В Україні можливо все

186

Дві наші частини України, більша – населення, і менша – високопосадовці, уряди та журналісти, продовжують існувати у двох паралельних світах. Одні просто намагаються вижити у скрутних обставинах війни, а інші – з`ясовують, хто винен у нинішній політичній кризі і чи можна вжити якихось заходів, аби з неї вийти.

Що далі, то більше ці дві України віддаляються одна від одної. Прірва, попри те, що їх існування окремо немислиме, зростає. Якщо для меншості є важливим дата вступу в ЄС або НАТО, добробут правнуків, питання національної свідомості та ідентичності, послідовність або ні українського політикуму вчора, сьогодні і завтра, то для більшості наразі набагато принциповіше, де знайти квиток на трамвай, щоб сьогодні вирушити на роботу, у що одягти дитину, якщо її завтра доведеться віддати до школи.

Ще вчора грандіозна кількість представників нашої більшості від народу готові були мерзнути, недоїдати і вмирати від куль на Майдані. Однак минуло всього два роки і ті самі люди не готові повторити подвиг страждання заради тієї самої ідеї, за яку вони вчора пролили кров. А якщо готові, то цього разу їхня бруківка ладна полетіти в бік тих, хто ще вчора стояв із ними пліч-о-пліч.

В чому проблема? Що змінилося? Може, все це результат програної інформаційної війни і вчорашні герої підпали під якесь навіювання чи вроку?

Ні, звичайно: війна не програна, а люди залишилися тими самими. Днями я бував і в Києві, і в Маріуполі: як модничали кияни, так і модніють досі; які «совкові» шапки і кофти (за винятком молоді і жінок легкої поведінки) носили мешканці Азову, в тому самому вони вирушають на роботу і досі. У Києві на «Слава Україні» все ще можна почути «Героям слава», у Маріуполі, коли ти, намагаючись перекричати автівки, говориш українською, все ще неодмінно наштрикнешся на повний лютої ненависті погляд двірнички. «Маріуполь – це Україна!» – найкоротший із елліністичних міфів, прочитаних мною на трамвайному квитку.

Проблема не в тому, що не змінилася більшість – народ. Проблема в тому, що власноруч обрану меншість управлінців нація дедалі частіше ототожнює з керівниками 2010-2013.

У нас в країні можна спостерігати феномен трьох ностальгій. На захоплених територіях народ нудьгує за «совком» у повній його сталінській і безукраїнській еманації, на Великій Землі сумують за Україною без АТО і анексії Криму, а прифронтова зона квилить за подвійним стандартом – мирну «совкову» Україну без української мови, але – нехай вже буде з тризубом і прапором (аби не червоно-чорним).

І будь-де в країні, іноді напівпошепки, все частіше можна почути: та краще б уже залишався Янукович.

Колись, під час виборів-2004, подібне я почув від бабусі: і чого вони казяться, хай би був Кучма. Але тодішня аналогія асоціюється зі стабільністю, з певним, хоч і не за вповні демократичним лекалами, але прогнозованим вектором розвитку в майбутньому. Теперішнє «зізнання пошепки» – швидше нагадує шкодування за втраченими територіями, за навіки поруйнованим приватним комфортом і майже на скалки розбитою в душах здатністю прогнозувати будь-що в країні.

І все-таки, і саме зараз, у нас активно прогнозують і рахують варіанти. Що краще: негайне зняття Яценюка і заміна його кимось іншим чи моментальні перевибори? І якщо – Яценюка, то – ким (Яресько, Гройсманом)? Якщо перевибори, то чого і кого, і коли?

Ці питання, правда, турбують меншість. Більшість, яка, схоже, вважає, що нормальних у нас уже ніколи не буде, переконана у двох речах (не помічаючи, що ці два глибоко народні погляди взаємно виключають один одного): по-перше, міняти все одно доведеться шило на мило, а по-друге, «за нас давно вже все вирішили інші тому я на вибори не піду».

«Шило», яке й «вирішило все за них» і збирається стати «милом», за інерцією, все ж рахує поки що не існуючі відсотки електорату. І на щось сподівається.

Хтось мені сказав, що, аби зрозуміти природу сучасної війни на Сході, бажано прочитати книгу Манштейна «Втрачені перемоги».

Я не знаю, яку книгу треба прочитати нам, щоб зрозуміти маневр війни народних депутатів України та інших славних речників за майбутні електорати в ситуації тотальної недовіри владі – будь-якій владі – з боку народу, реальної більшості. Невже нашій владі не достатньо читання кривавої книги України 2014-2016? Або вони її погано читали, або не хочуть читати разом, або читають її кожен на свій манер…

Поки що наше ставлення нагадує терпіння однієї вчительки математики. Якось навчався хлопець, який мав чимало талантів. Важко було визнати його незграбним у спорті чи інтелектуально неповноцінним, але він ніяк не міг вивчити табличку множення. Деякі задачі він дивним чином або вирішував, або списував, та факт незнання таблички дещо насторожував учительку. Спочатку сивенька щодня викликала його до дошки, він якимось дивом пам`ятав, що два на два чотири, але вже на 2 на 3 його під дружній регіт класу клинило і він похнюплено мовчав. Мудра вчителька зрозуміла, що їй завжди доведеться ставити йому тільки двійку. І знайшла вихід: якось дотерпіти до кінця навчання, а там, у майбутньому уже стане ясно, знає він математику чи ні.

Звичайно, вони її не знають. І тому списують. Тому, скільки б вони не думали, що нам доведеться покладатися на їхні вибори, як і тій учительці ,залишається два варіанти: дотерпіти до кінця (і тут уже не важливо, чи будуть зміщення, перевибори, і як скоро) або – геть їх зі школи. У випадку з теперішніми політиками навряд чи це означатиме другий термін. Але – як знати. В Україні можливо все. Зрештою, може, на нас очікує майбутнє трактористів без права виїзду на трасу: це коли можна вирощувати і їсти хліб, але в жодному випадку не в ЄС.

Автор материала: Віталій Квітка