В чиїх руках меч, що вбив військові ЗМІ? — «Засланець» Полторак!

1323

Вимушена післямова до Звернення розігнаних та осиротілих військових журналістів у зв’язку з ліквідацією Міністерством оборони України газети «Народна армія» і журналу «Військо України»

(Частина 3)

В чиїх руках меч, що вбив військові ЗМІ?

Обов’язки міністра оборони багатогранні. Але попри те, що Степан Полторак в минулому році зняв військовий мундир, його перебування на цій посаді незмінно асоціюється з вмінням організувати та забезпечити надійну оборону Держави Україна, визволенням окупованих територій. І тут навколо його можливостей як стратега, як тактика, як керівника найвищої військової ланки – існують різні, часто протилежні точки зору.

Хто називає Полторака «героєм котлів», хто «добрим господарником», хто не більше як «вевешним спецом», хто «чиновником в пагонах, що сидить на мільярдах».

Дійсно, є абсолютно зрозумілим, як назвати керівника, який в короткий термін переодягнув армію, налагодив нормальне харчування, десятки нових казарм набудував, сотні нових зразків озброєння для війська закупив – звичайно ж добрим словом. Аби потім не повилазили скандали про можливі завищені ціни (коли вартість того ж солдатського харчування випадково чи корупційно-«обґрунтовано» обскаче цінники навіть елітних столичних ресторанів), аби не спливли можливо перевитрачені мільйони на кшталт останніх корупційних скандалів навколо «Укроборонпрому» та не з’явилися свої «свинарчуки-гладковські», адже можна лише уявити, скільки спокус існує навколо більш як стомільярдного міноборонівського бюджету… Заради об’єктивності та справедливості: маючи такі космічно-велетенські для економіки України військові бюджети, попередники Полторака – Марчук, Шмаров чи той же Кузьмук (які, до речі, у війська в краватках чи блискучо-шкіряних рукавичках не їздили) набудували б не менше, годували та одягали б не гірше.

А як назвати командира, в діях та словах якого багато фальші, корисного, непрофесійного чи того помилкового, що ставить під сумнів його здатність у складних умовах приймати єдино правильні рішення? Деякі з цих вад, на жаль, не оминули і Степана Полторака.

У січневому зверненні ми не випадково ставили запитання-сумнів щодо здатності Полторака, як міністра оборони, організувати надійний захист Вітчизни у випадку можливої війни, враховуючи, що навіть захистити друковані видання Збройних Сил від смертельного «роздержавлення» він не зміг. Тому що, в нашому розумінні, міністр оборони воюючої країни, навіть знявши та закинувши подалі у шафу свій генеральський мундир, повинен вміти організовувати не лише належне забезпечення ЗС, не лише загороджувальні загони за спинами військ, що йому судилося добре навчитися і в училищі, і вевешних військах, а й розробляти спільно з Генштабом та затверджувати великі бойові операції як на оборону, так і на наступ. Тут на пальцях не покажеш і не розкажеш. Далеко не кожний цивільний читач може навіть уявити, що це таке в сучасній війні, за новітніх озброєнь…

Саме тому не без остраху пригадуємо, як кореспондент «Комсомольской правды» не без проблем намагався зрозуміти знання генерала Полторака з топографії та його вміння визначати сторони горизонту (подія відбувалася ще під час його короткочасного командування новоствореною Національною гвардією України) – і ось що з цього вийшло (далі за оригіналом тексту в «Комсомолке»):

«…комментируя одну из операций, пан командующий тогда изрек: «…Очередной след российский я хотел бы вам продемонстрировать по итогам сегодняшнего утра, на северо…» Тут Полторак запнулся. Но быстро «сообразил» — как «грамотнее» продемонстрировать «очередной российский след». И выпалил: «На юго-севере (!. — Ред.) Луганска, в районе перехода Маревка, на блокпосту национальной гвардии был задержан и обезврежен, и задержан (Как — снова?- Ред.), захвачен (И опять? — Ред.) БТР-80 российского производства».

Повною версія цієї резонансної публікації, також відео та на багатьох інших інтернет-сайтах за заголовком статті в «Комсомольской правде».

Або ще один «перл», ще харківського академічного періоду, що теж вводить людей в оману. Напередодні одного із парадів, на яких він любив гордливо крокувати з чужинською георгіївською стрічкою, генерал-лейтенант Полторак, як начальник академії внутрішніх військ МВС України, так пояснював журналістам секрети підготовки підлеглих до урочистостей (цитуємо мовою оригіналів публікацій):

«Обязательно необходимо, кроме всех вопросов – «рост», обязательно учитывать и параметры человека, я имею ввиду комплектацию, чтобы не получалось так, что один вот такой стоит, вот с такими ногами, а второй – вот с такими ногами».

Варто лише заглянути в тлумачний словник української чи російської мови, щоб зрозуміти всю безглуздість генеральського «спіча», адже «параметри» людини (хоча точніше було б параметри тіла людини) – це її ріст, вага, довжина ноги, руки, плеча, а «коплектація» – означає набирати необхідну кількість предметів, осіб, комплектувати роту, батальйон або той же парадний стрій.

Можливо, Полторак мав на увазі «комплекцію», «статуру» – тоді таке його уточнення було б правильним і не викликало б подиву. Але сказав те, що сказав…

Отже, ототожнювати параметри людини з комплектацією – це все одно, що порівнювати міліцейську палицю зі снайперською гвинтівкою чи домашнього чотириногого улюбленця Полтораків – Семена Семеновича з їжаком.

Невідомо, чи допомагав генерал жестикуляцією рук або ніг краще зрозуміти його незграбні словесні пояснення і, перш за все подвійне висловлювання «вот с такими ногами», але жестами, навіть якими б виразними вони не були, суті не заміниш і не підправиш, що дуже важливо при тій же постановці бойового завдання. Там кожне слово має бути в ціль, без подвійного смислу і значення, без всіляких «я имею ввиду…». Щоб роти, батальйони чітко розуміли, куди їм наступати – чи в південному напрямку, чи в північному, але аж ніяк не на «юго-север», щоб їх комплектація бойовою технікою, автоматами, кулеметами, патронами, снарядами відповідала змісту бойового завдання. Адже подібні «новації-уточнення» при розробці та затвердженні наступальної чи оборонної операції можуть дорого коштувати тим, хто на передку буде виконувати такі приписи та топографічні орієнтири бойових дій.

Тому вважаємо за дуже доречне в якості ще однієї президентської ініціативи ввести тестування для тих, хто претендує на управлінські посади, перш за все в українському Мінобороні, зокрема, тести з української мови, логіки, педагогіки – щоб потім не лякали суспільство «небезпечними журналістами», тести з топографії чи навіть шкільної географії – щоб потім не смішили суспільство своїми пізнаннями у визначенні «юго-востока», тести зі знання історії Збройних Сил – щоб потім не ставали винахідниками велосипедів і не приписувати чужого у свої перші здобутки…

В цьому контексті є дуже цікавим, як поводив себе генерал С.Полторак в інших (крім десятихвилинного штурму будівлі Харківської ОДА та коли злітали в повітря арсенали зброї у Балаклії, Калинівці, Ічні) кризових ситуаціях.

Зокрема, кілька разів за останні роки публічно порушувалося питання поведінки деяких високих керівників, у т.ч. генерала Полторака, під час окупації Росією українського Криму. Так, нещодавно екс-глава СБУ і кандидат в Президенти України Ігор Смєшко заявив у програмі «Право на владу», що колишній в.о. міністра оборони Ігор Тенюх пропонував у 2014 році підвести на Широкий Лан війська, які б спробували прорватися в Крим, але генерал, а нині міністр оборони Степан Полторак сказав, що треба виходити з півострова з піднятими прапорами (добре хоч не з піднятими руками!).

Ще раніше сам Тенюх, коли свідчив в суді по справі зради Януковича, теж розповідав цю історію. На що було оприлюднене навіть спростування Степана Полторака: жодних рішень з цього питання він тоді не приймав, тому що ні командувачем Нацгвардії, ні членом РНБО тоді ще не був.

Так то воно так, але мова не про рішення, а про панічну позицію генерала, на той час командувача Внутрішніми військами України, який, як і кожен його солдат, присягав «мужньо і рішуче, не шкодуючи своїх сил і життя, … захищати … державний устрій…Якщо ж я порушу цю Присягу, то хай мене покарають за всією суворістю закону».

Більшість серйозних експертів переконана, що Крим ми могли не втратити, якби вчасно дали відсіч тим декільком десяткам ГРУшників, які вторглися на півострів. Хто-хто, а командувач ВВ напевно знав, що в Криму, крім військових, було достатньо потужне угрупування сил МВС, лише внутрішніх військ налічувалося в межах 3000 осіб. А ВВ – це діючі війська, які воюють і в мирний час, перебувають в постійній бойовій. У Феодосії дислокувався дуже добре підготовлений і укомплектований найсучаснішою технікою та озброєнням полк спецназу «Тигр». І «Альфа» СБУ, за свідченнями попереднього командувача ВВ генерала Кіхтенка, була теж готова до серйозних дій.

Аналогічної думки і міністр оборони 2005—2007 років Анатолій Гриценко, який вважає, що Україна мала можливість відреагувати оперативно:

«На початку вторгнення близько 100 людей захопили два приміщення в Сімферополі – Кабінет міністрів та Верховну Раду Криму. Треба було негайно провести антитерористичну операцію. Коли там було 100 чи 200 осіб, у нас були сили та засоби це зробити».

Але цього не трапилося, тому що у тих, у кого, всупереч присязі, визрівають пропозиції виходити з високо піднятими прапорами – а фактично відступати чи навіть утікати, коли треба відстоювати, сміливі думки про захист, штурм, контрудар, стояти до останнього не народжуються…

Зате заднім числом впевненості, сміливості та бравади вже не бракує:

«Ми не розглядаємо питання вирішення проблеми захоплення території Донецька і Луганська силовим шляхом. Але кожен громадянин України (…) буде захищати кожен сантиметр своєї землі, якщо Росія ухвалить рішення щодо відкритої агресії», — заявив міністр оборони України Полторак під час зустрічі з німецькою колегою Урсулою фон дер Ляєн у травні 2017 року в Берліні. За повідомленням Deutsche Welle, український міністр анонсував низку важливих рішень уряду та Президента для повернення непідконтрольних регіонів, а також анексованого Криму, під юрисдикцію України. Хоча конкретних кроків, утім, Полторак не назвав.

Так і залишився цей анонс анонсом в інформаційній абстракції… Несолідно!

Чимало запитань виникає, коли аналізуємо пояснення міністра оборони Полторака телеканалу «Прямий» у грудні минулого року – чому українські моряки не стріляли у відповідь росіянам під час відомого конфлікту на Азові:

«Побувати в стані, в якому були наші моряки, – ви знаєте, це дуже важка історія. Вони – герої. Тому що, якщо б вони відкрили вогонь, я думаю, що навряд чи у нас сьогодні відбувалася би ця передача, і було би все по-іншому. Тому що Російська Федерація чекала та готувала цю провокацію.

Тому що з тих перехватів, які ми бачимо, з перемовин, які велись між кораблями ФСБ Росії та Чорноморського флоту та нашими моряками, де вони ображали, де вони нахабно себе вели, де вони в кінці кінців застосували зброю, – тільки витримка спасла ситуацію від широкомасштабної агресії.

Напередодні інциденту в Керченській протоці Росія збільшила концентрацію озброєння та техніки до кордонів України від двох до 10 разів і привела свої війська в окупованому Криму у бойову готовність.

