В чиїх руках меч, що вбив військові ЗМІ? — У Полторака

1171

Вимушена післямова до Звернення розігнаних та осиротілих військових журналістів у зв’язку з ліквідацією Міністерством оборони України газети «Народна армія» і журналу «Військо України»

(Частина 2)

В чиїх руках меч, що вбив військові ЗМІ?

За чотири роки перебування на посаді міністра оборони Полторак не дав жодного живого інтерв’ю «Народній армії» та «Війську України», офіційно директивно не визначив жодного завдання цим відомчим виданням, не вніс жодної новації в програму діяльності ЗМІ, засновником яких вважається МО – все що друкувалося на їх сторінках у вигляді інтерв’ю чи коментарів, це були передруки з інших, цивільних видань. Тоді як майже всі попередні міністри проводили робочі зустрічі з їх творчими колективами у повному складі, а перший міністр Костянтин Морозов, як згадують ветерани, таку зустріч провів безпосередньо в редакції та ще при цьому нерідко власноруч (!) писав статті. І писав, підкреслюємо – від руки, ручкою! – до того ж так, що виправляти чи «доводити» було нічого! При міністрі Полтораку газета і журнал просто були вимкнені з поля зору, з поля турботи, зі спільної роботи в інформаційному полі, яке стало останнім часом внаслідок російської агресії справжнім фронтом.

Не прийшов Полторак, як і його найближче прес-оточення, на ювілейне(!) двадцятип’ятиріччя Центрального друкованого органу Міністерства оборони України «Народна армія», яке відзначалося 11 жовтня 2016 року – причому, набагато раніше, ніж аналогічний ювілей самих Збройних Сил України. Лише декілька завсідників із цієї керівної когорти з’явилися в підвальній залі, де під святкові запахи смаженого і вареного весело обговорювалося традиційне «шосте питання». Лише історія та пам’ять народноармійських першопрохідців добре знає, чого вартувала така першість першому підрозділу новітнього Українського Війська, який потерпав і достойно витримав, переміг в не менш напруженій та жорстокій інформаційній війні з московитими та їх п’ятою колоною в Україні.

Ким чи чим таким нагальним був зайнятий у цей день пан міністр, що у нього не знайшлося часу прийти та привітати з першим у Збройних Силах України повноцінним ювілеєм – 25-річчям першого підрозділу Українського Війська? Адже ж явно недооцінив суть політичного моменту…

Як нам розуміти, розшифрувати отаку його байдужість та недоступність, які є дуже і дуже дивними на фоні тотального орденоначіплювання на тендітні груди та плечі прес-леді, які так комфортно почуваються біля старшого колеги по колишньому ментівсько-вевешному табору? Чи залишається в такій його позиції чи позі місце для справжньої державотворчості, справжнього патріотизму, врешті-решт – самокритичності? Покаже час…

У своєму зверненні ми писали про встановлення рік тому наказом міністра оборони С.Полторака професійного свята військових журналістів, яке, на диво, приурочене до дня загибелі під Дебальцевим одного з наших колег, і що сприймається, як свято на смерті.

Цьогоріч організатори-«реформатори» дещо врахували із справедливих зауважень і критики, і під час урочистого заходу вже не «святкували», а «вшановували» військових журналістів. Але, чи то від поспішності та хвилювання (весь січень майже всі інтернет-сайти нашим зверненням нагадували їм про спецоперацію з ліквідації газети «Народна армія» та журналу «Військо України», кажуть, що і Верховний Головнокомандувач дуже «міцно» поздоровив їх з цим «успіхом» в інформаційній війні з російським агресором), чи то перестаралися у своєму бажанні приглушити недавній гучний скандал, й цього разу не обійшлося без дивних та неприємних казусів. Захід, на який робили дуже велику ставку, навіть не охарактеризуєш звичним «хотіли як краще, а вийшло як завжди». Бо вийшло ще гірше…

Спочатку коротко процитуємо текст привітання міністра оборони України з нагоди Дня відзначення військових журналістів:

«Дуже важливим здобутком є те, що відомча військова журналістика і структури прес-служб уже здатні не лише відповідати на інформаційні атаки противника, а й завойовувати оперативну ініціативу та діяти на випередження у медіа-полі».

Перше, що міг би сказати після цих слів простий читач: мабуть, завоювавши цю оперативну ініціативу та здатність діяти на випередження у медіа-полі, і скасували через непотрібність, як зайві, центральні друковані часописи.

Далі вмикаємо відео з промовою С.Полторака перед військовими журналістами, яких вперше зібрали в Орденській залі МО:

«Сама по собі спеціальність журналіста є дуже небезпечною, а спеціальність військового – двічі небезпечна. Тобто ви взяли два в одному…»

Стоп, Степане Тимофійовичу, зробіть паузу, не лякайте нами суспільство, бо жодних підстав для цього немає і жодної логіки у ваших високопарних словах – теж. Спочатку ви наче відносите нас до терористів, окупантів чи Бог знає до кого, а вже потім називаєте нас сміливими, сильними, мужніми і героїчними людьми. Одне з другим ну ніяк не в’яжеться…

До вашої особистої і тих, хто готував вам шпаргалку для виступу, уваги:  згідно тлумачного словника сучасної української мови, слово «НЕБЕЗПЕЧНИЙ», яке ви вжили задля оцінки праці та особистих якостей військових журналістів, має три однозначні тлумачення: 1. Який може заподіяти кому-небудь щось неприємне, якесь нещастя. 2. Який містить небезпеку для кого-небудь або здатний створити її. 3. Який загрожує чиєму-небудь життю, здоров’ю.

Як би ви і ваші помічники не наполягали, але жодне з цих тлумачень не може характеризувати справжнього українського військового журналіста, у тому числі і нас!

Можливо, ви хотіли сказати, що спеціальність чи професія журналіста є однією з найбільш ризикованих, хотіли сказати про небезпеку, про небезпечні умови, в яких військовим журналістам випадає нерідко працювати? Тоді було б грамотно і правильно. Але сказали те – що сказали.

В подальшій своїй промові, мабуть відчувши чи зрозумівши, що ляпнули щось не те, як кажуть «ні в дугу», ви намагалися виправити цю свою, м’яко кажучи, «необачність», але присутні в залі військові журналісти вже відчували себе, теж м’яко кажучи, некомфортно.

Так деколи говорять і пишуть навіть дехто з недосвідчених журналістів. Що ж… Але за вашою спиною 250 тисяч бойових штиків, танки, ракети, гармати… І тому кожне ваше слово має бути точним, як постріл, який неодмінно має вбити ворога. Бо інакше – це марнотратство, пшик, поразка. Щоб, наприклад, через неточно, неоднозначно поставлене бойове завдання танки випадково не стали атакувати задом чи ще щось погірше…

І вже в якості дружньої поради: ви хоч під час закордонних виступів думайте, що говорите, бо тамтешня аудиторія дуже пильно слідкує і дуже тонко оцінює те, що говорять інші.

Слухаємо виступ далі:

«Ми маємо дуже потужного, серйозного і сильного ворога… Яким чином можемо ми сьогодні, маючи набагато менший фінансовий ресурс, людський ресурс набагато менший тому що, Російська Федерація сьогодні на пропаганду виділяє десятки мільярдів доларів. Яким ми чином можемо протистояти? Моє глибоке переконання, ми можемо не тільки протистояти, ми можемо виграти цю війну, я зараз кажу про інформаційну, тільки за рахунок того, що ми не будемо такими, як вони. За рахунок того, що ми будемо казати правду, а не брехати, за рахунок того, що кожний із вас виконає головну функцію журналіста – донести правду до людей».

Знову стоп, Степане Тимофійовичу, хоча нібито і правильні слова ви говорите, й такі, що начебто мають додавати оптимізму. Але, по-перше, давайте не будемо забувати: промовляються вони на фоні закриття «Народної армії» та «Війська України», на сорокові дні після поховання головних і єдиних(!) друкованих часописів воюючого Міноборони, що стало найбільшою ідеологічною диверсією за час війни, зразком для всього світу – як не треба робити. По-друге, давайте не будемо перебільшувати і обманювати людей: адже, як би сумлінно військові журналісти не виконували свою головну функцію з донесення до людей правди – одного цього для перемоги в інформаційній війні з російським агресором надто замало, особливо за багатомільярдних в доларовому еквіваленті витрат супротивника. Адже ці витрати – це удосконалення інформаційно-пропагандистської матеріальної бази, збільшення кількості та якості перш за все військових друкованих та електронних ЗМІ, пропагандистської літератури, це, врешті-решт, висока винагорода тим, хто веде інформаційну війну. Налагодження російським міноборони випуску газет в Сирії – найсвіжіший приклад.

