Ви казали про слова подяки до органів місцевої влади. Що саме малося на увазі?

З введенням земельного податку багато керівників і депутатів різних рівнів приймали рішення на нашу користь, мінімізували податкову ставку, і ми ще якось могли впоратись та вижити. Але інколи доходило до абсурду. Наприклад в Коломиї, в якій населення 30 тисяч. Там працює наша величезна школа, цілий комплекс. І місцева рада нарахувала нам податок в 44000 грн. на місяць. Це навіть не смішно. Приїздив туди наш регіональній керівник, брав участь у сесіях, засіданнях, звертався до людей. У відповідь: «Та ні. Нащо воно таке. Вони хазяйнують – нехай платять, гроші є». Для чого це все? Рванути собі, звичайно. А звідки ще можуть з`явитись такі рішення і такі цифри? Ми дуже серйозно скоротились. Були вимушені. На довоєнний період, як не прикро так говорити, нас було 8700. Сьогодні, без Криму і Донбасу, нас уже 5400. І ми вимушені скорочуватись і надалі, тому що неможливо утримувати працівників. Переходимо на нові форми господарювання. Раніше ми мали досвідченіших інструкторів, які були на вагу золота, і готували тисячі спеціалістів. І ці інструктори були повністю забезпечені, включаючи матеріальну частину. Тепер же ми винаймаємо спеціалістів-фрілансерів. Мета одна – зберегти організацію та майно, підтримувати життєдіяльність. А не «розбазарювати», як кажуть злі язики. Наприклад, на розвиток спортивної діяльності ми витрачаємо 5 мільйонів гривень на рік, в середньому. Це означає – в нікуди. В той же час, на спортсмена-олімпійця держава виділяє бюджет. В результаті ж на олімпіаді, в основному, суцільна ганьба. Всі це бачать. Виникає питання – куди поділись гроші на підготовку? Кого ви готували, шановні? І чи готували взагалі? Біатлоністи, наприклад, за свій рахунок тренуються за кордоном. Ганьба! А наші хлопці, яких ми готуємо, везуть «золото» и отримують лише «дякую» від нас. Тому що нікому більше й не потрібні, виходить. Повернемось до парашутистів. Сьогодні це рятувальники, спеціалісти з надзвичайних ситуацій швидкого реагування. Можуть в «тандемі» доставити медика, кореспондента в будь-яку точку.

Хіба такі спеціалісти не потрібні країні?