Останнім часом кількість танків збільшилася майже у 300 разів. За кілька днів перед цією ситуацією РФ упритул наблизила до нашого кордону три батальйонно-тактичні групи. Одна з них є сформованою в Рязані десантним полком, який брав участь у захопленні Донецька та Луганська у 2014 році. Загроз було більше ніж достатньо. Путін і РФ чекали провокації з нашого боку, щоб були підстави здійснити повномасштабну агресію проти України».

Що ж, ситуація дійсно була складною і про всю її складність напевно знали і в Мінобороні, і в Генштабі. То чому тоді кидали ці три катери наче в м’ясорубку? Чому не ввімкнули елементарне військове прогнозування, яке б показало і всю розстановку сил і намірів, і всі інші ризики та можливі наслідки? Чому ці катери йшли, врешті-решт, без елементарного прикриття з моря, з повітря і взагалі залишилися без будь-якої підтримки, і московіти як вже хотіли знущалися над нашими дійсно сміливцями, які виконували чийсь не до кінця продуманий наказ і які вже більше чотирьох місяців залишаються в полоні, де їм не легше від того, як голосно та часто високі державні мужі з теплих кабінетів навипередки називають їх героями?

Розповідати зараз, скільки військової потуги Росія зосередила біля наших кордонів, що агресор лише чекав провокацій з нашого боку і т.п. – це не що інше, як махати руками услід вітру.

І найголовніше запитання з цих епізодів та позицій: доки ще треба чекати, щоб пропало бажання виходити, відступати з високо піднятими прапорами, тоді коли треба стійко захищатися та відстоювати свою землю? Щоб наші катери відчували себе захищеними, були впевнені у своєчасній підтримці, а моряки не вважалися героями лише тому, що не стріляли в супротивника, який на них нападав? Хіба у разі можливої широкомасштабної агресії, про що нас часто попереджають державні керманичі, вірогідного супротивника буде менше, він буде слабкішим за нас? Що тоді? Теж поступить пропозиція – з високопіднятими прапорами чи руками…до самого Дніпра або аж до Львова?

Або найсвіжіша і дуже «ляклива» інформація від пана Полторака рівно за півдоби до початку голосування у першому турі президентських виборів, яка блискавично рознеслася по ЗМІ: Росія зробить усе, щоб завадити нам провести вибори. «Жодних сумнівів нема, що окупаційні війська, терористичні угруповання, Російська Федерація зроблять усе можливе, щоб завадити нам провести чесні та прозорі вибори», — попередив міністр оборони в інтерв’ю телеканалу «Прямий».

Цілком зрозумілим є бажання підіграти ВерхГоловнокомандувачу на виборах, але чи треба було, чи були реальні підстави ставити на вуха все суспільство перед самісіньким голосуванням? Сказано було як написано: не «можуть зробити» (що було б дійсно можливим прогнозом), а категорично «зроблять» (це вже твердження).

Твердження Полторака не підтвердилося. Більше того, одночасно, коли опівдні 30 березня міністр виголошував своє лякливе «жодних сумнівів нема», відбувався брифінг представника прес-центру Об’єднаних сил, який констатував: 30 березня обстановка в районі проведення операції Об’єднаних сил відносно стабілізувалася. Суспільно-політична обстановка в районі проведення операції залишається під контролем Об’єднаних сил.

Після вражаючих і за розмахом, і за втратами вибухів на арсеналах МО у 2015-2018 роках, як стало відомо нещодавно з брифінгу начальника Озброєння Збройних сил України генерал-майор Миколи Шевцова, зроблено дійсно багато щодо ліквідації наслідків та будівництва сховищ для боєприпасів. Можна лише уявити, яка титанічна праця за сухою інформацією, що за невеликий час перевезено в безпечні місця сотні тисяч тон боєприпасів, а до кінця 2019 року планується закінчити будівництво першої черги з 35 захисних залізобетонних обсипних сховищ для зберігання патронів, снарядів і ракет.

Але привертає увагу, що жодного повідомлення про інспекційну поїздку особисто міністра оборони на арсенали як не було, так і не має. Зрозуміти неважко: в цих районах комфорту мало, а небезпеки – хоч відбавляй, в накрохмаленій сорочці туди не поїдеш. Значно приємніше їздити на урочисті новосілля в гуртожитки, де квіти, слова вдячності, приємні леді-посмішки і традиційний кіт-новосел, що першим переступає поріг….

Нещодавно на одному з таких новосіль міністр побував у Бродах на Львівщині. І все було б добре, радісно-приємно, якби не кілька прикрих моментів, які внесли чималу гірчинку в загальну радість новоселів, та і далеко за межами цього військового містечка.

Не будемо аналізувати глибинні постулати етикету – чи етично і педагогічно тикати пальцем (наче самонагородним пістолетом) у людей, нехай вони і є підлеглими, а обмежимося лише загальноприйнятим поясненням, що тикати або показувати пальцем – означає звертати з осудом навколишніх на щось негативне у поведінці когось. Важко уявити, що під час такої урочистої події, як військове новосілля, була нагальна підстава невідкладно осудити когось за щось негативне, хіба що, можливо, не ті квіти принесли…

Але те, що зовнішній вигляд не залишив байдужими багатьох – це факт. Хтось в соцмережах звернув увагу, що лише один Полторак та ще в достатньо теплу весняну погоду стоїть перед людьми в шкіряних рукавичках, та ще яких – неприродно для скромних чоловіків блискуче-лакованих! Інші назвали моделлю № 1 в МО. Ще хтось пишність та блиск одягу, вилизану акуратність зачіски прирівнюють до зовнішніх атрибутів самого Януковича, якого він у цьому вже успішно наздоганяє. Хоча як не критикуй, але міністр дійсно повинен подавати приклад підлеглим, у тому числі і щодо зовнішнього вигляду.

Детально про це говоримо не заради того, аби підкреслити, що міністр оборони нібито має і в себе на Повітрофлотському, і під час отаких візитів ходити в польовій формі, при… портупеї з кобурою і пістолетом, а щоб нагадати, що ніщо так не прикрашає людину, як скромність – тим більше на фоні нашого сьогоднішнього не дуже радісного життя.

А ще міністру захотілося оприлюднити своє ставлення до гучного корупційного скандалу в «Укроборонпромі» за участю наближчих соратників Президента Порошенка – батька і сина Свинарчуків-Гладковських, що не вщухає ось вже місяць. «Збройні сили – дуже негативно відносяться до будь-яких навіть натяків корупційних дій. Скандал, який ми спостерігаємо протягом двох-трьох тижнів, на ЗСУ вплине так, що наш ворог – РФ – використає всі можливості, щоб припинити всі канали поставки запчастин для тої техніки, яка у нас на озброєнні», – сказав Степан Полторак.

Ось цей момент, коли міністр Полторак в Бродах Львівської області озвучує своє незадоволення корупційним скандалом довкола «Укроборонпрому», який лише збільшить можливості Росії, щоб перекривати нам канали поставки запчастин для військової техніки

Незграбне намагання прокоментувати, а насправді підіграти кандидату в президенти Порошенку, який теж потрапив у цей скандал, лише зашкодить патрону.

Про які канали? Канали свинарчуків-гладковських? Тобто, за залізною та корупційною логікою Полторака ніякого скандалу не потрібно було піднімати, хай би обкрадали багатомільярдний військовий бюджет, на якому важняком сидить він сам! Тоді «всі канали поставки запчастин» залишались би діючими! Може і Генпрокуратура, ДБР, НАБУ теж дурницю роблять, адже своїм вже дворічним розслідуванням злочинних схем в оборонному комплексі теж «каналам поставки запчастин» заважають та загрожують чи на руку РФ працюють? Розуму непідвласно вловити логіку міністра-державника!..

На офіційному сайті МО – жодного повідомлення про ці висловлювання міністра під час перебування в Бродах Львівської області, які оприлюднило інформаційне агенство ZIK, публікувати не стали. Мабуть, зайняли позицію «від гріха подалі»…

Отже, міністерська дорога для Степана Полторака виявилася нелегким випробуванням, адже бути міністром оборони – це не лише багато разів обіцяти підняти зарплатню військовим і робити це, наскільки бюджет дозволяє. Це не лише звільняти з посад та знімати пагони з корупціонерів, тих, хто відповідає за арсенали, харчування, закупівлю пально-мастильних матеріалів, а й особистий приклад, особиста присутність та особистий контроль на найбільш відповідальних місцях армійського життя. От давайте всі разом вгадаємо з трьох разів: скільки разів у цьому році міністр особисто, а не в обозі з Президентом-Верховним Головнокомандувачем, бував з інспекцією в районі ООС, тобто на передньому краї миру та війни?

До речі, ще раз про обіцянки. Їх у міністра Полторака було багато і експерти авторитетного аналітичного порталу «Слово і діло», ретельно проаналізувавши їх за чотири роки перебування його на посаді, навіть ефектно і зрозуміло відобразили результати на ось такому фотоколажі:

В чималому переліку невиконаних обіцянок Полторака:

Залишимо право та можливість робити більш глибокі висновки щодо успіхів та невдач Полторака більш компетентним фахівцям у військовій справі та розумним виваженим історикам і політикам, тим більше, що це потребує чималого відрізку історичного часу…

А ось тему дивних орденоначіплювань, яку ми порушили у своєму січневому зверненні, не варто відкладати, бо для її продовження з’явилося чимало нових достатньо цікавих підстав.

У зверненні ми достатньо детально писали про щедрість Міністра Полторака до орденів, якими він любить обвішувати ніжні груди своїх прес-леді, але не сподівалися, що ця тема викличе стільки зацікавленості та коментарів. Знову пригадалися «Награды в штабе и на передовой» тор-блогера Романа Доніка, який зазвичай туфти не пише. Знову пригадалася журналістка Юля Вовкодав, якій в публікації критичної статті (про дикі проблеми з солдатськими нагородами у колишньому 14-му окремому мотопіхотному батальйоні «Черкаси» 72-ї окремої механізованої бригади) редактори «Народної армії» змушені були відмовити через небажання засновника бачити на сторінках газети матеріали про «недоліки».

Як спокійно читати цей крик душі на фоні описаного нами, як з легкої руки чи від щедрої душі міністра недосяжні для інших – не менш роботящих та героїчно-сміливих, почесні ордени лягають на тендітні груди зігрітих теплими кабінетами піар-панянок, що як метелики пурхають навколо нього.

У цьому контексті не залишилося непоміченим президентське нагородження таким же орденом княгині Ольги ІІІ ступеня останньої із жінок-політв’язнів товариства політичних в’язнів і репресованих Марії Засіменко, яка за зв’язок з УПА на Рівненщині 10 років провела у таборах Мордовії.

Нарикінці січня відійшла у вічність ще одна цілком заслужена кавалерка ордену княгині Ольги ІІІ ступеня Надія Дюк — американка українського походження, віце-президент Національного фонду на підтримку демократії США – NED. Як написав один відомий журналіст, а нині народний депутат, який неодноразово зустрічався з нею, «Надя Дюк сприяла усвідомленню американськими елітами та політиками геополітичної ролі України для затвердження демократії у світі та стримування імперських інстинктів путінської Росії. Помешкання Наді було неофіційним «посольством», де від першого кроку ти відчував себе, немов в Україні. Її дім завжди був гостинним для українців, і вона жартома казала, що при вході варто було би повісити повний список людей, які часом навіть не вітаються один з одним в Україні. Надя зібрала величезну бібліотеку україністики, унікальні матеріали дисидентського руху та просто архіви, які вже не знайти в України. Після початку Революції гідності вона вилетіла до Києва, розуміючи, що її місце на Майдані, а не у Вашингтоні. Надя провела сотні годин в розмовах з її учасниками, готуючи доповіді та рекомендації. Завдяки завзяттю Наді американські політичні та експертні кола, які часом страждають шаблонним та стереотипним мисленням, мали чітку картину того, що відбувається насправді. Надя Дюк заслуговувала на визнання та отримала звістку про нагородження Орденом княгині Ольги за день до смерті».