А чим протистоїмо ми? Одним духом і тілом та ще ударом дзвона в пам’ять про загиблого журналіста, на смерті якого започатковуємо професійне свято?.. Гучний та ефективний проект – польові спецвипуски «Народної армії» для мирних мешканців зони АТО і військових, які чималим додатковим тиражем і з такими величезними зусиллями журналісти налагодили в зоні бойових дій і про які так голосно та авторитетно повідомлялося на Урядовому порталі та в сотнях ЗМІ, без належної міністерської та особисто вашої підтримки «канули в лету». В якості довідки: за 2014-2016 роки вийшло 77 номерів газети для жителів Донбасу загальним накладом понад 3 млн. екземплярів.

Про творчу ініціативу народноармійців, які започаткували спеціальні випуски газети для жителів Донбасу, з гордістю і приємністю розповідали всі, хто професійно, по-справжньому розумівся на ціні та вазі друкованого слова правди там, де йде війна, аж поки за справу не взялися «рехворматори»…

Врешті-решт, так зване «реформування» друкованих військових видань, що закінчилося повною ліквідацією газети «Народна армія» та журналу «Військо України», – теж задля перемоги в інформаційній війні з російським агресором успішно звершили?  А якщо до цього ще додати заказану вашими посіпаками (на інтернет-сайті з заокеанським корінням) статтю «Воїни інформаційного фронту. Вони так нічого і не зрозуміли»…

Це питання, які свідчать, що війна вчить розуму чи ще чомусь серйозному не всіх, особливо тих, хто сидить не на своєму місці, хто звик жити і служити по-показушному…

Читачі міноборонівської сторінки у Фейсбуці теж нагадують про це:

Petro Protsyk Не можу пропустити, бо болить. Навіщо знищили єдину армійську газету Народна армія. Хто тепер несе друковану інформацію у військо. Де друкують свої нетаємні нормативні документи МО і ГШ.

Владимир Иванов «Народна армія» (Центральний друкований орган Міністерства оборони України) — гарний і незамінний веб-сайт.

Максим Ходушко Деяких бачив у місті, декого представляли наживо. А щось тепер їх невидно.

Владимир Белоус «Не видно журналистов из «Народной Армии»……

Юрий Фарига Куда будут писать, если газету закрыли????

Костянтин Рясний Чи всіх працівників розігнаних редакцій працевлаштували?

Petro Protsyk Хотілось би все таки отримати пояснення, чому розформували Народну Армію

Відчуваєте, про що насправді думають читачі ваших повідомлень у Фейсбуці? Ви їм про небезпечну спеціальність журналіста – а вони, як люди приземлені, від реального життя, відчувають і розуміють, хто і що приховує, робить вигляд, що у нас все лише добре – як у тій совєтській пісні: «броня крепка и танки наши быстры».

Тому що ви не врахували, ви не відчували чи не хотіли показати, що на цьому заході в Орденській залі був присутній Дух Газети і Журналу, невинно убієнних абсолютно непрофесійною «реформою». Він нікуди не щез, він залишився в ореолі, в строю Українського Війська – він лише у ваших душах не прижився, бо ви, як пришельці з іншою ментальністю, не сприйняли його. І саме тому ви про це – ані слова!

І ще. Як би ви, пане міністре, і ваші прес-посіпаки не стримували себе у виступі і звітах з цього останнього заходу, не камуфлювали його святковість – запущена ще рік тому теза, що цей день, цей захід є саме СВЯТОМ, так і домінує, так він і прижився в суспільстві – святом. Насправді –  святом на смерті. Проаналізуйте, як висвітлили цей ваш останній «несвятковий» захід інші, цивільні ЗМІ, в їх заголовках так і значиться: «16 лютого відзначають професійне свято військові журналісти України» («ДетекторМедіа»), «Президент України Петро Порошенко привітав військових журналістів з їх професійним святом» («Укрінформ»), «ПОРОШЕНКО ПОЗДРАВИЛ ВОЕННЫХ ЖУРНАЛИСТОВ С ПРОФЕССИОНАЛЬНЫМ ПРАЗДНИКОМ» («Буквы»).

Так співпало, що саме в цей день у Києві вшановували події Дебальцевого, де загинув і наш коллега Дмитро Лабуткін. Так там стояли зі свічками в руках і нікому до голови не впала думка називали це дійство святом і вручати нагороди. Бо ніхто ці нагороди не прийняв би, поки не покарані ті кабінетні воєначальники, які допустили цю трагедію та людські смерті.

Викликало певний інтерес і те, що після цього резонансного заходу міністр на тривалий час (аж на 5 днів!) майже випав із інформаційного поля – не чутно його було під час спеціального засідання Верховної Ради з участю Президента та Уряду у зв’язку з 5-ю річницею початку збройної агресії Росії проти України, не помічений був у закордонних відрядженнях, не видно було його ні на полігонах – наприклад, тактичних навчаннях підрозділів протиповітряної оборони, що пройшли на Рівненщині, парашутних стрибках воїнів-десантників, що виконувалися вдень та вночі в  районі проведення операції Об’єднаних сил, ракетних стрільбах на Херсонщині, ні навіть на масштабних навчаннях на одному з найбільш загрозливих напрямків – під Маріуполем із застосуванням авіації, танків і артилерії, де б він міг не із-за спини Верховного чи з доповідей підлеглих, а безпосередньо побачити, почути та об’єктивно оцінити бойові можливості військ, на які покладається стільки надії на фоні загрозливих приготувань супротивника, та за підготовку яких несе персональну відповідальність. Засвітився лише на двох нетривалих заходах, коли 18 лютого зустрічався з сенатором США пані Джоні Ернст та доктором Дональдом Вінтером, старшим радником з питань реформування оборонно-промислового комплексу США 21 лютого. Закономірно виникало чимало пересудів: перевтомився зі своїми прес-спікерами на «відзначенні» військових журналістів чи перевиконали план урочистих заходів? А може, Верховний «порекомендував» трохи побути в тіні, не висуватися, щоб не псувати його передвиборну кампанію?..

Що ближче до березневих виборів – то частішають спроби різних підлабузників втягнути самого Президента у різні авантюри, які нібито додадуть йому авторитету і, ясна річ, голосів. Чергова, після «вшанування військових журналістів», не змусила на себе довго чекати… Розповідь про неї доцільніше буде побудувати у вигляді звернення до самого Президента Порошенка, використавши запропоновану піарщиками Полторака формулу «поганодобре»:

— Ви, Петре Олексійовичу, як Верховний Головнокомандувач, нерідко робите те, що мав би робити міністр оборони, просто підміняєте його, а міністр тим часом стоїть за Вашою спиною в готовності лише вчасно піддакувати. Добре це чи погано? Скажемо так: поганодобре.

Добре, коли знаходите час, щоб написати у Фейсбуці про відзначення військових журналістів фактично в день загибелі одного з наших колег – в день, в який міністр Полторак започаткував професійне свято для нас, військових журналістів, чи для себе (тут важко зрозуміти).

Добре, що в останній день зими, 28 лютого, Ви зустрічаєтесь з мешканцями Кіровоградщини, міста Олександрії і навіть село Протоповці не оминули, проводите Раду регіонів у Кропивницькому, встигаєте відреагувати на прогалину, яка з’явилася в законодавстві про незаконне збагачення, привітати з Днем народження доброго друга нашої країни Президента Литви Далю Грибауска́йте, а потім, вже пізно увечері – о 21:27 ще знаходите час, щоб, напевно з підказки МО, привітати робітників, як сказано, «першої військової радіостанції «Армія FM», яка розпочала роботу три роки тому.

Вітати, звичайно, можна і треба, хоча для привітання президентського рівня далеко не ювілейні треті роковини – не дуже вдала та доречна підстава. Але розповсюджувати з подачі якогось підлабузника з Міноборони недостовірну інформацію – це для Президента вже недопустимо. Адже насправді першою військовою радіомовною компанією у Збройних Силах України та й в Україні стала, як вона тоді називалася, «Телерадіоцентр Військово-Морських Сил України «Бриз», створений за наказом міністра оборони України від 12 грудня 1992 року. Щоб більше не помилятися, щоб в подальшому не було більше спокуси приписувати собі не свою «першість», ділити на «наші» і «не наші», пояснимо детальніше, особливо тим в Міноборони, хто, не вивчивши історії, не знаючи чим керує, сам зганьбився та ще увів в оману самого Президента.

З 2001 року телерадіоцентр ВМС України «Бриз» був переформатований у Телерадіокомпанію Міністерства оборони України. Завдяки великій творчій енергії та завзятості військово-морського журналіста Мирослава Мамчака, за шефського сприяння жителів Львівської, Івано-Франківської, Запорізької, Рівненської, Тернопільської областей, м. Києва розпочалося практичне створення власної технічної бази і за допомогою стартової середньохвильової радіостанції «Буря» було налагоджене цілодобове мовлення ТРЦ «Бриз» на власних теле- і радіоканалах СХ, УКХ та ФМ-мовлення. Перший вихід в ефір відбувся 5 березня 1994 року. На той час не тільки в Україні, але й на пострадянському просторі не існувало жодної аналогічної військової телерадіокомпанії. «Бризу» судилося стати першою телерадіоорганізацією в Криму з українським і кримськотатарським (5%) мовленням – без перебільшення, україномовним інформаційним повпредом Української Держави на російськомовному півосторові. Її український голос чули навіть у сусідніх причорноморських країнах.

