Вдова Кузьми: «Невже для того, щоб тебе визнали, треба померти?»

713

Світлана Бабійчук вперше відверто розказала про свого чоловіка, з яким прожила більше 20 років.

«Знаєте, сьогоднi менi найбiльше не вистачає його оптимiзму та почуття гумору, — розказала вдова Андрiя Кузьменка Свiтлана в інтерв`ю львівській газеті «Експрес». — Пригадую, коли виникали якiсь проблеми, вiн завжди казав: «Усе буде добре! Ми все вирiшимо та прорвемось!»

«А ще не вистачає нашого спiлкування: протягом дня Андрiй дзвонив по 10 разiв. Просто так… Знаєте, ми були не лише чоловiк i дружина, а передусiм — величезнi друзi. Дуже близькi iнтелектуально й духовно. Нас пов’язувала якась енергетика, не знаю, космiчна — не космiчна, але… Нам було добре разом!» — поділилася спогадами Cвітлана.

Дружина Кузьми також пригадала, наскільки відданим андрій був роботі і творчості: «Я прекрасно розумiла, що сцена i творчiсть для Андрiя — це у життi головне… Так, вiн був страшенним трудоголiком. Йому все одно було, скiльки спати — двi години чи одну. Для нього не iснувало слова «змучений». Взагалi… Мало хто iз зiрок може сказати, що об’їздив усю Україну, побувавши ледь не в кожному селi. Причому виступати доводилось i безплатно. Грошi для нього не були головним й цiкавили найменше. Так, вiн жив сценою!»

«А ще йому дуже болiло, що «Скрябiна» особливо не крутили нi радiо, нi телебачення. I коли сьогоднi Андрiю спiвають дифiрамби та посмертно вiдзначають рiзними нагородами, я всiх запитую: «Де ви були ранiше?». Чому ранiше не було тих нагород, якi я тепер виставляю собi на вiкно i з посмiшкою дивлюся на них? Невже для того, щоб тебе визнали, треба померти? Невже треба померти, щоб твої пiснi стали називати пророчими? Ще вчора вони були неформатом, а тепер — навпаки. Ось у цьому вся банальнiсть, точнiше — цинiзм нашого життя», — каже Світлана.

Згадуючи початок сімейного життя з Андрієм, жінка розказала: «Тодi, в 1994-му, весiлля як такого у нас не було. Ми просто розписалися й поїхали продавати в Берлiн чергову «Побєду». Андрiй завжди любив подорожувати, i свого часу ми об’їздили майже весь свiт. Перебуваючи за кордоном, виходили з готелю найпершi, а повертались найпiзнiше. Намагались побачите все, що можна. Десь — пiшки, десь — на велосипедах. Хочеш, не хочеш — це не обговорювалося. Нiким. (Усмiхається). Андрiй був просто як згусток енергiї чи як батарейка. I вiн постiйно казав: «Шкода часу». Тому й прокидався завжди дуже рано… Вiн поспiшав жити! Ми ніколи нiяких сімейних дат не святкували. Лише за тиждень до смертi, перший раз у життi, Андрiй раптом спитав: «А чому ми не вiдзначаємо рiчниць нашого одруження? Давай зробимо це в Данiї!». I взяв усiм друзям туди квитки, але… Кiнець фiльму!»

«За три днi до смертi менi приснився сон: виходжу з дому й бачу чорний «Лексус». У мене ж була бiла машина. Коли я розповiла про це Андрiєвi, вiн намагався звести все до жарту: «Ти що, хочеш нове авто? Давай купимо!» «Та нi, — кажу, — не в машинi рiч. Дивно якось…» А потiм, коли Андрiя уже не стало, його привезли додому — до батькiв, приїхав його двоюрiдний брат iз Польщi. I от виходжу я зранку з хати й бачу той чорний «Лексус» зi сну. Виявляється, вiн тiльки купив ту машину. Тож передчуття, кажу, якiсь були. Я дуже переживала за здоров’я чоловiка i чомусь вiдчувала велику тривогу. (Зiтхає). Та, як бачите, тi передчуття нiчого нам не дають. Адже все одно стається те, що стається. Кожен має свiй шлях та мусить його пройти. I випробування також!», — розказала Світлана.