Мораль: виглядає аморальним нагородження одним і тим самим орденом, ставлення на один орденський почт історичних легенд, самовідданих патріотів України – і «міліцейсько-беркутівських пресух», які стояли на протилежному боці барикад Революції Гідності, які виправдовували катів Майдану тим, що ті, «їхні», не так сильно б’ють, ніж це роблять за кордоном. Чи не так, пане Міністре і пане Президенте?

Врешті-решт, є достойний приклад деяких інших силових відомств, де працівники прес-служб не стоять в чергах за орденами, а просто професійно виконують свої обов’язки. Тут далі вулиці Володимирської ходити не треба: один із читачів, що відреагували на наше звернення, звернув увагу, що майже одночасно з призначеннями в міноборонівській пресс-службі – восени 2014 року на посаду керівника прес-центру Служби безпеки України була призначена відомий журналіст одного з провідних вітчизняних інформаційних агенств УНІАН Олена Гітлянська. Так ось, на відміну від загартованих «міліцейсько-беркутівським» досвідом та обвішаних орденами та почесними званнями міноборонівських «пресух», при не меншій завантаженості та відповідальності, при не менших журналістських здібностях Гітлянська в президентських указах за цей період не помічена. Бо в цьому не менш важливому для Держави відомстві керуються правилом: працюй, а слава тебе знайде.

Тема орденів та високих військових звань в Міністерстві оборони була б неповною, а витоки такої орденощедрості залишалися б й надалі втаємниченими, якби ми обійшли увагою і особисті видатні заслуги і здобутки нинішнього очільника оборонного відомства та ось цю, на перший погляд, суху статистику-хронологію деяких не дуже віддалених у часі подій, що привернули увагу та викликали тривогу всього українського суспільства:

Травень 2004 р. – вибухи на складі 275-ї бази зберігання артилерійських боєприпасів у Новобогданівці Запорізької обл. (майже 90 тис. т боєприпасів, у т.ч. для систем «Град», «Смерч» і «Ураган», вибухали протягом кількох днів, радіус розльоту сягав 40 км, евакуювати довелося понад півтори тисячі осіб, евакуювати довелося понад півтори тисячі осіб, в результаті надзвичайної події 5 людей загинули і 4 постраждали, 81 людина була госпіталізована, 22 сім`ї залишились без оселі) – свої посади втратили начальник Генштабу Збройних сил України Олександр Затинайко і головнокомандувач Сухопутних військ Петро Шуляк.

Жовтень 2015 р.вибухи на арсеналі у Сватове Луганської обл. (у повітря злетіли 3,5 тис. т боєприпасів різного калібру, внаслідок цієї НС загинули 4 військових та 1 цивільна особи, було пошкоджено 59 багатоповерхових будинків, 581 приватний будинок і 21 об’єкт соціальної сфери. На відновлення Кабінет Міністрів виділив 52,65 млн грн.) і одночасно у жовтні 2015 р. Міністр Полторак отримує найвище військове звання «Генерал армії України» (цим же Указом Президента звання «Генерал армії України» присвоєно і начальнику Генерального штабу — Головнокомандувачу Збройних Сил України Муженку В.М., а начальнику озброєння ЗСУ Шевцову М.М. звання «генерал-майор»), а в квітні 2016 р. нагороджується орденом Богдана Хмельницького 2 ступеня;

березень 2017 р. – вибухи на 65-го ракетно-артилерійському арсеналі  МО у Балаклії Харківської обл. (внаслідок цієї НС у 10-кілометрову зону ураження потрапило та евакуйовано 36 тис. осіб, було зруйновано і пошкоджено 392 об’єкти (житлові будинки, будівлі соціальної, освітньої та промислової сфер). У багатоквартирному житловому фонді було пошкоджено 117 будинків, з яких 4 підлягають знесенню. У приватному секторі було пошкоджено 228 будинків, 2 — зруйновано. Пошкоджено 14 об’єктів соціальної сфери, на відновлювальні роботи витрачено 145 млн грн. Міністр оборони Степан Полторак повідомив, що пожежа знищила 70% боєприпасів. Коли писалися ці рядки, Київський райсуд Харкова задовольнив позов про відшкодування морального збитку в сумі 300 тис.грн. Олександру Полтавцю — синові Олени Полтавець, яка загинула в результаті вибухів на території 65 арсеналу в Балаклії),

вересень 2017 р. – вибухи на 48 арсеналі МО поблизу Калинівки Вінницької обл. (внаслідок цієї НС повітряний простір у зоні вибухів в радіусі 50 км закрили, було змінено графік руху 47 поїздів. Із зони можливого ураження евакуйовано близько 30 тисяч осіб. Матеріальні втрати військових були вражаючими: за даними міноборони, внаслідок пожежі було знищено близько 32 тисяч тонн артилерійських снарядів. Помічник міністра Юрій Бірюков оцінював їхню вартість у 600 мільйонів доларів. За словами Генпрокурора Ю.Луценка, «всі можливі і неможливі правила безпеки, зокрема пожежної, доступу, охорони було порушено»).

9 жовтня 2018 р. – вибухи на 6 арсеналі МО поблизу Ічні Чернігівської обл. (тут зберігалося: 69 тисяч тонн боєприпасів — після вибухів уціліли лише чотири захищені бетонні укриття. Втрати становлять 95 відсотків. На базі зберігалося 20 тисяч 152-міліметрових гаубичних снарядів для самохідних артилерійських установок «Акація», 9 тисяч 152-міліметрових для САУ «Мета-С», 130 — для САУ «Ліон» та 5500 гаубичних снарядів для САУ «Гвоздика», 567 тисяч мінометних мін. Три тисячі реактивних снарядів до системи «Ураган», 22 тисячі танкових снарядів. 177 тисяч снарядів до установок «Град», 76 тисяч реактивних снарядів «Прима», 175 тисяч зенітних снарядів «Тунгуска», 150 тисяч — «Шилка». Один мільйон 176 тисяч снарядів для «БМП-2», 700 тисяч ручних гранат, 537 мільйонів автоматних патронів. У зоні ураження опинилися 30 населених пунктів, було евакуйовано понад 30 тисяч людей) а через три дні, 12 жовтня 2018 р., коли в Ічні ще продовжувалися вибухати боєприпаси, Указом Президента України  Міністр Полторак С.Т. був нагороджений орден Богдана Хмельницького 1 ступеня (за визначні заслуги у зміцненні обороноздатності та безпеки України, сумлінне служіння Українському народові), наступного дня, 13 жовтня, на урочистому шикуванні з почесною вартою Полторак вже отримав від Президента України вотум довіри продовжувати керувати Міністерством оборони в якості цивільної особи.

Ось цей щасливо-радісний для Полторака момент під канонаду вибухів на арсеналі в Ічні:

Ще через три дні, 16 жовтня 2018 року, своєрідну риску під цим безладом провів голова парламентського Комітету з питань національної безпеки та оборони Сергій Пашинський: «Інформую, що за останні 2,5 роки, починаючи зі Сватове, закінчуючи Ічнею, знищено боєприпасів більше, ніж на 2 мільярди доларів».

Вже останніми днями ТСН каналу «1+1» під заголовком повідомила про нарікання постраждалих від вибухів військових складів в Ічні через відсутність допомоги від держави. Тому місцеві жителі відновлюють хати самотужки. Нових будинків держава придбала всього 17, тоді як потерпілих загалом близько 12 тисяч. «Мені нічого не треба. Хай зроблять так, як у мене було», — кажуть вони.

А військова прокуратура Чернігівського гарнізону на запит Радіо Свобода відзвітувала, що у справі про вибухи на складі боєприпасів під Ічнею у Чернігівській області в жовтні 2018 року підозру нікому не оголошували і причину детонації боєприпасів поки що не встановлено, розмір завданих збитків наразі невідомий.

Яку особисту участь С.Полторак, як міністр, брав в наведенні належного правопорядку та надійної охорони цих найнебезпечіших військових об’єктів, стає зрозумілим з його інтерв’ю BBC News Україна 24 квітня 2018 року:

На запитання BBC News Україна «Яка ситуація з охороною військових складів? Когось покарано за пожежу в Калинівці?» С.Полторак бадьоро відповів:

— Механізм такий — після кожної такої події я відправляв групу інспекції з Військової служби правопорядку, досвідчених офіцерів. Вони розслідували передумови…

По всіх подіях було покарано понад 40 людей. 80% з них — це старші та вищі офіцери: генерали, полковники. Когось з генералів звільнили.

Після Калинівки всі склади, бази і арсенали перевели на посилену охорону.

І провели роботу з будівництва сховищ для боєприпасів.

У цьому контексті як не процитувати судові хроніки, що опубліковані на інтернет-сайті «Новий ПІК»:

31.05.2017: «ГЕНЕРАЛ ХИЖИЙ ПРОТИ МІНОБОРОНИ: ХТО КОМУ ДИВЕРСАНТ

У 2015 році, ще перед трагедією у Сватовому, генерал-лейтенант Хижий, який інспектував військові склади на Луганщині, звернув увагу керівництва Міноборони на неналежну охорону та облік боєприпасів і попередив про можливість теракту. Однак попередження було проігноровано. Коли склади вибухнули, міністерство почало шукати стрілочників. Було звільнено кілька десятків військовослужбовців, у тому числі і генерал Хижий. Хижого звинуватили у «систематичному невиконанні умов контракту», базуючись на негативній характеристиці, яку йому дав заступник міністра оборони Ігор Павловський».

Тобто, всі навколо винні, а міністр ніби й ні при чому, ніби  він й не зобов’язаний бувати на арсеналах, вчити, вимагати, контролювати надійність зберігання мільйонів тон боєприпасів.

Це лише у нас, в Україні, де така категорія як ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ до чиновників не застосовується, можливо подібне…

І як би міністерські керманичі не кивали, не перекладали чи списували все це на підступи диверсантів, але найбільш поширеними на шпальтах вітчизняних та зарубіжних ЗМІ щоразу були заголовки на кшталт: «Від тероризму до розкрадання: чому в Україні вибухають артилерійські склади», а в свідомості суспільства міцно прижилося, що розслідування вибухів на складах із боєприпасами в Україні майже завжди починаються із гучних заяв про ворожі диверсії. Та з часом кінці кримінальних справ плутаються у банальній недбалості, а то й у зловживаннях військових…

Від себе додамо, що жодного разу міністр оборони Полторак не заявляв, що особисто контролював чи здійснював інспекцію зберігання боєпроипасів на цих чи інших підпорядкованих МО арсеналах. Не знайти жодного інформаційного повідомлення за час його перебування в посаді, що міністр здійснив інспекційну поїздку на артсклади. А з огляду на існуючі там величезні проблеми, які накопичувалися роками, мав би зробити це в перші тижні чи місяці після призначення та регулярно в подальшому – з вікон фешенебельного міністерського кабінету, в які заспокійливо заглядають миролюбні берези, ялини та каштани, безладу на арсеналах не побачиш.

Тоді швидко прийшло б розуміння, що ці величезні площі, де фактично зосереджена наша оборона, де зберігаються не просто тисячі – десятки і сотні тисяч боєприпасів для усіх штатних систем ураження, мають охоронятися не менш надійно, ніж це було на Європейській площі в буремні місяці Революції Гідності, коли крізь шеренги харківських вевешних курсантів з Полтораком на чолі не змогли прорватися ні активісти, ні навіть медики, щоб надати допомогу потерпілим. Не менш надійно, ніж охороняється елітне військове містечко у Святошино, де Полторак, як він говорить, «знімає кімнату».