21 листопада 1994 року увійшло в історію телерадіокомпанії, як дата початку щоденного радіомовлення на частоті 72.02 МГц в УКХ діапазоні та цілодобової роботи в Севастопольському радіоефірі. Ця дата встановлена Днем Телерадіокомпанії «Бриз».

ТРК МО «Бриз» концентрував навколо себе українську громаду Севастополя, товариство «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка, Спілку офіцерів України та інші українські громадські організаці. При ТРК «Бриз» діяв громадський військово-морський історичний клуб. На ТРК МО України «Бриз» народилася українська флотська пісня.

Проросійське керівництво Севастопольської міськдержадміністрації закидало військовим журналістам, що ті «ведуть пропаганду украинского национализма и разжигают вражду к братскому русскому народу» і в листі до міністра оборони України вимагало звільнити офіцера-журналіста Мирослава Мамчака з посади начальника телерадіокомпанії «Бриз». Проросійські сепаратисти всіляко тиснули на українських патріотів: одну із журналісток ТРК в людному місці облили кислотою, а самого Мамчака під час поїздки на роботу виштовхнули з тролейбуса.

З окупацією Криму, 3 березня 2014 р., російськими десантниками разом з кубанськими козаками був захоплений телевізійний передавач ТРК «Бриз» на РТПЦ «Севастополь» і зупинене телевізійне мовлення ТРК на Севастополь і Крим. 9 березня 2014 р. російськими десантниками і місцевою «самообороною» там же був захоплений FМ-радіопередавач.

Більшість військовослужбовців і працівників переїхали до Одеси, де було відродженно діяльність телерадіокомпанії – вона була переформована в телестудію Міністерства оборони «Бриз» з обмеженим часом телевізійного мовлення. 16 лютого 2015 під час прориву з району Дебальцеве і бою з російськими найманцями разом із розвідгрупою ЗСУ загинув Дмитро Лабуткін, капітан-лейтенант, заступник редактора редакції телебачення ТРК Бриз, якого Ви, пане Президенте, за проявлений високий професіоналізм і мужність в бою своїм Указом посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та посмертно присвоїли військове звання капітан 3 рангу.

Така справжня історія про справжніх перших! Зустріньтеся, пане Верховний Головнокомандувач, з тим же Мирославом Мамчаком – і з перших вуст почуєте правду про те, як нелегко було бути першим на тій кримській інформаційній передовій, яку ми так безпорадно втратили, і Вам захочеться не лише високим орденом чи вогнепальним короткостволом нагородити, а й пам’ятника поставити тим відчайдухам-першопрохідцям, а ще дати по рукам тих, які намагається привласнити цю справді героїчну першість та підставити Президента. Більш повну версію історичної біографії «Бризу» рекомендуємо прочитати на сайті кримського проекту української служби Радіо Свобода – Крим.Реалії.

На жаль, сумна історія неправди продовжується. Днями Ви, Петре Олексійовичу, побували у прямому ефірі міноборонівської «Армія ФМ». Дякуючи медійникам за можливість взяти учать в ефірі і стверджуючи, що українські військові, і не військові теж, вважають її своєю найулюбленішою радіостанцією, Ви знову назвали «Армію ФМ» першим в Україні військовим радіо, що є, повторюємо, неправдою. Тому від імені ветеранів вже відомої Вам справді першої військової телерадіокомпанії «Бриз» щиро радимо: навіть на догоду нинішнім міноборонівським кар’єристам і фальсифікаторам не ображайте, будь ласка, справді перших!

Так що треба ділити на два або дуже ретельно перевіряти, коли з нинішнього Міноборони щось говорять чи доповідають як про «перше» чи «вперше». Бо якщо й далі справа піде так – коли заради дешевої слави легко приписується чи крадеться чужа історія, то та ж «Народна армія», вбита свідомістю і руками тих, хто стояв по той бік барикад Революції Гідності, хто, перефарбувавшись, без честі і совісті переписує історію під себе, скоро за їх твердженням перестане бути першою українською військовою газетою, а першим друкованим «винаходом» з їх подачі буде названий якийсь гібрид, за який хтось буде чекати гучних привітань і нових високих нагород… Хоча, як свідчить випадок з «Армія FM», з такої перев’язаної білими нитками її «першості» нічого путнього, крім брехні та чергової підстави самого Президента, не виходить. Це – дуже погано.

І ще про щойно згадану «Народну армію». На третьому році Вашої, пане Верховний Головнокомандувачу, президентської каденції, 11 жовтня 2016 року, газета та її творчий колектив, як Центральний друкований орган Міністерства оборони України, підкреслимо ще раз – перший друкований часопис ЗСУ, за створення якого більше чотирьохсот народних депутатів Верховної Ради України 11 жовтня 1991 року голосували та аплодували стоячи, і як перший підрозділ новоствореного Українського Війська, теж відзначав свій справжній 25-річний ювілей – причому, значно раніше, ніж самі Збройні Сили, але привітань вище міністерських, у тому числі й від Верховного Головнокомандувача, на жаль, не було. Був свій ювілей і у «Війську України» з аналогічним рівнем привітань. Ніхто з військових журналістів не ображався на таку вибірковість, за подвійні стандарти, хоча, заради справедливості, в «Народній армії» та «Війську України» працювали не менш талановиті люди і, не вважайте за нескромність, з набагато більшими, ніж у трирічного FM-дитяти, творчими здобутками…

Масштабність та висока патетичність останніх «несвяткового» відзначення і «святкового» привітання з інформаційною участю навіть самого Президента України зрозуміла і пояснюється не лише тим, що цим Міноборони намагається підіграти своєму Верховному Головнокомандувачу в передвиборній компанії, а перш за все, щоб відволікти, знівелювати увагу вищого керівництва держави та суспільства до бездумного закриття друкованих видань «Народна армія» і «Військо України», інформаційного і не тільки скандалу, що природно виник на цьому підгрунті. І відчувалося, як все робилося поспіхом, без міри і смаку, а головне – без самокритики, визнання помилок і готовності швидко виправити їх, без бажання показати тому ж суспільству, як вийти із ситуації аби якнайшвидше посилити, заповнити суттєво оголений та обеззброєний українсько-російський інформаційний фронт.

В контексті з ліквідацією центральних друкованих видань МО ми уважно ознайомилися з виступами та матеріалами круглого столу «Проблемні питання щодо розвитку морально-психологічного забезпечення сил оборони», що відбувся на початку цього року – вже після смерті «Народної армії» та «Війська України», у Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського. Серед інших привертають увагу слова заступника міністра оборони України з питань євроінтеграції Анатолія Петренка: «Сьогодні ми говоримо про майбутнє, про те, яким чином буде організована робота спеціалістів і структур для того, щоб дієво впливати на моральний клімат, на психологічну стійкість і на ефективність виконання завдань нашими військовослужбовцями в сучасних умовах безпекової обтановки. У нас з’явилася така спроможність, про яку всі говорять активно – це стратегічні комунікації, з’явився інститут військового капеланства, інформаційно-психологічні операції, інформаційні заходи, які стосуються формування необхідного медійного середовища – і це все те, чого не було ще декілька років тому».

Дуже цікаво, якщо це не банальний, не пустопорожній набір слів, то за допомогою чи сприянням яких ЗМІ, на заміну своїм бездумно ліквідованим центральним друкованим виданням «Народна армія» та «Військо України», МО збирається «формувати медійне середовище», необхідне «для розвитку морально-психологічного забезпечення сил оборони»?  Часом не за допомогою приватних періодичних видань українських бізнес-магнатів, політичних партій чи тих популярних ЗМІ, чиї дійсно актуальні публікації позначені веб-адресами нижче?

Міністерство, позбувшись власних видань, мабуть розраховує, на милість приватних ЗМІ, його керманичам, мабуть, приємніше читати і дивитися матеріали на кшталт:

Степан Полторак нашел под Луганском… пятую сторону света — «юго-север»

МІНОБОРОНИ ЗАКУПОВУЄ БМП НА КІПРІ ЗА ЗАВИЩЕНОЮ ЦІНОЮ — ЗМІ

МІНІСТРУ ОБОРОНИ З РОДИНОЮ ВИДІЛИЛИ ПЕРСОНАЛЬНИЙ СЕКРЕТНИЙ ГОТЕЛЬ

ЯК У МІНОБОРОНИ КОРУПЦІЮ ЗДОЛАЛИ

Почему 95 военнослужащих 14-го ОМПБ остались без наград

«УКРАИНСКИЙ ФОРМАТ. ИТОГИ» (07.12)

Тесть екс-чиновника Міноборони купив 7 квартир при закупівлі зятем неякісної військової форми

«ВСІ ЗЛИВАЮТЬ. ВІЙНА Ж!»: ЯК В АРМІЇ ВИПАРОВУЄТЬСЯ ПАЛЬНЕ І ПРОДАЮТЬ НАЛІВО БОЄКОМПЛЕКТИ

НАБУ ЗОБОВ’ЯЗАЛИ ЗАВЕСТИ СПРАВУ ЗА ФАКТОМ СЛУЖБОВОЇ НЕДБАЛОСТІ ПОЛТОРАКА

Намети, тюремні камери та плівка на вікнах: як живуть підрозділи, на базах яких не будують нових казарм

Міністр Полторак публічно збрехав, спростовуючи оприлюднені покази Тенюха щодо себе

Минобороны поймали на распиле денег на питание военных

Министерство обороны или министерство рэкета и коррупции?