Судити можна тільки по фактам. Ми в своєму статуті задекларували, що працюємо, керуючись Конституцією і Указами Верховного Головнокомандувача – Президента України. Ми не йдемо вправо чи вліво, не «пхаємось» в політику. Нам це не потрібно. Просто дайте нормально працювати і ви побачите результати. Ми захищаємо інтереси людей, і просимо відповідного відношення до себе. Гидко чути звинувачення на адресу цих самовідданих людей в якихось там корупційних схемах. Ці люди практично на голому ентузіазмі не дають померти нашій організації, не дивлячись на всі дрючки в колеса. Честь їм і шана! А їм приписують розтрати і якесь некоректне позбавлення майна! У нас близько 80% валового прибутку, з урахуванням тих 115 мільйонів, дає підготовка водіїв. Не дивлячись на те, що маємо колосальну конкуренцію. Якщо раніше ми готували 80-85% водіїв по країні, то сьогодні – 36%. Розплодилось дуже багато приватних структур, приватних шкіл. При чому якість цих структур нерідко, м’яко кажучи, дуже сумнівна. А у нас – унікальна методика, колосальна база, але головне – викладачі, іноді із 40-річним досвідом. Ну хіба можуть цим похвалитися приватні школи? І ті, хто це розуміє, записуються до нас, іноді навіть у чергу, до конкретного водія-інструктора. В наш час водій-інструктор – важлива одиниця для суспільства. Підтримувати свою марку в підготовці класних водіїв – наша мета. Інструктор – це та людина, що приносить кошти в бюджет організації, які ми в свою чергу витрачаємо на спортивно-масові заходи та виховання дітей і молоді. А могли б замість цього, наприклад, покращувати свої побутові умови, підвищувати собі зарплати. В різні часи, в тому числі і тоді, коли я вже був головою Товариства, я домагався того, щоб нам знизили податок на прибуток. Він вже тоді становив 7-8 мільйонів на рік. Вносив пропозиції, зустрічався з депутатами, вмовляв їх, казав: «Ну що вам варто в тій колосальній цифрі найти шпаринку для нас?». Але там така публіка, вони до бюджету ставляться як до власних грошей. Ніколи не забуду вислів Маргарет Тетчер: «Ніколи не кажіть «бюджетні гроші». Це — гроші платників податків!». А вони ними розпоряджаються як хочуть, в своїх інтересах. Бюджет – це щось аморфне. Вважайте його цифрою для оперування фінансової діяльності країни. А по суті – це гроші платників податків, гроші кожного громадянина. Це і мої гроші також, адже я сплачую податок з пенсії та зарплати. Як керівник я мушу займатися бюджетом своєї організації, але в своїй побутовій термінології кажу своїм співробітникам: «Це ваші гроші!». Тому що керівний апарат працює за рахунок видатків від господарської діяльності. У нас оренда, про яку всі патякають, становить всього 12%. Мі мусимо здавати майно в оренду тільки для того, щоб якось його утримувати. Тільки тому ми це робимо. Опалення, податки, догляд… От тільки ця будівля, у якій ми зараз сидимо і спілкуємось, вимагає 75 тисяч за опалення. Це тільки за місяць! А яким чином ми б змогли його утримувати, якби не пустили орендарів? Прийшли б «правильні пацани» й сказали: «Хлопці, тихенько. Тут Шулявка, відмінне місце. Ми вас за 3 копійки виселяємо. Ви не платоспроможні. Вільні».

Торкаючись цієї теми. Майно вашої організації, різноманітні об`єкти, ділянки землі, що знаходяться під управлянням ТСО, є не тільки приводом для різних корупційних чуток, але також ласим шматочком для всякого роду дільців.

Саме так. Я не хочу називати фігурантів, але знаю що є багато людей, у яких болить. Мовляв: «Ну як це так? У них стільки активів!». По різним підрахункам – від 3 до 5 мільярдів доларів. Це безпосередньо активи нашої організації. І їм дуже важко жити з думкою, що вони ще не засвоїли такий жирний шматок. Зрозуміло, що це їх приваблює. Але мене мучить питання, а хто ж відповість за те, що свого часу Міністерство Оборони допустило забудову житлових, комерційних будинків – не соціальних, на місці військових містечок? Тільки по Києву я знаю кілька величезних комплексів. Для мене було б зрозуміло, якби на місці цього містечка поставили будинки для військовослужбовців, ветеранів, інвалідів. Продавали б не по 2-3 тисячі доларів за квадрат, а по розумній ціні, по собівартості. Приблизно за цим принципом ми свого часу купували автомобілі для наших шкіл, по державній ціні. Питань уже багато виникає. Але відповідати ніхто не поспішає. Давайте ще спитаємо де завод «Більшовик». А де завод «Арсенал»? Де «Київський мотозавод»? Там же вироблялась колосальна кількість техніки, котра могла б нами використовуватись! І цей список можна довго продовжувати…

Чому маса занедбаних будівель стоїть? Коли на нас нападають з черговими звинуваченнями, я саме так і відповідаю.