Після останніх чотирьох пожеж на арсеналах МО Полторак вийшов сухим із води, на додачу навіть заслужив найвищих слів похвали від Верховного Головнокомандувача ЗС – Президента України, отримав останнє – найвище військове звання генерала армії України, отримав останню, найвищу I ступінь ордена Богдана Хмельницького та став повним кавалером цієї високої державної нагороди, у зв’язку з реформуванням МО за стандартами НАТО звільнився з військової служби та отримав карт-бланш вже як Міністр оборони без мундира. Отакої!..

Ну просто парадокс якийсь чи диво-дивне на весь світ: що частіше злітають у повітря склади та арсенали – то частіше відповідальний за їх збереження міністр отримує нагороди та звання?!…

Всього чотирнадцять років минуло від епохи Кучми, коли за халатність та вибухи на арсеналах знімали з посад, – до часу Порошенка, коли за багатократ-більші втрати боєприпасів вже вихваляють, нагороджують орденами та високими званнями. Наскільки лібералізувалося наше життя, а ще більше знівелювалася відповідальність! До якої такої Європи приведе нас цей шлях?

Мораль на запитанні руба: ЧОМУ в Державі ніхто не замислюється, що ось такі сімейні, романтично-пресслужбівські та на вибухах артскладів орденонагородження викликають у людей лише протест та огиду, нівелюють саму систему нагороджень, яка вже прогнила настільки, наскільки прогнили поняття моралі, скромності та відповідальності?…

Ми відреагували на прохання наших читачів, яких зацікавила тема нагород Полторака, зокрема, прохання порахувати – скільки їх у нього? Що ж, за допомогою Вікіпедії, фотографій його орденського іконостасу та інших офіційних джерел ми порахували – аж 30! А якщо ще додати звання «почесний» та «заслужений» і не дуже приємні антипремії (почесний громадянин Харкова, заслужений працівник освіти України, екологічна анти премія «Свинство року» в номінації «знищувач природної спадщини року» – за знищення заказника «Тарутинський степ» на Одещині), то нагороджень вже буде 33. З урахуванням присвоєння чергових військових звань – від лейтенанта і до генерала армії України – кількість нагородоприємних моментів добігає 43. І все це за 35 років служби. В середньому по 1,23 – на рік. А ще було більше десятка призначень на вищі посади… Не служба – а суцільне посадно-ордено-зіркове святкування! Практично щороку виникала підстава відзначати…

Одними з найсвятковіших були 2006 рік – орден Богдана Хмельницького III ст. та відомча медаль МО «15 років Збройним Силам України» (до яких тоді не мав жодного відношення). Не менш щедрим видався і рік наступний, 2007-й – відзнака МВС України «Хрест Слави» та звання генерал-лейтенанта. 2014 рік став неперевершено врожайним – посада командуючого Внутрішніми військами України (на заміну шефа-утікача Шуляка), посада командуючого новоствореної Національної гвардії, звання генерал-полковника, посада Міністра оборони України, нагородження іменною вогнепальною зброєю.

Справедливе питання простого обивателя: ну навіщо людині стільки багато щастя?

Складається враження, що ці ордени і медальки наче магнітом притягуються до невисокої, але кремезної постаті Степана Тимофійовича. Аби що там, але якби весь цей метал почепити на груди і виїхати на бойову передову чи на ще вцілілий арсенал зброї – то «броніка» точно не треба було б одягати!

Це якщо говорити про кількість нагород. Але є ще й якісний бік, як кажуть, цієї медалі – ось тут-то і виявляється чимало не менш цікавого, а то і з білими плямами…

Матеріали Вікіпедії свідчать, що Полторак С.Т. нібито нагороджений декількома відзнаками інших держав, що викликає певні запитання. І перша в цьому ряді – медаль «За бойові заслуги». В жодних інтерв’ю самого Степана Тимофійовича чи біографічних довідках про її походження ані слова, що лише підсилює зацікавленість. Адже згідно з положенням, затвердженим Указом Президії ВР СРСР ще у 1938 р., цією медаллю нагороджувалися особи (далі мовою оригіналу), «которые в борьбе с врагами Советского государства своими умелыми, инициативными и смелыми действиями, сопряженными с риском для их жизни, содействовали успеху боевых действий на фронте». Дослідники походження цієї бойової медалі передбачають, що з Полтораком подібне могло бути, коли він після закінчення у 1987 році Ордженікідзівського (нині Владикавказ) вищого командного училища МВС СРСР, де випусників готували перш за все для придушування масових безладів, служив командиром взводу роти в гарячих точках, які саме тоді були запалені московськими яструбами в різних непокірних республіках, і якими могли бути Сумгаїт (1988), Нагорний Карабах (1989) чи Південна Осетія (де в 1990-1991 роках за наказом із Москви господарювала так звана «група генерала Генріха Малюшкіна» — зведений підрозділ ВВ МВС СРСР в «зоні надзвичайного стану в м. Цхінвалі та Джавському районі»). В будь-якому разі, всі роки Української Незалежності Полторак гордився цією бойовою медаллю і навіть, коли рік тому через появу на новому мундирі клапана нагрудної кишені кількість орденських планок довелося обмежити лише двома рядками, він (на порушення Тимчасового порядку носіння орденів, медалей та інших відзнак на формі одягу військовослужбовців ЗСУ) залишив її на іконостасі замість багатьох нагород Незалежної України – залишив як особливу особисту гордість за свою активну участь «в борьбе с врагами Советского государства» на Кавказі. Носив її крайньою справа у верхньому ряду орденських планок аж до останнього дня служби – 14 жовтня 2018 року:

Чимало запитань викликає і медаль Жукова, колодка якої на нагородному іконостасі красується навіть вище від попередньої «бойової» відзнаки (див. великий фотопортрет, що трохи вище). Адже, згідно з рішенням глав держав СНД від 26.05.1995 р., цією російською медаллю нагороджувалися «військовослужбовці  й  особи вільнонайманого складу Червоної Армії, Військово-Морського Флоту, військ НКВД, партизани, учасники підпілля за хоробрість, стійкість і  мужність, виявлені  в бойових діях проти німецько-фашистських загарбників, японських мілітаристів, в ознаменування 100-річчя з дня народження Г.К.Жукова», а нагородження громадян держав, які не входили у СНД (Україна не входила), провадилося Російською Федерацією. Тому залишається загадкою, яким чином не відомий широкому загалу тодішній підполковник української гвардії С.Полторак потрапив до одного нагородного списку разом з уславленими героями-фронтовиками або, наприклад, колишніми головами КДБ СРСР Чебріковим і Федорчуком, відомим радянським розвідником партизанського загону Кузнєцова Струтинським, одним із головних фахівців боротьби з Українською повстанською армією на Рівненщині в 40—50 роках XX століття полковником КДБ Стекляром, разом із сумнозвісними Жириновським, одіозним командуючим Чорноморським флотом адміралом Касатоновим, і став одним із 146 «щасливчиків», які отримали цю російську нагороду з георгіївською стрічкою і яких рекламує Вікіпедія (у розділі «Нагороджені медаллю Жукова»). Президентським указом Кучми № 198/98, що був виданий пізніше – 18 березня 1998 року, нагороджувалися лише «учасники  бойових дій у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років — громадяни України». З огляду на достойну шану Полторака до медалі Жукова, цікаво було б знати, що найбільше приваблює нашого Міністра в цьому неоднозначному воєнначальнику: жуківське оперативне мистецтво, що за словами Маршала Радянського Союзу А.І. Єрьоменка, базувалося на перевазі в силах у 5—6 разів, інакше він не брався за справу, він не вмів воювати не кількістю, і на крові будував собі кар’єру – у тому числі й під час військової операції з форсування Дніпра та визволення України, де в якості гарматного м’яса масово ставилися у бойовий стрій тисячі ненавченого та необстріляного місцевого населення, яке мало власною кров’ю «змити ганьбу перебування на окупованій території»?  Жуківське співорганізаторство в кровавому придушенні у 1956 році антикомуністичної революції в Угорщині, коли під дулами 2500 радянських танків і біля 200 тисяч військовослужбовців загинуло майже 3000 угорських громадян і ще біля 20 тисяч поранено, а сам Жуков «за придушення угорського фашистського заколоту» отримав четверту Зірку Героя Радянського Союзу? Чи жуківські жадібність і жлобство, з якими він «колекціонував», а точніше привласнював так звані «трофейні цінності», внаслідок чого, як встановила комісія ЦК ВКП(б), особисто Жуков вивіз з Німеччини близько 100 кілограмів золота і столового срібла, стос діамантів, рідкісні килими, картини, тканини, порцеляну, колекційну зброю, меблі і коштовні хутра?

Але якщо цю російську медаль Жукова якимись есендеськими нитками ще можна з трьох спроб прив’язати до невисокої ланки військового та громадянина Незалежної України, то нагородження (цікаво – КИМ?) його на третьому році Незалежності України (десь не раніше кінця серпня 1993 року, коли виповнилося 10 років вислуги) відомчою медаллю Міністерства оборони СРСР, Міністерства внутрішніх справ СРСР та КДБ СРСР «За безупречную службу» III степени, яка з другої половини 1991-го вже продавалася колекціонерами лише на базарах, – пояснити значно важче а то і не можливо.

Згідно з положенням про медаль цієї ступені, нагородження нею здійснювалися Міністром оборони СРСР, Міністром внутрішніх справ СРСР або Головою КГБ СРСР, нагороджувалися військовослужбовці за 10 років бездоганної служби.

Якщо брати до уваги, що С.Полторак військову службу розпочав наприкінці серпня 1983 року, коли був зарахований у Орджонікідзівське вище військове Червонопрапорне командне училище МВС СРСР iм. С.М. Кiрова, то 10 років його бездоганної служби виповнилося у серпні 1993 року, коли Україною вже два роки впевнено крокувала така омріяна поколіннями патріотів Незалежність. І навіть якщо йому за «борьбу с врагами Советского государства» під час служби на Кавказі за рік три зарахували – все одно не спрацьовує, адже для нагородження зараховували не пільговий, а календарний строк служби.  Але серпасто-молоткаста нагорода, як кажуть, «знайшла» свого героя…

До речі, в посвідченні до медалі було місце для запису російською мовою звання, прізвища, імені та по-батькові особи, що нагороджувалася, а далі було надруковане дослівно: «Приказом Министра внутренних дел СССР №___от «__»_____19__г. награжден медалью «За безупречную службу» III степени». Командир частини, де служив даний військовослужбовець, записував його ПІБ, проставляв над рисочками номер наказу та дату його видачі есересеровським міністром, власноручно підписувався і ставив гербову печатку частини. Як правило, такий наказ видавався не менш як через півроку після виповнення 10 років бездоганної служби військовослужбовця. Тобто у випадку з Полтораком, який на той час мабуть вже був капітаном, виписка такого наказу могла прибути до місця служби нашого «нагородженого» десь наприкінці 1993 – на початку 1994 року. Звичайно ж, за умови – якби продовжував існувати СРСР з його внутрішніми військами.

Питання задля істини: ХТО ПІДПИСАВ НАКАЗ про нагородження громадянина Незалежної України Полторака С.Т. медаллю «За безупречную службу III степени» у 1993 році, зважаючи, що МВС СРСР припинило існування ще 19 грудня 1991 року відповідно підписаній Президентом РСФСР Єльциним постанові? І чи міг взагалі з’явитися такий наказ щодо Полторака, адже відповідно до Указу Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 року № 1465-XII з цього дня всі дислоковані на території республіки військові частини внутрішніх військ МВС СРСР та їх органи управління з озброєнням і матеріально-технічною базою були переведені у відання України? Чи є відповідний запис в особовій справі Полторака С.Т. про підставу нагородження його цією медаллю?