Министерство Полторака должно вернуть почти 7 миллионов инвестору

МІНОБОРОНИ І ПЕНСІЙНИЙ ФОНД «ЗАГУБИЛИ» СТАЖ АТОВЦІВ ПЕРШИХ ХВИЛЬ МОБІЛІЗАЦІЇ З ТЕРНОПІЛЬЩИНИ

ДБР затримало на хабарі посадовців Міноборони

Цей перелік цікавих публікацій невпинно збільшується зростає буквально щодня.

Як кажуть, читайте, дивіться, слухайте на задоволення!..

Про патріотизм С.Полторака, державницькі засади його позиції та світогляду публікації ЗМІ розповідають неоднозначно.

З одного боку, 12 років на посаді начальника Харківської академії внутрішніх військ (одна з початкових назв – Харківське військове училище військ НКВС ім. Ф.Е.Дзержинського, 1937 р.) – це показово тривалий час, упродовж якого завзятому до роботи Полтораку вдалося отримати два ступені генеральського звання, статус військового інституту перетворити на академічний, захистити кандидатську дисертацію, стати почесним громадянином Харкова за часів правління одіозних регіоналів Кернеса-Добкіна. Іншого, чогось особливого з позитивного чи цікавого, знайти важко.

За спинами  своїх затишно як за кам’яною стіною…

Разом з тим, читачі Звернення порадили нам ознайомитися з деякими публікаціями, які суттєво доповнюють своєрідний біографічний портрет нинішнього МО. Ми скористалися цією пропозицією і, відверто кажучи, були не просто здивовані, а шоковані незнанням, кого цитували і прославляли до недавнього часу.

До Майдану все йшло так, як і в багатьох його калібру військових чиновників, як нерідко підказували чи веліли не лише з Києва, а й, як не дивно, з Москви. Разом з тим, не вдалося відшукати фото ще хоч одного українського генерала, який би ось так гордився ГЕОРГІЇВСЬКОЮ СТРІЧКОЮ (яка з 2014 року стала символом сепаратизму та російської агресії проти України, а з 2017 року її публічне використання заборонене Законом) на лацкані свого мундира. А ось ці два фото (й не лише ці) й досі прикрашають світове інтернет-павутиння, горделива постать Полторака на яких переконує, що не під стороннім примусом він начепив та пишаючись носив цей атрибут ворожої російської пропаганди.

Для нас, військових журналістів, ці фото є дуже показовими, адже наші часописи були чи не найбільше наповнені українським духом і були своєрідними ідейними прапорами Держави та її Війська, і ми  багато разів друкували історичні роз’яснення, що георгіївську стрічку заснували ще за часів російської імперії як доповнення до Георгіївського хреста, і до великої вітчизняної війни, у тому числі й ордена Слави, жодного відношення вона не має. Зміст цих фото переконливо розкриває й доводить, чому наші патріотичні видання, як і наші публікації про антиукраїнську сутність цих чужинських стрічок, не привабили нового міністра, не стали для нього своїми, всі чотири роки залишалися без уваги та турботи і, врешті-решт, надто молодими відійшли в історію, так і не дочекавшись елементарної підтримки, а після смерті – навіть звичайного некролога. Після цих слів дуже хочеться процитувати заголовок недавнього інтерв’ю в «Українській правді» з активістом Майдану Ігорем Кузнєцовим – «Для «Беркута» український прапор був наче червона ганчірка для бика».

Жодного разу ми не бачили міністра С.Полторака з газетою «Народна армія» чи журналом «Військо України» в руках, САМОРЕКЛАМУ з ГЕОРГІЇВСЬКОЮ СТРІЧКОЮ – БАЧИТЬ ВЕСЬ СВІТ! Донині!

Чи не найбільша гордість українського генерала Полторака – чужинська сепаратистська георгіївська стрічка на грудях:

Таку стрічку також залюбки носять на своєму вбранні російський Путін та його політичний однодумець молдовський комуніст Додон:

З такою ж стрічкою ворожої російської пропаганди безперешкодно стояли сепаратисти в Харкові, проголошуючи у 2014 році так звану Харківську Народну Республіку:

Майже три тисячі українських воїнів та дві з половиною тисячі цивільних чоловіків, жінок і дітей загинули, а ще понад дев’ять тисяч дістали поранення за роки війни на Донбасі від куль, мін та снарядів цих російських найманців, які з георгіївськими стрічками продовжують крокувати по вулицях окупованого Донецька:

Такі ж ворожі стрічки миготіли на грудях сепаратистських конвоїрів, коли  вони з гвинтівками і автоматами в руках у супроводі вівчарок водили наших полонених воїнів «парадом перемоги» по вулицях окупованого Донецька:

Цей терорист з сепаратистською стрічкою на грудях, що готується боронити свій блок-пост, теж любить «два в одному» і навіть більше ніж «два по сто»:

У Москві і в окупованому Криму теж воєнледізація з обов’язковими георгіївськими стрічками на грудях:

В усі часи хлопчаки, природно, любили гратися «у війну». На сьогоднішньому буремному Донбасі наші вороги намагаються цим одурманити свідомість тих, кому будувати Україну в майбутньому:

Читачі у своїх відгуках та коментарях на наше звернення з приводу закриття «Народної армії» та «Війська України» нагадують про непросте та нелегке сходження генерала з Харкова С.Полторака на київський військовий олімп, якому передувала Революція Гідності і що стала гордістю і трагедією нашої Української Історії, водорозділом між темним старим і новим, яке поки що не завжди є світлим.

Пам’ять читачів зберегла неоднозначні спогади про цю особу, яка зараз знову опинилися в епіцентрі нового інформаційного скандалу.

Революційний Майдан 2013-2014 років став тим водорозділом, який визначав who is who.

Як повідомляли ЗМІ, першу свою публічну критику з боку народу, якого він зобов’язувався захищати, Степан Полторак отримав у грудні 2013 року, коли разом зі своїми курсантами прибув до Києва для участі в оточенні Євромайдану. Для майбутніх офіцерів ВВ це був ще і практичний досвід участі у «стриманні безладів», тому Полторак ставився до цього «відрядження» достатньо серйозно. Учасники події пізніше зазначали, що на дільниці Полторака (район Європейської площі) оточуючі не пропускали до протестуючих нікого, навіть лікарів «швидкої допомоги», які поспішали на допомогу пораненим після чергової спроби розгону Євромайдану в ніч на 12 грудня.

«Бойове» хрещення підлеглі Полторака отримали 1 грудня, коли на центральні вулиці столиці вийшли за різними оцінками від 200 до 500 тис. чоловік, які зайняли Майдан, будівлю київської міськадміністрації, впритул наблизилися до будинку адміністрації Президента на вулиці Банковій, а ввечері активісти почали робити спробу прориву міліцейського оточення. Виникла бійка, пролилася кров. «Тут справжня війна», – кричав у прямому ефірі з місця подій кореспондент російського Дождя… Інформагенства повідомляли, що з Харкова до Києва (на Майдан) приїхали близько 40 автобусів з курсантами старших курсів харківської академії ВВ. Заголовки публікацій так і сповіщали: «Майдан розганятимуть 40 автобусів курсантів внутрішніх військ?»

В ніч на 11 грудня внутрішні війська були задіяні в силовому розгоні мирних мітингувальників на Майдані Незалежності. Мітингувальникам вдалося відстояти свої барикади. Але по обидва боки були потерпілі.

Запобігаючи нових небажаних наслідків цього протистояння, велика група національно-свідомих українських патріотів-ветеранів внутрішніх військ і національної гвардії (у .ч. генерал-майор Янів Я.Б. –командир, полковник Кишенюк Ф.П. – заступник командира, підполковник Кріль С.О. – начальник парашутно-десантної служби 5 дивізії НГУ, полковники Турчак В.А., Рощин В.О., Файфура М.В., Васільєв С.В. – заступники начальника Управління Західного ТрК ВВ МВСУ, підполковник Тимош В.І. – командир військової частини 2250 «С») оприлюднили звернення до командуючого ВВ МВС України Шуляка С.М., начальників територіальних командувань ВВ, начальника академії Внутрішніх військ МВС України генерал-лейтенанта Полторака С.Т. з вимогою «негайно припинити використання та залучення військовослужбовців Внутрішніх військ до насильницьких дій проти мирних демонстрантів на Майдані Незалежності у Києві».

