі корупційні сплетіння місцевої влади, бізнесу, податкової служби (де є – й митної) та правоохоронних органів. За цих умов «смотрящіе префекти» – далеко не гірший варіант.

Отже, резюмуємо. Треба чітко усвідомити: справжня фронтальна боротьба з корупцією – це війна. Нова країна, здорові суспільні сили повинні оголосити війну старій корумпованій системі, яка неначе спрут задушить все – економіку, політику, освіту, мораль, наше майбутнє.

Звісно, війни не хочеться. Але буває час і обставини, коли війна неминуча. Ми не кликали війну на Донбасі, але воювати довелося. Ми б хотіли, щоб корупція зникла сама собою за помахом чарівної палички чи, скажімо, від ухвалення правильних законів. Але війна – це завжди війна людей з людьми.

Щоб здолати ворога, потрібні бійці – безстрашні, непідкупні. А щоб вони стали на чолі боротьби, щоб вони залучали до боротьби інших воїнів, потрібне об’єднання усіх здорових сил суспільства – громадськості, ЗМІ, не корумпованих посадовців і політиків, громадян країни загалом.

Можна запропонувати кілька індикативних тестів на готовність владних структур насправді, а не декоративно боротися із корупційним спрутом.

1. Звісно, Віктор Шокін. Залишення Шокіна на посаді Генерального прокурора означало б, що боротьба з корупцією буде виключно вибірковою. Відставка Шокіна є, звісно, позитивним сигналом (дожали!!)

2. Роман Насіров. Очевидно, що не варто очікувати реформування податкової служби від посадовця, який найбільше переймається пошуком юридичних зачіпок, аби уникнути декларування своєї закордонної власності.

3. Ігор Кононенко. Перебування Кононенка у парламенті означає принципову підтримку і продовження тіньової політики – «тьорок», «рішалів», «смотрящих» тощо.

4. Повернення Верховною Радою закону щодо ведення електронного декларування статків посадовців до попереднього варіанту. Якщо цього не станеться, це означатиме, що більшість у Верховній Раді підтримує корупціонерів.

Це ті «альфа-кроки», які засвідчать готовність різних гілок влади справді боротися з корупцією, а не займатися декоративною імітацією для західних партнерів.

P.S. Особисте. Щоразу йдучи вулицею Героїв Небесної сотні, відчуваю щем і сором. Я не хочу «примирення» з тими, хто обкрадав і зараз обкрадає мою країну. Я не хочу «жити дружно» з тими, хто кришує цей грабіж.

Я не хочу «порозуміння» з тими, хто давно збайдужів до своєї роботи і тому готовий аж лягти на шляху будь-яких змін.

Не «компроміс», а оголошення війни головному ворогу країни – корупції і корупціонерам.

Спрут має бути знищений, інакше він задушить Україну і подасть на стіл як делікатесне блюдо – самі знаєте, кому. Якщо держава не призначить на цю боротьбу воїнів – українських «комісарів Каттані», вони, зрештою, виникатимуть самочинно, а результат буде той самий – знищення держави.

Автор материала: Ірина Бекешкіна