Тому знаючі міноборонівські кадровики підказують цілком можливу іншу версію: після розпаду СРСР ніхто цих завезених контейнерами есересерівських медальок назад до Москви не повертав і цей брухт з чистими бланками посвідчень ще довго валявся на складах та в сейфах. Хто брав в якості сувеніра, інші «колекціонери» чіпляли собі на груди заради модного великого іконостасу з надією, що ніхто не помітить «липи».

Бувалі знають, що особливою повагою ця медаль у військах не користувалася – військовослужбовці часто називали її «За безуспешную службу» і цитували гуморливий віршик:

«И на груди его могучей,
Сияя множеством рядов,
Одна медаль висела кучей,
И та — за выслугу годов…»

Але С.Полторак, у т.ч. і під час перебування в посаді міністра оборони Незалежної України, гордився нею, про що свідчило її достатньо достойне місцезнаходження серед нагородних планок на мундирі  – донедавна (до переходу на останню нову форму одягу) вона була третьою зліва-направо у другому ряді зверху, причому значно вище від багатьох українських нагород. Хоча цим Міністр порушував чинний у ЗСУ Тимчасовий порядок носіння орденів, медалей та інших відзнак на формі одягу військовослужбовців, згідно п. 1.11 якого державні та відомчі нагороди колишнього СРСР розміщують після державних нагород України, заохочувальних відзнак МО України, почесних нагрудних знаків начальника Генштабу – Головнокомандувача ЗСУ і навіть почесних нагрудних знаків командувачів видів ЗСУ.

На запитання щодо есересерівської медалі «За безупречную службу III степени», планка якої є в нижній частині його іконостасу, начальник Генштабу ЗСУ В.М.Муженко, 10 років служби якого виповнилося ще у 1989 р., відповів би лише так: «Маю право, бо заслужив чесно! Наказ на другу ступінь у 1994-му вже нікому було підписувати»

І це не останній парадокс навколо «бездоганної служби» Полторака. З’ясовується, медалей «За бездоганну службу III ступеня», якщо їх називати українською мовою, у колишнього національного гвардійця аж дві. Другою, вже українською, він у званні підполковника гвардії був нагороджений Указом Президента України № 1161/98 від 20 жовтня 1998 року. Ця відзнака має статус президентської і була заснована у 1996 році, а Полторака нагородили аж у 1998-му, коли він вже мав вислугу 15 років (до того ж, вже нібито мав аналогічну есересерівську відзнаку) і міг претендувати на таку ж медаль вже  наступного ступеня.

До речі, президентська медаль «За бездоганну службу» має три ступеня і присвоюється відповідно: III ступінь – за 10 років бездоганної служби, II – за 15 років, I – за 20 років. Всі ці рубежі служби Полторак пройшов, але нагороджувати в подальшому його не стали, хоча для цього геройських вчинків умови нагородження не вимагали, а лише «бездоганної служби».

Ще один парадокс в тому, що планку ще однієї, значно вищої державної нагороди – ордена Богдана Хмельницького II ступеня, яким був відзначений ще у 2016 році, упродовж двох років Полторак чомусь категорично не носив, зірки на пагонах прибавлялися, мінялися з великих на ще більші, а колекція орденських планок залишалася незмінною – наче часу не було переробити чи грошей шкода. Медаль від нібито «Міністра МВС СРСР»  за бездоганну службу, російську медаль Жукова, як і медаль «70 років Збройних Сил СРСР» міністр оборони Незалежної України С.Полторак носив незмінно, причому – усі чотири роки війни з російським агресором, а високий орден від самого Президента України – ні! Як це можна оцінити з точки зору його українського патріотизму, вірності та відданості Українській Державі? Тут навіть і з трьох раз вгадувати не треба…

Пригадаймо, хто із нас в дитинстві не грав у війну, тримаючи в руках витесаний з поліна пістолетик та голосно вигукучи в бік «супротивника»: пух! пух! пух! Хлопчаки-ровесники Степана Полторака з Веселої Долини, де на Одещині народився та зростав майбутній міністр оборони, мабуть теж проходили подібні дитячі забави. Але якщо для більшості з них ці дерев’яні «стріляючі» вироби так і залишилися в пам’яті єдиними пістолетиками, яких тримали їх руки, то у Степана Полторака давня мрія озброїтися по-справжньому, мати в кишені, не як у дитинстві пістолетоподібний шматок поліна, а справжній кольт, вальтер чи парабелум – лише підсилювалася. Під час довголітньої служби у внутрішніх військах та національній гвардії нагороджувати так давно омріяним іменним стволом чомусь не стали. Мрія нарешті здійснилася, коли призначили керувати Міністерством оборони, на складах якого цих пістолів бачено-небачено ржавіє, коли вже сам отримав право нагороджувати короткостволами.

Два місяці служби на високій посаді видалися занадто довгими, щоб нарешті була відпрацьована схема заволодіння бойовим стволом. І на 63-й день перебування на Повітрофлотському, коли разом з Президентом міністр відбув з візитом до Польщі, нібито випадково набув чинності не в цю добу заготовлений наказ:

Що ж, відкриємо той самий Дисциплінарний статут, на який посилається т.в.о. міністра І.С.Руснак: якщо статя 43 не дає прямої відповіді на запитання – чи може т.в.о. міністра у час його відсутності на службі нагородити свого шефа цією відзнакою, то стаття 44 однозначно регламентує, що відзнакою «Іменна вогнепальна зброя» нагороджує Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України. Міністр оборони України, керівники інших центральних органів виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні військові формування, створені відповідно до законів України, нагороджують відомчими відзнаками «Вогнепальна зброя» і «Холодна зброя». Тобто нагороджує виключно міністр і виключно підпорядкованих осіб! Чи вважається міністр, що перебуває у відрядженні чи відпустці, підпорядкованим особі, яка є т.в.о. – питання до грамотних та порядно-принципових юристів. Бо так, навскидку, відчувається неприємний запах скнарості, підхалімажа, відсутності елементарної скромності (а як інакше, коли на 60 день служби в частині підлеглий(?!) змушений писати своєму командиру таку високопатетичну характеристику?) – якщо не використання службового становища.Як не крути-не викручуйся, але НЕ ПІДЛЕГЛИЙ МАЄ ВИЗНАЧАТИ заслуги свого командира/начальника «в забезпеченні обороноздатності України, зміцненні національної безпеки», бездоганність його багаторічної служби, зразковість виконання військового обов’язку та виявлені при цьому високий професіоналізм, честь і доблесть. Й коню зрозуміло, що це має робити лише старший над цією особою командир/начальник, яким для міністра оборони є Президент-ВерхГоловнокомандувач. І треба було лише почекати ще 60 чи сто днів, коли той нарешті гідно оцінив би його службу і нагородив таким, як відчувається, давно омріяним стволом. Якщо не зробив цього до 6 грудня – Дня Збройних Сил України (що теж викликало б у підлеглих подив).

Коли підлеглі на день народження командира хвалять його і, наприклад, вручають квіти чи торт – то це по-людськи нормально і не суперечить жодним статутам. А тут зовсім інша, нездорова мораль…

Якщо цей дивний наказ з’явився не на прохання чи на виконання тихенького, звичайно ж усного наказу самого Полторака – тоді це скоріше виглядає як таке собі маленьке підлабузництво чи як замах на порядність високоповажного міністра, як бажання підставити його, зганьбити перед підлеглими та суспільством. Заради ганьби та підстави підлеглі ще не таке можуть вчверити командиру!..

І ще цікаво до бестями: а чи міг би т.в.о. міністра Руснак застосувати інші санкції до Полторака – наприклад, нагородити його грошовою премією так на мільйончик-другий відповідно до пункту В статті 30 того ж Статуту чи оголосити догану за те, що закрив патріотичну газету і журнал, за грубе порушення правил носіння нагород чи посадити на гауптвахту за порушення, які завжди знайдуться?

Навіть важко уявити, на які матюки наштовхнувся б той же головний редактор «Народної армії» чи «Війська України», якби направив міністру подання на нагородження вогнепальною зброєю когось з підлеглих, тим більше новенького, який, яким би талановитий не був, що лише два місяці, як прибув на посаду із зовсім іншої військової орбіти… Так само неможливо уявити, щоб за відсутності головного редактора його заступник–т.в.о. взяв та й оголосив шефу подяку чи нагородив грамотою. «Ти що, перепив тут за час моєї відсутності?» – почув би той у відповідь.

Важко уявити, де б ще у ЗС наважилися нагородити військовослужбовця та ще такою нагородою на 63-й день після прибуття на нове місце служби без здійснення якогось надзвичайно геройського подвигу?

А тут дорослі дядьки при великозіркових генеральських пагонах вирішили погратися в пістолетик! Причому, пістолетик не із пластмаси чи поліна, а бойовий.

Цікава деталь: у жодній із своїх біографічних довідок, що розміщені на офіційних сайтах Міноборони, Кабміну, на сотнях інших інтернет-сайтів немає відомостей про цю достатньо почесну і таку бажану для усіх справжніх чоловіків нагороду. Полторак чомусь ретельно приховує цю інформацію. Лише один він знає чому…

Один справді бойовий генерал, до якого ми звернулися за кометарем про це дивне нагородження (яке скоріше нагадує самонагородження), відповів так: «Я на місці Полторака передав би цей пістолет тому, хто підписав наказ, і відправив би його на передову покерувати бойовим підрозділом. Якщо, звичайно, навколо цього «нагородження» не було змови. Але мені здається, тут має місце і корупція, і використання службового становища, і підхалімаж. Щоб зняти з себе цю аморальну пляму – Полторак мав би добровільно повернути цей «самонагородний» пістолет державі і повідомити про це суспільству через ЗМІ».

Вже від себе додамо: якщо вже заплющити очі на мораль, чи не краще було б попросити того ж міністра внутрішніх справ (по дружбі, як харків’янина) , щоб «нагородив» бойовим короткостволом, тим більше саме в цій системі Степан Тимофійович прослужив майже всі попередні десятиліття і тут, як ніде інде, знають в деталях його «бездоганну багаторічну службу, зразкове виконання військового обов’язку та виявлені при цьому високий професіоналізм, честь і доблесть».

А ще краще та логічніше було б – з перших днів чи місяців перебування на високій посаді міністра не думати, не гадати, як на шару заволодіти дармовим бойовим стволом, а здійснити дієві інспекційні поїздки по відомчим бойовим арсеналам, де зберігалася мабуть найбільша в Європі кількість зброї та боєприпасів – тоді й вибухів не було б, і жертв, і мільярдних збитків, за що Президент вже точно нагородив би іменним пістолєм.

А так можна лише уявити, з якою іронією та сміхом читали в ротах і батальйонах заголовки повідомлень ЗМІ «Полторак нагородив самого себе іменною зброєю за «особливі заслуги перед країною», як нещодавно призначений міністр оборони топтав свій авторитет…

«Нагородження» Полторака стало лише початком поганої традиції. Пропустимо нагородження міністром оборони Арсенія Яценюка пістолетом-кулеметом Томпсон зразка 1928 року – улюбленою зброєю гангстерів в США часів сухого закону, а також 203 патронами, Арсена Авакова – пістолетом Кольт-1911, Олександра Турчинова – легендарним Маузером-96.

Конвейєр дивних зброєнагороджень, запущений в Міноборони з приходом Полторака та його особистим нагородженням 17 грудня 2014 року, невпинно розкручувався і виходив все далі за межі здорового глузду та інтересів військового відомства.

Високе кабмінівське та навколопрезидентське начальство, судді, прокурори, волонтери, нардепи (спокійні і такі, що зброю їм вруки давати – дуже небезпечно)…

Міноборони списки власників нагородної вогнепальної зброї давно і ретельно засекретило. «Будете ви знати чи не будете ви знати кого я нагородив – вам легше точно не буде, – почули у відповідь журналісти «Слідство.Інфо» від міністра оборони Степана Полторака.