«Всі військовослужбовці України, як і Ви, панове генерали, – йшлося далі у звернені, – присягали на вірність народу України, а не окремим можновладцям. Виконанням провокаційних наказів Ви порушуєте права та свободи мирних громадян України. А стаття 60 Конституції України Вам дає право не виконувати і не давати злочинних наказів.

Ваші дії чи Ваша бездіяльність може привести до загострення протистояння в суспільстві, падіння авторитету Внутрішніх військ в очах народу України та перекреслити всі старання та досягнення, які були здобуті Вашими попередниками.

Пам’ятайте, шановні генерали, що віддаючи або виконуючи злочинні накази, Ви відповідаєте не тільки перед народом України, але і перед Богом, заставляючи дітей розганяти та бити своїх батьків, сестер та друзів.

Невже генеральські погони вам дорожчі за людську кров. Задумайтесь!».

Один із блогерів нагадував таким, як Полторак:

Володимир Ніколаєць:

А повинен був сказати — не виконаю.

Героїзм солдата — загинути в бою, героїзм генерала — не виконати злочинний наказ.

Солдат віддає саме найдорожче, генерал ризикує тільки посадою як максимум.

Народний депутат України від «УДАРу» Микола Паламарчук кваліфікував події на Майдані як організоване злочинне діяння органів влади. Встановивши, що до розгону Майдану були залучені курсанти міліцейських вузів, у.т.ч. Академії внутрішніх військ МВС України, він направив депутатські звернення міністру внутрішніх справ Захарченку і ректорам відповідних вишів, у т.ч. генералу Полтораку, з вимогою надати пояснення щодо правових підстав залучення курсантів навчальних закладів МВС до розгону мирних протестувальників і інформацію щодо посадових осіб, причетних до відрядження і залучення курсантів. «Дуже прикро, що органи МВС виконують злочинні накази і безвідповідально ставляться до виконання своїх обов’язків. Хто понесе відповідальність за те, що в розгоні мирних протестувальників були задіяні курсанти? На якій підставі їх залучало МВС?» – наголосив в коментарі нардеп Паламарчук.

Як генерал Полторак реагував на ці звернення і депутатський запит – невідомо, але зі своїми курсантами довірених Шуляком та Захарченком позицій на столичній Європейській площі він не покинув.

Перед разгоном Майдана генерал Полторак говорил людям, что милиция охраняет порядок.

Цитуємо далі повідомлення ЗМІ про події 12 грудня:

З лівого боку головного фасаду Будинку профспілок у каре вишикувалися вбрані в обладунки курсанти харківської Академії внутрішніх військ. Всередині каре «комунальники» з МНС пиляють барикаду. Але навколо курсантів – ще одне каре з обурених киян, які за ніч позбігалися з цілого міста (щойно зі сцени оголосили, що на Майдані на той момент уже зібралися 25 тисяч).

Мітинґувальники (чоловіки солідного віку) перейняли тут же поруч начальника академії – генерала Полторака. Дістають його питаннями (чесно кажучи, не дуже в тему). Але генерал не в тім’я битий – успішно відбріхується, відповідаючи «ні про що» (які питання, така й відповідь).

Перед розгоном Майдану генерал Полторак, який був помічений тут в ніч на 12 грудня, говорив людям, що міліція охороняє порядок, а в цю ж ніч силовики здійснили першу спробу зачистити площу від мітингувальників.

Не менш резонансні події з участю курсантів академії внутрішніх військ відбувалися пізніше у Харкові. Після того, як курсантів почали «змінами» возити до Києва, активісти харківського Євромайдану та футбольні фанати ультрас влаштували під стінами академії спочатку пікет протесту, а потім безстроковий мітинг зі спробою заблокувати автобуси, що вивозили чергові «зміни». За парканом, за словами очевидців, перебували курсанти в повній амуніції зі щитами та в шоломах. Майданівці зробили спробу вмовити молодиків не виконувати накази, наголошуючи на тому, що ті можуть від них відмовитися. Але із території академії від присутніх почали вимагати піти «по-хорошому».

19 лютого 2014 року до протестувальників звернувся і голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров: «Я щойно був в генерал-лейтенанта, який керує цим закладом. Курсантів з навчальних закладів МВС везуть на Майдан тільки звідси і тільки старшокурсників. Молодших туди не повезуть – вони не підготовлені. При мені генералу-лейтенанту Степану Полтораку дзвонило кілька його керівників і він їм відповідав те саме, що й мені».

Протестувальники цим заявам не повірили і розходитися категорично відмовились.

Тоді «ворота швидко відкрилися і ми побачили, що прямо під брамами стоять молоді хлопці внутрішніх військ у шоломах, зі щитами та дубинками на поготові. І буквально через дві секунди хлопці пішли на нас. А у нас же ніякої зброї, ні касок, ми беззахисні. Я сюди прийшов їх не бити, не кидатися в них камінням, а поспілкуватися, знайти компроміс, аби моїх однолітків не відправляли до Києва на м’ясорубку», – розповідав кореспонденту Радіо Свобода очевидиць першого нападу на протестувальників Олександр.

Поки Полторак зі своїми курсантами надійно оточував Європейську площу в Києві, у Харкові сепаратисти спокійно та безперешкодно хороводили з велетенським чужинським прапором

Ось як молоді активісти благали начальника академії генерала Полторака не посилати курсантів до Києва для розгону Євромайдану…

…і були жорстоко побиті силовиками:

19 лютого 2014 року в Харкові під час зйомок розгону силовиками акції протесту побили оператора телеканалу СТБ Олександра Бринзу. Пізніше, у грудні 2014 року за даним інцидентом було відкрите кримінальне провадження, але всі звинувачення Генпрокуратури були спрямовані на адресу одного із офіцерів ГУ УМВС Харкова. Про роль у тих подіях Степана Полторака та його замів просто промовчали.

А всього через тиждень після бойовиська біля стін академії ВВ її начальник генерал-лейтенант Степан Полторак 28 лютого 2014 року Указом № 171/2014 в.о. Президента та Голови Верховної Ради України Олександра Турчинова був призначений командуючим Внутрішніми військами України замість свого  шефа-втікача Шуляка. «Так Полторак переступив через димучі барикади Євромайдану і зайшов у нову владу по головам тих, хто ще декілька днів тому був для нього «учасниками безладів», – резюмувало одне із інтернет-видань.

Таке неочікуване кадрове рішення викликало обурення деяких євромайданівців, але воно не було почуте на владному олімпі. А рішення Верховної Ради від 13 березня 2014 року багатьма розцінювалося як абсурд: внутрішні війська і «сотні Майдану» (перекваліфіковані в добровольчі батальйони) зливалися в одну Національну гвардію. Щоправда, спроба призначити Полторака на посаду глави Нацгвардії спочатку закінчилася провалом: під час голосування 1 квітня 2014 року народні депутати не підтримали кандидатуру «душителя Майдану». Бурхливе та критичне обговорення парламентарями висунутої кандидатури (і не тому, що зроблено це було саме в День сміху) не залишило надій на результативне голосування. Ось деякі з виступів:

КОЖЕМ’ЯКІН А.А., голова Комітету ВРУ з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності:

— Комітет не розглядав цю кандидатуру Полторака Степана Тимофійовича за умов того, що не прийшов на прохання керівництва комітету міністр внутрішніх справ, на жаль. Але ми це питання обговорювали на фракції і сьогодні фракція вирішила наступне: та людина, яка, дійсно, під час цих подій, які були на Майдані, привозила курсантів, стояла проти нас, проти людей, які вийшли на Майдан, вона не втручалась, коли били автомайданівців під Харківською академією, коли вивозили курсантів. Вона не зробила вчинок, але зробив вчинок генерал-майор Воронченко, який очолює берегову охорону в Криму. Тому я вважаю, що ця кандидатура вона більш сприятлива для авторитету цієї Нацгвардії.

ГРИЦЕНКО А.С., член Комітету ВРУ з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією:

— Олександр Валентинович, дослухайтесь, будь ласка, до того, що сказав вам Кожем’якін: вкрай важливо, щоб Національну гвардію очолив офіцер Збройних Сил, не Внутрішніх військ, не міліції. Якщо ми хочемо, щоб Національна гвардія справді стала новим військовим формуванням, а не якоюсь пародією на внутрішні війська, то тим більше там має бути армійський офіцер. Це перше.

Друге. Не пропонуйте більше кандидатуру людини, яка була проти Майдану, тому що в Національну гвардію підуть хлопці, які проявили себе справжнмиі воїнами під час Майдану. І коли їх командиром-начальником стане той, хто був проти них, це підриває довіру. Не робіть більше цієї помилки, внесіть Воронченка або іншу кандидатуру армійського офіцера, і весь зал її підтримає.