Панові міністру ніяк не доходить, що журналісти, які зверталися до нього із цим запитанням, ставили його від імені суспільства, якому точно легше буде, коли воно буде знати – на що й на кого витрачаються величезні кошти платників податків: на соціальні потреби, на зміцнення армії під час війни з російським агресором чи на ось на такі дорослі забави, що скоріше нагадують дитячі ігри у війну. Не з власної кишені Полторак витрачає гроші, щоб на догоду цим «слугам народу» обдаровувати їх коштовними бойовими короткостволами. Не задля таких забав посаджений він у високе та відповідальне крісло міністра оборони.

Змусити силові відомства відкрити реєстри нагороджених намагаються через суди і колеги з інтернет-видань, і юристи Асоціації власників зброї. Адже така секретність просто суперечить здоровому глузду.

Фахові юристи з цього приводу пояснюють, що не можуть бути засекречені дані щодо особи, яка отримала спільне майно української держави, а відомості про розпорядження майном, яке належить державі, не можуть бути секретними, у т.ч. і щодо нагородження вогнепальною зброєю.

Нашим цивільним колегам вдалося дізнатися, хто озброївся зі щедрої руки Міністра Полторака вже після Революції Гідності та чим заслужив таку честь.

Так, у 2015 році власниками вогнепальної короткоствольної зброї стали, наприклад, судді. Звичайно ж не рядові. Голова Вищого Адміністративного суду Олександр Нечитайло, голова Вищого господарського суду Богдан Львов та голова Вищого спеціалізованого суду з питань з розгляду кримінальних і цивільних справ Борис Гулько отримали по автоматичному пістолету Стєчкіна та по 20 патронів на кожного.

Відзначив міністр за видатні заслуги і керівництво ключової судової установи столиці – Печерського суду. Його голова Руслан Козлов та заступник Олег Білоцерківець стали власниками пістолетів Макарова та патронів до них.

В переліку володарів стволів і низка синіх мундирів. Пан Полторак ощасливив нагородною зброю верхівку військової прокуратури, тієї самої, яка має розслідувати злочини та виявляти зловживання в його відомстві. Заступники Головного військового прокурора Дмитро Борзих та Віктор Король отримали по добре відомому пістолету ТТ – улюблену зброю криміналітету.

Ще один заступник головного військового прокурора – Ігор Козлов – став власником раритетного німецького Вальтера, яких на складах МО завалялось тисячі як трофеїв другої світової війни.

Озброєні завдяки міністру оборони і люди на місцях. Військовий прокурор Західного регіону, військовий прокурор Центрального регіону та заступник військового прокурора Південного регіону нагороджені пістолетами Макарова.

Нинішній завгосп Порошенка – керівник Державного управління справами міліцейський генерал Іван Куцик в 2015-му році отримав від міністра оборони особливу нагороду – штурмову гвинтівку ФОРТ-224. Такими моделями забезпечуються спецпідрозділі міністерства оборони та Національної гвардії України. Яким чином ця дуже небезпечна та коштовна зброя потрапила до нагородного фонду – не відповіли журналістам ані в міністерстві, ані у самого власника ексклюзиву, у якого, до речі, це далеко не єдиний нагородний ствол.

Чимало цивільних журналістів вели репортажі з передової війни, але вогнепальної зброї від Полторака удостоїлась одна – Яна Конотоп, бо вона – дружина міністра інформаційної політики. Працює ведучою на 5 каналі. Цікаво, що елегантного жіночого ПСМ та 8 патронів пані Конотоп отримала до свого 35-го дня народження. «За визначні заслуги в зміцненні обороноздатності України, зразкове виконання службового обов’язку та виявлену при цьому честь та доблесть» – йшлося в наказі МО. Цим наказом міністр опікувався 30 травня 2015 року – в день, коли випуски новин були наповнені тривожними повідомленнями, що «у зоні АТО тривають обстріли українських сил на всіх напрямках», а в Києві на території Михайлівського Золотоверхого монастиря патріарх Філарет відкривав “Стіну пам’яті” загиблих у зоні АТО. Хоча Полторак і так дещо запізнився у змаганні з коллегою з МВС – Аваков за такі ж заслуги нагородив Яну Конотоп пістолетом Глок 17 калібру 9 мм ще в липні 2014 року, якраз коли майбутній міністр оборони розповідав журналістам про вже відому вам бойову операцію на «юго-севере» Луганська.

Складається враження, що Полторак будує свою кар’єру не на авторитеті своїх рішень по тих же збройних арсеналах, що кляті чомусь вибухають, по тих же планах бойових операцій, з яких чітко б розуміли, де насправді «юг», де «север», – а ставку робить на контакти з «власть імущими» та їх сімейним жіночим тилом. Приїхати Міністру на ювілейний день народження головної міністерської газети, привітати з днем народження головних редакторів видань, засновником яких було МО, чи, скажімо, поїхати в селище Цвєтоха на Хмельниччину, щоб заступитися за підлеглу лейтенанта Валерію Сикал, яка упродовж року потерпала від насилля командира-сексуала – немає часу або нецікаво, а опікуватися пістолетом за майже тисячу баксів на іменини дружини Мінстеця і за сумісництвом куми Президента, телеведучої президентського 5 каналу Яни Конотоп – це обов’язково, бо з усіх сторін вигідно.

Чимало колег по першій українській столиці, де 12 років провів Полторак, теж нині забезпечені нагородними короткостволами для самооборони. Як було не уважити Кольтом колишнього ректора Харківського університету внутрішніх справ генерала Сергія Гусарова – двічі народного депутата від Партії регіонів, ставленика утікача-міністра Захарченка.

Але куди більш цікавим було нагородження таким же вогнепалом Олега Садкового – колишнього помічнника засновника сепаратистської організації «Оплот». У Міноборони він вважався як активний волонтер з Харкова.

«Історичний» жах- наказ міністра оборони України, відомий харківський сепаратист –  комерційний директор злочинного терористичного угрупування «Оплот» Олег Садковий і його раритетний подарунок від міністра оборони С.Полторака за «честь і доблесть»:

«В це важко повірити, але Садковий Олег Володимирович, волонтер, за честь і доблесть наказом міністра оборони № 854 від 24 жовтня нагороджений відзнакою «нагородна зброя» кольт 45 калибра № С38453, – написав у Фейсбуці головний редактор «Цензор.НЕТ» Юрій Бутусов. – Садковий Олег Володимирович, 04.11.1977 року народження, колишній співробітник органів внутрішніх справ, проходив службу в одному із підрозділів ГУМВС України в Харківській області. Був бізнес-партнером лідера ОЗГ «Оплот» Євгена Жиліна з незаконної конвертації та відмивання грошей». «Цікаво, хто радив, хто запропонував нагородити, і за які конкретно заслуги?» – резюмував Ю.Бутусов.

Коли ця інформація була оприлюднена в ЗМІ та соціальних мережах, С.Полторак нібито скасував свій фактично «сепаратистський» наказ про відзначення помічника Жиліна. Однак питання про те, завдяки кому чи чому відомий сепаратист Садковий потрапив до списку нагороджених, так і залишилося без відповіді, а негативна слава про очолюване Полтораком військове відомство розповсюдилася по всій Україні:

Сергей Петраков

23.11.2015 12:09

кольт с пульками за 1724 грн ?!  за 70 $ ????
наградили, потом забрали……. а кто за это ответит ? интересно, а сколько реально забашляли за кольт ?

Юрiй Проценко

23.11.2015 13:17

Цікаво скільки коштує зараз в МО стати учасником АТО, чи почесним волонтером та ще й із правом на нагородну зброю? І чи повернуть тепер сплачені за цю «честь» гроші тому покидьку Садковому? Адже мабуть квитанції за отримання хабара в МО йому не видали? Чи може вже почали видавати?

Ну і оскільки оця сволота досі на волі взнати б скільки зараз коштує індульгенція «недоторканості»?

Дмитро Гнап

22 жовтня 2016 12:31

Мдааа… Нароздавав же міністр Полторак цих нагородних пістолетів…

Подивіться на перше фото. Ліворуч на ньому (поруч з екс-міністром Захарченком) Сергій Гусаров. Гусаров – двічі народний депутат від Партії регіонів та екс-ректор Харківського університету внутрішніх справ. Минулого року міністр Полторак нагородив Гусарова пістолетом «Кольт» за: «визначні заслуги в забезпеченні обороноздатності України, зразкове виконання службового обов’язку та виявлені при цьому честь і доблесть». Кхм… Коли Гусаров був народним депутатом, то два скликання поспіль у нього помічником (спочатку на громадських засадах, а потім в штаті) був Євген Жилін – той самий нещодавно застрелений під Москвою ватажок сепаратистського угрупування «Оплот». Треба перевірити чи не з «Кольта» Жиліна пристрелили? Тоді, напевне, Полторак з Гусаровим все завчасно спланували.

І ще про одне не менш дивне вручення бойового ствола…нікому не відомому Олександру Куручу. Незважаючи на чисельні критичні публікації з цього приводу, Полторак так і не зважив пояснити суспільству – на якій підставі та згідно з яким Законом за рахунок держави він нагородив простого сільського вчителя фізкультури з Одещини не менш престижним, ніж «відзначив» його самого підлеглий т.в.о. І.Руснак, австрійським пістолетом Glock 17.

Хоча тут нічого й пояснювати особливо не треба – просто вирішив пошикувати перед однокласниками і десь на 50-річчя одного з них – Сашка Куруча, з яким разом романтично бігали до дівчат і який залишився в школі вчителем фізкультури, вручив йому пістолет та ще й 200 патронів (стільки солдату і перед боєм не видають), мабуть для того, щоб всіх качок в селі міг перестріляти. Поки що достеменно не відомо, наскільки озброєно-мілітаризована на сьогодні рідна Степану Тимофійовичу Весела Долина за його сприянням – це проясниться, скоріш за все, коли у військове відомство прийдуть нові особи, нові більш принципові та законо-слухняно-вимогливі патріоти, які наведуть лад після попередника.

Ми випадково натрапили на інтерв’ю зварювальника Михайла Гафикіна, який ні від держави, ні від міністра оборони жодних нагород не має. В 2014-му році Михайло одним з перших поїхав на Схід. Пройшов найгарячіші точки АТО, сам визвався захищати Донецький аеропорт. «Увечері повинні були їхати 19 чоловік, вранці багато хто відмовився, поїхали ми утрьох» – розповідає Михайло.

На зустріч з журналістами фронтовик прийшов з бойовим трофеєм – з планом евакуації з Донецького аеропорту. На іншому боці – підписи та теплі слова від побратимів, з якими майже 2 місяці тримав оборону аеропорту. Це його найцінніша і єдина відзнака. Жодних подяк, грамот, медалей, орденів і тим більше, зброї від міністра, кіборг не отримав.

Там багато хлопців, які достойно себе вели, яких ніяк не відзначили, взагалі нічого. Навіть візьміть нашого командира – він з першого дня, всі блокпости найтяжчі йому діставалися. Або лейтенант наш, він прийшов, взагалі не служив – вивів взвод з оточення, – ділився спогадами ветеран АТО

Мораль: Міністр вручає таку почесну бойову нагороду не ветерану-патріоту, який стояв біля витоків Збройних Сил Незалежної України, не головному редактору, який у складних умовах налагодив польовий випуск «Народної армії» для жителів Донбасу та військових на передовій, не ось такому герою-захиснику донецького аеропорту як Михайло Гафикін – а однолітку з дитинства, з яким просто весело товаришував, чи оплотівському сепаратисту з Харкова.