Серед інших виділялася і критична позиція заступника голови Спілки офіцерів України В’ячеслава Білоуса:

— Чому на посаду голови Нацгвардії пропонують Полторака, керівника міліцейської академії з Харкова, який відправляв сюди курсантів для придушення Майдану»?

Тоді щодо переродження Нацгвардії та кандидатури Полторака звучала критика й від професіоналів. Так, генерал-лейтенант у відставці Микола Мельник в інтерв’ю LB.ua сказав:

— Перейменування нічого не дасть. Ви ж знаєте, кого туди призначив командувачем наш міністр внутрішніх справ Арсен Аваков? Степана Полторака! Того самого генерал-лейтенанта, який у Харкові керував академією МВС, який рука об руку з Добкіним працювали весь цей час, який сюди на Майдан привіз тисячу курсантів, щоб вони тут стояли проти народу. Почесний громадянин Харкова – йому це звання Добкін з Кернесом дали.

Лише 15 квітня, завдяки багатьом консультаціям в комітетах і фракціях ВРУ після повторного внесення В.Турчиновим кандидатури С.Полторака той був призначений командувачем НГУ.

Але повернімося до подій кінця березня – початку квітня у Харкові.

Весь березень у центрі не припинялися організовані та проплачені прихильниками «русской весны» масові акції. 1 березня учасники антимайданівського мітингу захопили будівлю обласної держадміністрації, підняли триколор, побили євромайданівців, які там перебували, глумилися над беззбройними людьми. Усі наступні дні вони демонстрували, що контролюють ситуацію й у будь-який момент візьмуть владу у свої руки.

До Харкова було стягнуто чимало проросійських сил, у тому числі відомий терорист Моторола, яким ніхто не чинив опору:

Міліцію та СБУ було паралізовано, а чимало їхніх співробітників допомагали «русской весне»! Адже саме Харків, а не Крим і не Донецьк, був головною рушійною силою Антимайдану. Саме структури бойовиків «Оплоту» були основою банд «тітушок», які діяли проти Майдану. А серед диверсантів, які потім не раз здійснювали диверсійні акти в Харкові, більшість становили «оплотівці» та колишні міліціонери. Протидії ніякої не було: СБУ нікого не затримувала, агентура не працювала, терористи почувалися впевнено і вільно. Ми могли реально втратити місто – так само, як це сталося на Донбасі, – згадував пізніше Арсен Аваков.

І якщо Європейську площу в Києві, як ми вже писали, генерал Полторак зі своїми «миротворцями»-старшокурсниками охоняв так надійно, що навіть медиків до постраждалих не пропускали, то в Харкові, який вже був далеко від київського начальства, подібного не спостерігалося – він просто відсиджувався в кабінеті, де до середини лютого на почесному видному місці бовваніли фотопортрети Януковича, Захарченка і Шуляка, а ще, напевно, сепаратистська георгіївська стрічка. Справжній рішучий український патріот на його місці зі своїми не менше тисячі курсантами та офіцерами, які щоденно оволодівають «мистецтвом» протидії заколотникам, зумів би зробити багато: аби локалізувати безладдя – або хоч організувати надійну охорону та оборону головних державних установ обласного центру.

6 квітня група людей із триколорами захопила будівлю Харківської облдержадміністрації. Через кордон донедавна безпосередньо підлеглих Полтораку курсантів Академії внутрішніх військ, які стояли в оточенні адмінбудівлі, з легкістю прорвалася купка озброєних людей, зчинивши пожежу на першому поверсі за допомогою «коктейлів Молотова», і просто на сходах ОДА було проголошено «Харківську народну республіку».

У цей же день в Донецьку теж було захоплено будівлю облдержадміністрації і перед натовпом оголошено про вимогу федералізації та створення «ДНР», а в Луганську співробітники Служби безпеки здали свою будівлю російським бойовикам, при цьому в руки бандитів передали склад зброї.

Це були вирішальні дні, – згадував Арсен Аваков, який тоді прибув до Харкова. – Згідно з повноваженнями, я віддав наказ усім структурам — СБУ, «Соколу», «Беркуту», але всі вони не з’явилися в призначений час для участі в штурмі ОДА. Були підрозділи Нацгвардії до 300 осіб загалом, із них зброю отримав тільки «Ягуар». Я прийняв рішення штурмувати! Взяв на себе відповідальність і віддав наказ командувачу НГУ Полтораку. Командири Нацгвардії Степан Полторак і Юрій Аллеров виставили оточення, поставили бійцям завдання. Я вийшов до бійців й особисто озвучив наказ для них: у випадку опору застосовувати зброю на поразку, це моя відповідальність. Близько шостої ранку, 200 бійців пішли вперед. Вони проникли до будівлі стрімко, з різних сторін, через перші поверхи. Бойовики чинити опір просто не зуміли і не встигли. Стріляти не довелося – застосовували тільки гранати зі сльозогінним газом. Постраждалих при штурмі не було. 67 бойовиків затримано. Будівлю повністю очищено за 19 хвилин.

Це фактично єдиний епізод, що зберігся серед опублікованих хронік про події на Майданах в Києві та Харкові, де генерал Полторак виконував наказ на користь Революції Гідності.

На цих подіях того буремного періоду можна було б ставити крапку, якби не ще одна новина, що тісно переплітається з ідеалами Майдану, Революції Гідності, українського патріотизму та й, зрештою, сумною долею учасників цих подій – газети «Народна армія» і журналу «Військо України».

28 лютого 2014 року, саме в день призначенння С.Полторака командувачем Внутрішніх військ МВС України, інтернет вибухнув повідомленнями «У Харкові курсантів академії ВВ з Івано-Франкіська називають «бандерівцями» і б’ють».

Колишній курсант 223-ї навчальної групи Харківської академії внутрішніх військ МВС України Володимир Готра з Івано-Франківщини залишив навчання через тиск з боку офіцерського складу та своїх однокурсників.

За словами хлопця, курсантів із Західної України називають бандерівцями та постійно психологічно тиснуть на них. Часом, справа доходить і до рукоприкладства.

«У Харкові нас називали «бандерівцями» і били по нирках», — розповідає екс-курсант внутрішніх військ Володимир Готра. — 25-го лютого я залишив розташування свого навчального закладу і Харківського гарнізону загалом. Я, як і решта хлопців із заходу не можемо витримувати цей тиск, який на нас чинили. Нас не вважали за людей — ми виконували всю брудну роботу, включно з розчищенням каналізації. Це все відбувалося на тлі постійних залякувань. Щоби ми нікому про це не розповідали. Якщо ні, то казали, що ми нікуди більше не вступимо, а будемо торгувати на базарі. Я вступав до академії, бо хотів захищати правопорядок. Ще з перших днів навчання прийшло розуміння, що це корумпована структура. Я не платив. Мені, якщо чесно, допомогли зі вступом знайомі. А хлопці розповідали, що платили від 5-ти до 10-ти тисяч доларів.

Після початку подій в Києві нас почали знімати з посад, натомість ставлячи хлопців зі сходу та півдня. Потім почалися регулярні приниження: «западенці, бандерівці». Щоранку прокидалися під образи. Часто доходило і фізичних розправ. Молодший офіцерський склад, командири, офіцери, ротний цим займалися регулярно. Заводили в канцелярію і били по нирках, по животі. За захистом там просто немає до кого звертатися.

Нам забороняли дивитися нормальні новини. Як тільки щось показували про Київ, то виганяли з кімнати і перегляд припинявся.

19 лютого на розводі нам сказали, що є конкретний наказ їхати на Київ. Думаю, що хтось із курсантів зателефонував рідним і нас люди забарикадували в частині.25-го лютого я пішов і написав рапорт.

Я покинув навчання не тому, що злякався служби, що я дезертир. Я хочу продовжувати службу, тільки не там. Готовий приєднатися до внутрішніх військ в Чернівцях. Зараз я перебуваю під захистом Правого сектору.

За словами хлопця, він приїхав саме до Чернівців, бо його батькам в Івано-Франківській області вже погрожували офіцери.

Офіційного спростування заяв колишнього курсанта відшукати не вдалося. І можна було б списати цей випадок на якусь, наприклад, нестійку психічну реакцію хлопця на труднощі чи випадковий нервовий стрес, адже дійсно не хочеться вірити, що подібне могло відбутися на 23-й рік Незалежності та ще в академії, де майбутніх правоохоронців вчать чи мають вчити не лише як встановлювати металеві огорожі на майданах, як краще бити кийком, пирскати газом в очі мітингувальникам чи навіть стріляти, а готують чи мають готувати зразково законослухняних вартових правопорядку в Державі, захисників прав людини.