І насамкінець. Багато публікацій останнім часом оприлюднювалося у ЗМІ щодо подібного приватно-офіційного нагороджування або іншими словами – корупційного колекціонізму, що набрали ознаки неконтрольованості, епідемії та такого розмаху, що якби зібрати до купи та вишикувати в бойову лінію (але не з Полтораком, ясна річ, на чолі – доки не вивчить де насправді «юг», а де «север») – всіх, хто озброївся таким чином глоками, фортами, макаровими, вальтерами, наганами, маузерами, кольтами, стєчкіними, томсомами, штурмовими гвинтівками, автоматами і навіть кулеметом «Максим» (як Яценюк), а можливо й гарматами і т.п. (знаючі кажуть, що всього в Україні за роки Незалежності було видано 40-50 тис. нагородних стволів, що дозволяє сформувати аж 2 мотострілецькі дивізії) – то не лише російську агресію на Сході можна було б зупинити… 

На цьому на темі нагород можна було б поставити остаточну жирну крапку, якби не ще одна цікава обставина, що відкрилася під час журналістського розслідування та завдяки підказкам читачів. Вона ще більше збагачує уявлення обивателя про тяжіння Полторака до нагород – отих не завжди заслужених цяцьок на грудях.

Ми із здивованістю писали у зверненні, що за прес-оточенням Полторака орден княгині Ольги наче зарезервований довічно. І не помилилися. Правда, мова піде не, наприклад, про справжню героїню-медсестру Ірину Хазову із Дніпра, яка на російсько-українському фронті знаходиться з перших днів війни і за цей час врятувала життя більше ніж 60 бійців ЗСУ. І хоча у святкові дні 8 Березня вона стала героєм публікацій у багатьох ЗМІ, але Укази Президента, у тому числі й останній до жіночого свята, її оминають.

Цього разу йдеться про дружину Степана Тимофійовича – Інну Геннадіївну, яку (ймовірно не на порушення чинного на той час Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції», зокрема підпункту «ґ» пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону, що забороняв військовому посадовцю мати в безпосередньому підпорядкуванні близьку йому особу) працевлаштував в очолювану ним Харківську академію Внутрішніх військ на посаду офіцера групи зв’язків з громадськістю та ЗМІ, де вона легко пройшла шлях від лейтенанта до капітана міліції. І мабуть так добре забезпечувала зовнішню комунікацію своєму чоловікові на службі, що той вирішив віддячити їй орденом і послав відповідний сигнал наверх. Майбутнім втікачам – тодішньому шефу Внутрішніх військ Шуляку і Президенту Януковичу ідея Полторака, що одного орденоносця в сім’ї замало, сподобалася, Указ не забарився і з 23 березня 2012 року орденоносців в цій сім’ї побільшало – як любить казати Степан Тимофійович, «взяли два в одній».

Чи знає Президент Порошенко, що у дружини Степана Тимофійовича орден княгині Ольги лише III ступеня є?

Насамкінець цієї нагородної жіночої катавасії Полторака додамо останню інформацію, яка вражає і віддзеркалює велику несправедливість, що штучно породжена практикою Міноборони: за повідомленням головного спеціаліста Департаменту військової освіти, науки соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України Любові Гуменюк, за час проведення АТО/ООС на Сході України лише 166 жінок-військовослужбовців отримали державні нагороди, з них 5 жінок, на жаль, посмертно – хоча на даний час понад 10 відсотків від загальної чисельності залученого до ООС на території Луганської та Донецької областей особового складу ЗСУ складають жінки, 17 тисяч з яких отримали статус УБД. Про кількість нагороджених жінок, що служать в теплому тилу, на жаль не повідомляється.

Звільнення Степана Полторака з військової служби у жовтні 2018 року експерти називають юридичним фінтом. Тому що, по-перше, після його звільнення жодного нормативного акту на перепризначення у зв’язку із суттєвими змінами обставин не було.

Багато військовиків після звільнення в запас чи відставку продовжують працювати на тих самих посадах. Але у кожному випадку здійснюється обов’язкова процедура: видається наказ/указ про звільнення, особа знімається з усіх видів військового забезпечення, потім пише заяву щодо призначення її на посаду вже як найманого працівника, що є підставою для видання наказу для такого призначення, на підставі цього наказу встановлюється нова «цивільна» система оплати праці. Чи витримано це у випадку перепризначення-неперепризначення Полторака?

Призначення на посаду Міністра, звільнення з військової служби, перепризначення має здійснюватися за прозорою та відкритою для суспільства законною процедурою і це є обгрунованою практикою в демократичних країнах. Звільнення Полторака, як публічної особи, з війської служби та продовження ним, за словами Президента, керувати оборонним відомством теж викликало чималий інтерес серед громадян, експертів, а особливо серед військовослужбовців: а чи не втратив він у зарплаті, яку пенсію йому нарахували, яку вихідну винагороду отримав, чи вклався у п’ятиденний строк, коли після звільнення зобов’язаний був прибути до районного чи міського військового комісаріату для взяття на військовий облік чи військом сам приїздив до нього за документами і т. п.? У країнах з розвиненими демократіями відповіді на ці запитання не є таємницею.

По-друге, звільнення Полторака з військової служби і сам Президент, і інші владні зверхники подають як адаптацію ЗСУ під стандарти НАТО. При цьому випускають з поля зору важливий момент: в більшості країн НАТО колишні генерали можуть претендувати на посаду міністра лише через декілька років після виходу у відставку. Наприклад, за законами США міністром оборони військовий може стати лише через 7 років після звільнення зі служби. А колишній глава Пентагону генерал у відставці Джеймс Меттіс (призначений міністром у 2017 році і звільнений президентом Трампом у грудні 2018-го), щоб скористатися виписаними в законі виключеннями, змушений був пройти спеціальну процедуру схвалення Конгресом США, адже на момент призначення ще не закінчився необхідний термін після його звільнення із армії.

Неписаний ритуал: навіщо панам стільки урочистого щастя, що й холопам нічого не дістається?..

Неприродня пишність (тим більше в умовах війни та ще під канонаду вибухів на арсеналі в Ічні) проводів Полторака з військової служби змушує нас ще раз наголосити: а з військовими журналістами, які висвітлювали діяльність у тому числі й цих урочисто звільнених чиновників Міноборони, і які звільнялися через так зване «реформування», що виявилося для наших друкованих видань смертельним, Міністр не забажав зустрітися, щоб переконати, чому їхня праця, яка завжди вважалася дуже необхідною та почесною, більше не потрібна Збройним Силам (чи йому) або просто висловити на прощання слова вдячності – хоча військові журналісти, відверто кажучи, вважали, що заслужили на такий ритуал. Невже у даному випадку не є доцільним, не є педагогічним подякувати за службу, за спільну роботу? Народноармійці та військоукраїнці не чекали від пана міністра подібного антипедагогічного вчинку. Тим більше, що впевнені: у своїй дисертації кандидата наук, тема якої має красномовну назву «Педагогічні умови формування умінь командира підрозділу у майбутніх офіцерів…», а потім напевно і в докторському «науковому винаході» він доводив протилежне…

Тепер Степан Тимофійович носить високе звання пенсіонера. Як і, від його байдужості, майже всі військові журналісти «Народної армії» та «Війська України».

Але є ще сотні тисяч інших військових пенсіонерів, які з лютого минулого року вважають Полторака «чужим серед своїх». І мають на це вагомі підстави.

23 грудня 2015 року, коли ВРУ прийняла Закон № 900-VIII, і 21 лютого 2018 року, коли Кабмін, членом якого є і міністр оборони С.Полторак, було здійснено фінансову диверсію проти пенсіонерів – колишніх військовослужбовців Збройних Сил.

Як відомо, Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» розповсюджується на осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, підкреслимо – розповсюджується в однаковій мірі, слово в слово, будь будь-яких відступів чи винятків. До 23 грудня 2015 року це стосувалося і відомої 63 статті цього Закону, яка регламентує перерахунок раніше призначених пенсій, бо саме в цей день ВРУ прийняла Закон, яким 63 стаття уточнювалася вигідною для колишніх міліціонерів (у т.ч. беркутівців, які розганяли та розстрілювали активістів Майдану), новелою:

«Перерахунок пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України (міліції), які мають право на пенсійне забезпечення або одержують пенсію на умовах цього Закону, здійснюється з урахуванням видів грошового забезпечення, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством для поліцейських».

Для армійських пенсіонерів встановлювалося, що призначені їм за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв’язку з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, на умовах, у порядку та розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України. Тобто Кабмін своїми «порядками» як захоче, так і буде регулювати чи встановлювати.

В лютому 2018-го Кабмін скористався такими своїми повноваженнями і «відрегулював» відомою постановою № 103, постановивши перерахувати пенсії військовослужбовцям з урахуванням лише розміру окладу за посадою, військовим (спеціальним) званням, відсоткової надбавки за вислугу років. А про надбавки, премії, які ви колись отримували, забудьте, панове офіцери!

І це ще не всі «порядки» постанови № 103: якщо пенсіонерам ЗС перераховувати пенсії почали з 1 січня 2018 року та ще в три етапи, то міліціонерам, поліцейським – з 1 січня 2016 року. Вже встановили б з січня чи лютого 2014-го, коли міліціонери найбільше старалися, розганяючи Майдани по всій Україні, а після втечі Захарченка і Шуляка масово повиходили на пенсію…

Міністр МВС Аваков знайшов аргументи, постарався, як кажуть, на всі сто, щоб і зміни до Закону на користь колишніх міліціонерів були прийняті, і в кабмінівській постанові відповідно все, як належить, спрацювало. Хоча таку антисправедливість насправді більше личило б пролобіювати тим же Захарченку і Шуляку.

Міністр оборони Полторак за пенсіонерів-армійців і словом не заступився, про негативні фінансові та моральні наслідки такої узаконеної несправедливості навіть і не подумав – більше того, своїм беззастережним голосуванням на засіданні Кабміну підтримав інтереси лише колишніх побратимів-міліціонерів.

Зрозуміло, що такі урядові персони як Гройсман, Рева та їх фінансисти, як і всі їхні попередники, зацікавлені зекономити побільше грошей саме на пенсіонерах, у тому числі військових. Армія для них – так… додаткове навантаження на бюджет. Міністр оборони воюючої країни здавалося мав би мати іншу позицію – повинен був звернути увагу колег-урядовців на несправедливість, що закладалася, і бути для колишніх військовослужбовців «своїм серед своїх». Тому не важко здогадуватися, до кого у Полторака з великим вевешним минулим душа лежить, хоча найвищу свою кар’єру він зробив саме під прапором Збройних Сил, де і донині отримує високу зарплату і всі інші блага.

На сьогодні в судах різних інстанцій по всій Україні розглядаються тисячі позовів пенсіонерів ЗС, які, вкорочуючи нервами життя та проклинаючи авторів цих диких законовведень, намагаються відстояти справедливість. Тому є дуже цікавим: за яким «порядком» перерахували пенсію з 1 січня 2019 року, і в черговий раз зроблять це з 1 січня 2020-го, генералу армії Полтораку – за армійським чи міліцейсько-поліцейським?

Для більш повної відповіді на поставлене в заголовку цього розділу запитання «В чиїх руках меч, що вбив військові ЗМІ?» не можемо не звернути увагу ще на одну цікавинку з особистого життя міністра оборони України, що теж була предметом гучного журналістського розслідування.

Йдеться про фешенебельний готельний комплекс, що належить військовому відомству, в столичному Святошино. Саме тут проживає з сім’єю Степан Полторак.

«Я проживаю на території військової частини, – пояснив Степан Тимофійович по телефону журналістам програми «Наші гроші». – В мене є договір. Знімаю кімнату і там проживаю. І це пов’язано з безпекою, враховуючи те, що я міністр оборони».

Персонал військової частини повідомив журналістам, що в готельному комплексі мешкає лише родина міністра. Зрештою на цю територію військовослужбовцям заходити заборонено. Там своя автономія.