І тут на передній план виходить постать того, хто вчить і хто виховує – яким прикладом він це робить і який досвід використовує, на яких державницьких засадах базується його виховний елемент. І можна лише здогадуватися у цьому контексті, який слід, яке зерно у свідомості, професійній позиції курсантів старших курсів академії залишила їх спільна участь з генералом Полтораком в очіпленні Європейської площі столиці, коли навіть лікарі швидкої допомоги не могли прорватися через їх стрій.

Як і можна здогадуватися, який слід, яке зерно у свідомості, професійній позиції курсантів залишать виховні зусилля ще одного «миротворця» Майдану, який власним прикладом, як добре видно з фото, навчав особовий склад підтримувати громадський порядок під час акцій масових протестів 18-20 лютого 2014 р.: якщо немає кийка, то візьми каміння, якщо каміння немає під рукою, а на землі лежить людина — забивай ногами…

Тоді, під час подій на Майдані, він, полковник Пилипенко Василь Павлович, був заступником начальника Східного територіального управління по роботі з особовим складом ВВ МВС України, проживав у Донецьку. Фотокадри зафіксували, як Пилипенко (на верхньому фото) гамселить активного учасника Революції Гідності, нині бійця полку «Азов» та наймолодшого в Україні командира батальйону із позивним «Акула», а на нижньому, справді історичному фото з Майдану – кат Пилипенко готовий добити закривавлених батька і сина Кузнєцових, яких він мав би за честь на руках винести з цього мєнтовського бойовиська. Майстру дубинки та ударів чобітьми начхати було, що перед ним з пробитими головами ледве стояли на ногах мирні та беззбройні доктор технічних наук, член-кореспондент Національної академії наук України, лауреат Державної премії в області науки і техніки, професор Київського політехнічного інституту 59-річний Микола Кузнєцов і його 27-річний син Ігор – кандидат технічних наук, які 18 лютого були жорстоко побиті такими ж пилипенками на вул. Інститутській.

Люстрація оминула полковника-садиста, від чобіт якого ребра активістів буквально тріщали і який не втік за Шуляком і Захарченком, а в 2016 році ще й орден Богдана Хмельницького III ступеня на грудях почепив за (це просто жах, пане Президенте!) «особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку». Наприкінці вже минулого року у високих кабінетах вирішили, що його «особиста мужність і високий професіоналізм» будуть дуже корисними в академії, яка теж «пройшла Майдан», в якій курсантів-западенців обзивали «бандерівцями», яку донині часто називають «академією Полторака», й призначили цього садиста на посаду заступника начальника Національної академії Національної гвардії України по роботі з особовим складом. Дивись, ще й генералом стане! «Пан Полковник, як тобі спиться, тварюка?» — написав нещодавно у Фейсбуці автор цих фото з Майдану Іван Гранаткін.

А дехто каже, що традиції тепер не живуть, пішли в забуття… І дуже прикро, за Державу образливо, адже йдеться про згубні, непотрібні суспільству традиції всепрощення, блату, орденонавішування – тоді коли треба просто карати. І Президент Порошенко має невідкладно виправити свою нагородну помилку. І було б дуже справедливо, якби не лише цю…

І коли зараз порушуємо питання про тривале мовчання Полторака та його найближчого прес-оточення щодо подій Революції Гідності (наче цих подій і не було!?), коли ще і ще раз перечитуємо привітання міністра оборони до вже другого вшанування військових журналістів та передивляємося відео його виступу перед ними, паралельно згадуємо поіменно тих багатьох колег-журналістів з «Народної армії», «Війська України», ЦТРС, які ледве не щодня бували на Майдані і не лише щоб взяти фактичний матеріал для публікацій, але і за покликом душі та громадянської відповідальності за майбутнє України, коли на прикладі колеги Полторака по ВВ полковника-«виховника» Пилипенка і курсанта-західняка Володимира Готри бачимо, які традиції живуть у цьому військугрупуванні – ми починаємо краще розуміти справжні причини цього післямайданівського мовчання, починаємо краще розуміти, хто і по який бік барикад знаходився, хто кого і від кого охороняв. Ми починаємо краще розуміти – чому ця тема майже відсутня в інформаційно-пропагандистському полі військового відомства, програмних засадах діяльності військових ЗМІ, чому очолюване Полтораком Міноборони робило і робить вигляд, що нібито нічого не відбулося і це їх не стосується. Врешті-решт, ще більш зрозумілою стає одна із головних причин – чому Полторак і його організоване леді-міліцейське прес-оточення не стали захищати від загибелі зразково патріотично-державницькі «Народну армію» та «Військо України» (які так і не стали для них «своїми») і за першої нагоди ліквідували їх.

Останні дні нетривалого перебування генерала С.Полторака на посаді командувача Національною гвардією зганьбилися подією, якої в історії силових відомств ще не було. 13 жовтня 2014 року понад три сотні бійців-строковиків НГУ прибули на вулицю Банкову, де розташована президентська адміністрація, щоб взяти участь у протесті: вони вимагали демобілізації, термін їх служби завершився ще півроку тому, але їх досі не відпускали додому. Були серед них і учасники АТО.

І справа тут не стільки в причинах зволікання з виданням відповідного президентського указу про звільнення – скільки в елементарному невмінні військового керівництва управляти своїми підлеглими в не такій вже складній ситуації – коли не свистять ворожі кулі, а просто треба мати педагогічні навички, хотіти і вміти знаходити шлях до серця солдата, до душевного порозуміння.

Натомість, наступного дня Президент Порошенко вніс на затвердження парламенту кандидатуру Степана Полторака на посаду міністра оборони, відзначивши «високі організаційні здібності та авторитет, яким користується командувач Національної Гвардії генерал-полковник Степан Полторак».

Призначення С.Полторака 14 жовтня 2014 року на посаду Міністра оборони 245 голосами «за», навіть за потужної підтримки новообраним Президентом України Петром Порошенком, викликало неоднозначу реакцію.

Чи не найбільше та найчастіше пригадували та критикували його позицію в ході подій Революції Гідності і в Києві, і в Харкові, хоча на заключному етапі, приставши до нової влади, він вже діяв разом із спецпідрозділом «Ягуар» з очистки від проросійських сепаратистів приміщення Харківської обласної державної адміністрації – цей останній епізод й став чи не найгучнішим козирем на користь висуванця на пост міністра в тривалій промові Президента в парламенті під час внесення кандидатури Полторака для призначення.

Разом з тим, в публікаціях вітчизняних та зарубіжних ЗМІ оприлюднювалися чисельні факти прорахунків та провалів Степана Тимофійовича як військового керівника: від тісної дружби з Кернесом, Добкіним та іншими «ригами» – до подій у Словянську у квітні 2014 року, коли зовсім невеликий загін бойовиків Гіркіна зміг зупинити й обеззброїти авангард українських силовиків через невміле керівництво операцією, коли лише близько 20 озброєних невідомих чоловіків легко захопили будівлі Слов’янського міського відділу МВС України з усією наявною амуніцією, у т.ч. 20 автоматами та 400 пістолетами Макарова, що дозволило сепаратистам і російським найманцям окупувати і утримувати місто аж до липня. Від конфлікту між неперевершеною патріотичністю та мужністю добробатів і відсутністю організаційних здібностей та грамотних рішень високих командирів і обвішаних орденами воєнначальників – до конкретних помилок, допущених, наприклад, в районі вокзалу Рубіжне 22 травня, де під час бою з групою озброєних бойовиків силовики чомусь почали відступати, хоча наказу не було, що дало змогу сепаратистам ще на два місяці закріпитися на Рубіжному-Лисичанську-Сєверодонецьку. При спробі звільнити ці міста загинув, командир 21-ї бригади Нацгвардії полковник О. Радієвський. 29 травня бойовики захопили військову частину внутрішніх військ і отримали не лише звичайну зброю, а й бронетехніку. Її ж потім використали проти силовиків.

Позиції політиків з цього приводу розходилися, в повітрі витало, що освіта, практика, менталітет вевешника і армійського офіцера – це різні речі, різне сприйняття супротивника: якщо у перших ворог має внутрішє походження, то у других – зовнішнє, а це різні тактики, різні стратегії, різні форми і методи застосування сили і зброї. І хоча Полторак відразу після голосування у ВРУ красномовно пообіцяв, що «в своїй роботі буде опиратись на професіоналів і патріотів України», але це не стало переконливим для всіх. Розігнані військові журналісти добре відчули на собі щирість цих слів…

Віталій Бала, директор Агенства моделювання ситуацій був впевнений:

Зараз армії потрібна людина, яка досконально знає систему, яка пройшла шлях від командира взводу до генерала у збройних силах. Все це – не в новому міністрі оборони. Тому це призначення виглядає, як на мене, достатньо дивним. Я не вірю, що в Україні немає армійських генералів, які були б достойними у цей момент очолити ЗСУ і Міноборони. Помимо безпосередньо бойових дій, пост міністра оборони передбачає його участь в реформах ВПК, і тут без досвіду роботи в армійській системі, якого у кандидата на пост Міноброни недостатньо, не обійтися.