Цікаво, а який вітер знімає і проживає в решті кімнат цього багатовіконного житлового комплексу, адже на утримання його з оборонного бюджету витрачаються чималенькі кошти, які так необхідні зараз на передовій війни?

За кращих часів в минулому у цих будівлях розміщувалися високопоставлені військові делегації зарубіжних країн, що прибували з візитами в Україну, і військові журналісти тепер вже ліквідованих друкованих ЗМІ бували тут багато разів, брали інтерв’ю у високих гостей про співпрацю між ЗС. Відзначало тут власні ювілеї та голосно вигулювало весільні хороводи своїх дітей високогенеральське начальство. А один з давніх попередників Полторака теж звів собі тут гніздечко і навіть плота йому зробили для форсування озера, але на протилежний берег висадитися не встиг, бо й через це жлобство протримався в посаді лише деcять місяців…

Нині ж тут один гість, а точніше – господар…

А ось на цьому плотику-грибочку з червоним дахом (спорудженому тим попередником, що протримався в посаді лише десять місяців) посеред охайного озера Полторак не має права відпочивати чи ловити чужу рибу – хіба що за додаткову плату, він же знімає лише «кімнату» в 41,65 кв.м.:

Допитливі «Наші гроші» відслідкували, що щоранку ворота військової частини покидає кортеж міністра із 2 машин – BMW Х6 з охороною та Lexus, який перевозить самого міністра. Формальною власницею автівки є пенсіонерка з Кременчука, яка прописана в Києві на Рейтарській. Ця жінка пов’язана із помічником Степана Тимофійовича Іваном Бриком. Lexus записано на матір його дружини Наталії Брик. Сам Брик і його дружина раніше працювали з Полтораком в Харківській академії. Хоча міністр стверджував, що Лексус, яким він користується, знаходиться на обліку Міноборони. До речі, у 2014 році дружина міністра, Інна Полторак, придбала нерухомість в Івана Брика в Харкові.

Впевнені на всі сто: ніхто не сумнівається в тому, що під час війни міністр оборони цілодобово має бути під належною охороною. Але коли прослуховуємо його аудіокоментар про те, як він знімає «кімнату», намагаємося зрозуміти, навіщо йому їздити на Lexusе, що зареєстрований на якусь Віру Мочайло, яка виявилася матір’ю дружини його помічника Івана Брика, пов’язаного з ним ще по роботі в Харківській академії, вимальовується однозначне: як би Полторак не прикривався безпекою чи небезпекою, але кому-кому, а міністру оборони їздити на корупційно-підставних автівках, яких і в самому Міністерстві оборони вистачає, не личить, це лише привертає увагу антикорупційних органів і сміх у підлеглих викликає.

На підтвердження – висновок інтернет-видання «Антикор», що теж глибоко розкрутило цю тему:

«…Але ж незадовго Полторак запевняв, що цей автомобіль належить міністерству оборони! Наче не розуміючи, що багаторазова брехня із вуст міністра оборони набагато гірша розтрати бюджету на власні потреби. Гроші можна повернути, а ось втрачену довіру до людини, яка посилає в бій тисячі солдат – ніколи».

Епілог

Детально описуючи російсько-георгіївську ворожу символіку на мундирі українського генерала, його пізнання топографії, сімейно-службові стосунки, потуги бездарного прес-оточення, яке «дореформувало» військові ЗМІ до повної кончини, описуючи нагородження, ордени, почесні звання, дармові готельні пенати проживання, детально цитуючи висловлювання у різні часи як самого міністра, так і відомих політиків і ЗМІ про нього – ми жодним чином не ставили за мету порпатися в білизні Степана Полторака. Але саме ці, на перший погляд, службово-побутові деталі переконливо висвітлюють внутрішній світ цієї особи, внутрішні світоглядні характеристики та мотивації людини/керівника, від якого вимагається стратегічне бачення можливого розвитку найнебезпечніших подій, вимагається якостей державника найвищого ґатунку. Виявляють, врешті-решт, витоки тієї байдужості до нашої журналістської роботи чи взагалі нерозуміння важливості цієї складової в інформаційній війні та патріотичному гартуванні військовослужбовців і всіх громадян, хто цікавиться темою армії та війни. Але саме ці деталі у великій мірі проясняють справжню причину ліквідації військових періодичних видань – непереборні вимоги Закону чи непереборне небажання захистити і зберегти. Саме ці деталі допомагають глибше зрозуміти витоки зради, якою, за словами нардепа Сенченка (якого цитували на самому початку нашої вимушеної післямови), є закриття владою видань української армії. Глибше розуміти, що можна очікувати від таких керівних осіб у справжньому бою, на справжній війні.

Отже, чим запам’ятався військовим журналістам спільний з міністром Полтораком період служби та роботи?

Як ми вже висловилися – відсутністю живого спілкування, відсутністю інтерв’ю, відсутністю належного, як з боку засновника, сприяння у творчій роботі, відсутністю офіційно, як того вимагає Закон про пресу, затвердженої програми дій засобів масової інформації, відсутністю підтримки під час так званого роздержавлення і бажання зберегти ЗМІ хоча б на час війни.

Все це негативно впливало на роботу журналістів «Народної армії» та «Війська України». Вони вимушені були уникати резонансних тем, які раніше були творчою прикрасою шпальт часописів, різко зменшити кількість критичних матеріалів аби не дратувати високе міністерське начальство. Вони навіть вимушені були відмовляти правдами-неправдами дописувачам, які в своїх матеріалах порушували кричущі проблеми армійського життя, проблеми несправедливості та порушення прав військовослужбовців – як це було, наприклад, в матеріалі Юлії Вовкодав про чиновницьку байдужість та службову тяганину, через які 95 військовослужбовців залишилися без нагород.

Якщо відверто, то щось не дуже таланить нам деколи з міністрами оборони: один ракету на житловий будинок в Броварах запустив, іншою ракетою збив чужинський цивільний літак над Чорним морем з багатьма пасажирами на борту, другий – українське військо зруйнував вщент, нинішній – спочатку свято військових журналістів на загибелі офіцера-медійника започаткував, а потім, у розпал інформаційної війни з російським агресором, взяв та й взагалі закрив останні військові газету і журнал.

Якщо вибухи на арсеналах звично списали на якихось «диверсантів», яких ніхто не упіймав, не зупинив і навіть опору не чинив, пострілу не зробив, то газету і журнал міністр разом зі своїм орденоносним леді-оточенням докінчили власноруч!

Експерти в інформаційній сфері пристають до твердження, що Полторак, не підтримавши військових друкованих періодичних видань і ліквідувавши їх під час збройної агресії Росії, спричинив не менші збитки для ЗС та Верховного Головнокомандувача, який саме в цей час веде напружену конкурентну боротьбу на президентських виборах, — ніж пан Гладковський, якого Президент України за відомий корупційний скандал нещодавно усунув з посади. Що далі – то переконливішим буде цей не полишений логіки висновок.

Пане Президенте, шановний Петре Олексійовичу! Ми розуміємо і Ваше, і пана міністра мовчання з приводу ліквідації «Народної армії» та «Війська України» у такий відповідальний для Збройних Сил і Держави час. Ми розуміємо, що напередодні президентських виборів гучно говорити про такий явно недопустимий за умов війни інформаційний провал – абсолютно не вигідно. Але свиня, яку свідомо чи не свідомо підклав міністр оборони Полторак, залишається свинею і не додала Вам, Петре Олексійовичу, голосів у першому турі голосування. Про це переконливо свідчать результати волевиявлення на 73 спецдільницях в районі ООС, де військовослужбовці, яких Полторак залишив без періодичних видань, не стали одноголосно підтримувати свого ВерхГоловнокомандувача. На фініші першого туру виборів та і зараз з білбордів Ви продовжуєте закликати усіх нас, виборців, «думати». Настав такий час і особисто для Вас. Так що, «Думай», Петре Олексійовичу, «Думай».

Ми, військові журналісти, тисячі громадян, які розділили разом з нами розуміння і несприйняття спричиненої Міноборони ідеологічної диверсії, мали б побачити від Верховного Головнокомандувача рішучість і вимогливість до того ж Полторака, який, як виходить, не усвідомлює, що піддакувати на догоду Верховному – це одне, а думати, коли щось робиш – це зовсім інше. Десятки тисяч читачів «Народної армії» та «Війська України» чекали від Верховного Головнокомандувача рішучості, з якою б він зобов’язав міністра, який явно недооцінює роль друкованої преси для інформування та виховання військовослужбовців і явно недооцінив суть політичного моменту, за ДЕНЬ-ДВА все повернути «на круги своя», а на третій – покласти на президентський стіл примірник свіжого номера хоча б газети, випуск якої поновити легше. І ці десятки тисяч читачів і небайдужих до друкованого слова шанувальників військових видань точно були б Вашими прихильниками на виборах. Але цього не трапилося, Ви теж скромно промовчали, зробивши вигляд, що не помітили ні пропажі газети і журналу, ні нашого звернення до Вас, хоча його публікували навіть важко порахувати скільки сотень інтернет-сайтів.

Все більше і більше інсайдерських джерел підтверджують Ваш президентський прочухан міністру Полтораку, за наслідками нашого січневого звернення, та наказ поновити випуск газети «Народна армія» та журналу «Військо України». Ми впевнені, що за опублікованими матеріалами про підлеглого Президенту-Верховному Головнокомандувачу міністра Ви, напевно, теж мали змогу переконатися, що Ваш наказ він не виконає. Мотивація закрити – була,  мотивації поновити – немає! Як кажуть, хоч кола на голові теши чи на гауптвахту саджай, тим більше, що з початком російської агресії ці «виховні» каземати у ЗСУ поновили…

Ні в одній армії світу не пішли на такі вбивчі «реформи» ЗМІ або на зменшення уваги до друкованої військової преси, як у нас!

Окремий сумний акцент журналістів «Народної армії»: 27 грудня 2018 року на 28 році життя, на 5584 номері серце нашої «народки» зупинилося. Це був наш 5584-й раунд у багаторічному творчому спілкуванні з нашим українським читачем, це був 5584-й снаряд в інформаційній війні з російським агресором, прицільно випущений українськими військовими журналістами в бік ворога – але який виявився збитим «своїми», після чого залишився вже останнім…

Разом з тим віримо, що настане той час, коли «Народна армія» та «Військо України» знову з’являться в українському інформаційному полі, відродяться завдяки розуму наших державників, зусиллям чи ветеранів військової журналістики, чи меценатів, закордонних українців, які краще, ніж нинішні високі очільники, розуміються на силі та важливості друкованого слова у воюючій армії.

На цій оптимістичній ноті можна і логічно було б закінчити. Але інформація зі стану «реформаторів» насторожує: паралельно з узгодженням поспіхом підготовлених змін до законодавства, які мають дозволити Міноборони засновувати друковані ЗМІ, за «рекомендацією» зверху опрацьовуються питання випуску чи то інформаційного бюлетеня, якогось альманаху під символічною назвою «Ратник», чи то гібридного видання на кшталт «Народна армія»-«Військо України», як висловився Полторак – «два в одному», що широко відоме в побуті як «два по сто».

Кому «два в одному» чи «два по сто», а у нас душа болить – аби не начудили знову…

А поки що керманичі МО-ГШ стоять в ганебній позі прохачів:

Насамкінець, бажаємо всім нашим зверхникам, причетним до ліквідації військових ЗМІ, і в першу чергу міністру оборони Степану Полтораку – бездоганного служіння Україні, Президенту Петру Порошенку – чесної перемоги на виборах.

Слава газеті «Народна армія» та журналу «Військо України»!

Амінь!

Перша частина: Кому Порошенко має «відрубати руки» за ліквідацію посеред війни військових видань?

Василь Білан, перший головний редактор газети «Народна армія», Заслужений журналіст України