Олег Соскін, директор Інституту трансформації суспільства:

У 2014 році Порошенко підвищив Полторака у званні, присвоїв ему звання генерал-полковник. Тільки не зрозуміло, за які заслуги?

І взагалі, для чого Полторака призначають міністром оборони? Буде він самостійною фігурою чи такою ж лялькою, як Гелетей? Чому мовчать політичні лідери? У нас парламентсько-президентська республіка. Чому мовчить Турчинов, Яценюк, лідери парламентських фракцій? Де оцінка тому, що відбувається?

А заява одного з лідерів Революції Гідності Дмитра Яроша сприймалася як кинута під ноги новопризначеному бомба.

«Дмитра Яроша обурює призначення Полторака міністром оборони

П’ятниця, 17 жовтня 2014

Лідер «Правого сектору» Дмитро Ярош вважає нелогічним і неправильним призначення на посаду міністра оборони командувача Нацгвардії Степана Полторака.

Про це він повідомив сьогодні, 17 жовтня, на прес-конференції у Львові.

Не можна призначати людину на посаду міністра оборони, який не зміг контролювати навіть так звану Національну гвардію і не зміг там навести порядок.

У мене таке враження, що вони хочуть, щоб нацгвардійці з’явилися під Адміністрацією президента.

Ярош назвав це призначення нелогічними діями Порошенка, оскільки, на його думку, «не можна призначати міліціонера керувати найважливішим на сьогодні відомством».

Призначаючи у темпі галопа на посади командувачів ВВ і НГУ, а ще через півроку – міністром оборони, ініціатори чомусь дивно закрили очі на особисту участь генерала Полторака в обмеженні прав і свобод громадян під час Революції Гідності, що мало масовий характер і було не меншим протиправним діянням, ніж фізична розправа та розстріли активістів. Та що там якісь обмеження прав і свобод – скаже хтось, — коли жоден із вбивць Небесної Сотні досі не покараний… Отак і живемо нібито в правовій державі – де по-старому залишається вкрай низький професійний рівень правоохоронної системи, низький рівень зрілості та взаємної вимогливості суспільства, коли любимо носити квіти на місця розстрілів Героїв, оплакувати їх, бездумно прощаючи при цьому тих, від чиїх куль вони загинули, від чиїх палиць та чобіт заливалися кров’ю.

Прийнятий Верховною Радою Закон України «Про очищення влади» теж мав би змусити С.Полторака, який на той час вже обіймав посаду міністра оборони, трохи похвилюватися. Адже частина 6 статті 3 цього Закону, яка визначала критерії здійснення очищення влади (люстрації), буквально впритул наближалася до його майданівських пригод чи подвигів: співробітники органів внутрішніх справ… та інших правоохоронних органів, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю, що встановлено рішенням суду щодо них, яке набрало законної сили, здійснювали заходи, спрямовані на перешкоджання реалізації конституційного права громадян України збиратися мирно і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації або спрямовані на завдання шкоди життю, здоров’ю, майну фізичних осіб у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року, – не можуть обіймати посади протягом п’яти років.

Але ось оце магічне і недосяжне в нашій добренькій державі «що встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили», і залишало генерала Полторака на коні, відкривало нові горизонти кар’єрного росту. І коли настав час писати заяву на перевірку згідно вимог Закону «Про очищення влади» – зробив це без будь-якого хвилювання, наперед знаючи, що він «чистий».

Інформація про результати проведеної перевірки не забарилася: встановлено що до Полторака не застосовуються заборони, визначені частиною третьою і четвертою статті 1 Закону «Про очищення влади».

Хоча, напевно, бути абсолютно спокійним з цього приводу не варто. Адже ще невідомо, до чого в майбутньому можуть призвести нові політичні вітри, враховуючи, що підстав для цього стає все більше і більше: таке очікуване очищення влади після Революції Гідності було перетворене скоріше на фарс, а всепрощення, кумівство, блат призвели до того, що більшість винуватців кровопролиття та обмеження прав і свобод громадян на Майдані залишилися на плаву, навіть стали великими генералами, орденоносцями….

Наприклад, ще один «миротворець» Майдану – колишній керівник департаменту громадської безпеки МВС Володимир Гриняк, який курував дії беркутівців та інших силовиків на мітингах і акціях протесту (серед яких був і Полторак зі своїми курсантами), теж успішно пройшов люстрацію, навіть в АТО побував, підвищення по службі, медаль від МВС «Ветеран служби» та нагородну зброю від Авакова отримав, а в Указі Президента з нагоди Дня Незалежності України у воєнному 2014 році він значився першим, кому було присвоєне звання генерал-майора міліції (Полторак цим Указом отримав генерал-полковника), – але зараз змушений кусати лікті, сидячи на лаві підсудних у Шевченківському райсуді Києва за звинуваченнями у перешкоджанні мітингам, розгоні Майдану у 2014-му. Недарма цей один із перших «генеральських» указів новообраного Президента Порошенка саркастично прозвали «указом «миротворців» Майдану», а один із кандидатів в президенти нещодавно заявив, що цей указ, як антинародний і антимайданівський, має всі шанси бути скасованим в недалекому майбутньому.

Бойовий шлях Степана Полторака на посаді міністра оборони розпочався зі скандалів на грунті неоднозначних кадрових рішень. Про одне з них – призначення в міністерську пресс-службу колишньої піар-обслуги катів Майдану Захарченка і Шуляка ми детально писали у зверненні і вище – у вимушеній післямові. Не менш негативно-гучним було й інше, теж «дамське», призначення Олени Ротової на посаду головного капбудівельника Міноборони, яке з ніг до голови обросло брехнею завдяки спецам із пресс-служби.

Цілий шквал критики викликало це неоднозначне кадрове рішення, адже йшлося про особу, яка була одним із лідерів Партії Регіонів у Херсонській області, тричі очолювала обласний виборчий штаб ПР на президентських та парламентських виборах, партійний квиток якій вручав особисто Янукович. А ще урочисто задекларувала: «Я завжди була, є і буду членом Партії Регіонів». Працювала на фабриці індпошиву одягу і навіть директором комунального підприємства Херсонкомунсервіс. А ще її називали «директором кладовищ» Херсона.

І що тут спільного з будівництвом та ще таким специфічним, як військове, та ще у найбільшому силовому відомстві, і де могли перетинатися її шляхи з безпартійним Полтораком? – запитували читачі соціальних мереж.

А вся таємниця в тому, що Ротова була не лише соратницею Януковича, але й пов’язаною з представниками відомої херсонської команди – Романом Романовим, який став главою «Укроборонпрому», та його заступником Сергієм Пінькасом, які були дуже цінними для відомства Полторака.

Блогер Павло Подобєд на своїй сторінці у Фейсбуці так прокоментував це незрозуміле призначення:

«Це якщо б, скажімо, Вадіка Колєсніченка призначили на Голову Служби зовнішньої розвідки України, чи Міша Чечетов очолив би Антикорупційне бюро. Раджу співробітникам Міноборони зашити кишені і не залишати без догляду верхній одяг в кабінетах».

Завдяки скандалу Ротова в посаді ТВО директора Департаменту капітального будівництва МОУ протрималася рівно тиждень – з 18 по 25 лютого 2015 року. Але відомого походження та складу прес-служба, захищаючи честь мундира шефа, не втомлювалася стверджувати, що ніякого призначення не було – просто «Олена Іллівна проходила спеціальну перевірку на предмет працевлаштування». Що було відвертою брехнею, адже, по-перше, до закінчення спецперевірки ніхто нікого до посад не допускає, а по-друге – читачі встигли до видалення скопіювати сторінку з офіційного веб-сайту МО з переліком керівного складу департаменту капбудівництва з Ротовою на чолі, службовими телефонами та конкретними службовими обов’язками.

Так що будувати казарми чи гуртожитки поліпшеного планування, які зараз здаються ледве не щотижня, судилося вже іншим призначенцям.

Але ментівська кадрова політика Полторака не канула в лету, вона продовжує жити. Днями топ-роздратуванням стало інтернет-повідомлення, що судимий міліцейський пенсіонер зі Львівщини Сергій Кончук, який ніде не працював аж 7 років, призначений начальником Центральної територіальної групи з питань запобігання та виявлення корупції в Міністерстві оборони.

Коли факти про кримінальне минуле Кончука – судові вироки про службове підроблення та службову недбалість, а також саме призначення екс-пенсіонера, яке відбулося з порушеннями, стали відомі широкому загалу, цього «цінного кадра» нібито поспішно звільнили, не залишивши на сайті Міноборони жодної інформації про нього. Але де гарантія, що подібне не повториться знову?

В чиїх руках меч, що вбив військові ЗМІ? Частина третя

Василь Білан, перший головний редактор газети «Народна армія», Заслужений журналіст України