У нас був конфлікт з цього приводу з місцевим керівництвом Полтавської області. Тоді я дав вказівку голові нашої обласної організації сфотографувати всі занедбані, покинуті будівлі і привезти показати. І я цими знімками оперував потім на виступах. Позатикали роти миттєво! Просто замовкли. Тому що вони ці будівлі доводять до руйнації, а ми – утримуємо. І всі стратегічні об`єкти, до яких я відношу великі автошколи, будівлі обласних управлінь, аеродроми – у нас все на місці, працює. В 2011 році були спроби забрати аеродром «Чайка». Дуже цікавий об`єкт – з одного боку наче у місті, а з іншого – вже поза межами. Площа — 110 гектарів землі. Ви ж розумієте який це смачний шматок. Це ж радість для будь-якої сволоти. І ось ці люди, в основному наближені до Януковича, здійснили спробу. А система у них була серйозна. Там було залучено і податківців, і чиновників. Працювали дуже «технічно», красиво. І ось, приносять до мене якось документи з оціночною вартістю землі під аеродромом, з урахуванням нового податкового закону — казковим чином на папері земля подорожчала з 4,2 мільйонів гривень до 204 мільйонів! Я просто очманів. Почав по всім телефонам дзвонити, обурюватись, кричати. У відповідь – «нова методика оцінки»…

Там свій калькулятор.

Саме так. Ну звідки нам тепер було брати 200 тисяч на податок? Ну немає у нас і близько такого прибутку на цьому об`єкті! Ясно ж для чого це було зроблено. Угробити і віджати. При чому, ніби на законній підставі. Ніби! Ось така мафія… Азаров тоді хотів ввести постанову про податкові пільги для великих спорткомплексів та аеродромів. Кіровоград, Львів і т.д. А Києва в списку немає. Немає «Чайки»! За три дні до виходу цієї постанови я дізнався про це. А якби вона вступила в силу в тому вигляді, без «Чайки», то уже б за місяць до нас зайшли браві хлопці й сказали, що це тепер не наше: постанова одна, постанова друга і т.д. І до побачення! Неймовірними зусиллями мені вдалось довести за одну добу, що вони — сволота. І вони відступили, внесли «Чайку» в пільговий список постанови. Я пообіцяв їм підняти такий галас, що пожалкують.

А перед ким конкретно довелося доводити право «Чайки» бути в тому списку?

Перед тією владою клятою – Міністерство фінансів, міністерство молоді і спорту. Я пішов по ланцюгу. Першим на нас «наїхало» Міністерство фінансів, якийсь там департамент. Нібито у нас не вистачало якихось папірців, довідок. В телефонному режимі тицьнув їх носом, відстояли. Дзвонили міністру, напоумили їх якось. Таким чином тоді мені вдалось врятувати «Чайку». А зараз навіть не знаю, гарантій не дам. Вартість землі так і залишили – 204 мільйони. Поки що вдається з місцевою сільрадою вести діалог. Але небезпека присутня все одно.

Але ж не можна постійно за рахунок особистих надзусиль рятуватись від професійних рейдів?

Ось так і живемо. Я не розумію чому так не хвилює людей майбутнє нашої країни, нашої молоді? Хоча потенціал у нас дуже високий. Досвід, знання, практика і площі – будь ласка! Тільки не заважайте. А краще — посприяйте. Досить докоряти за те, що пускаємо орендарів! Це – наш спосіб вижити і не втратити об`єкти. І пускаємо ми їх лише на рік. Лише у виключних випадках. Коли я бачу, що людина діє в інтересах Товариства, укладаємо угоду на три роки. Ми готові, за потреби, вигнати їх всіх. Але дайте нам можливість спокійно вести діяльність, або виділіть кошти на утримання і догляд за цим майном. Дорікати легко. А ви спробуйте поуправляти такою махиною. Якщо уявити, наприклад, що ту ж «Чайку» забрали, «віджали». Я вам скажу що буде – розтаскають миттєво! І ніхто не замислюється над тим, що ми забезпечуємо роботою колосальну кількість людей по всій країні! Нам дякувати повинні! І всі люди, яким ми даємо роботу, втратять її в результаті ось таких «віджимів». Але ми вміємо тримати удар і не дамо так знущатись над собою.

Вікторе Миколайовичу, коли Ви перейшли на роботи в Київ, очолили організацію, чи траплялись випадки корупції взагалі, і в Товаристві зокрема?

Знаєте, на мій погляд, управлінська суть в тім і полягає, щоб знайти, попередити і якимось чином поставити захист. Як на рівні нашої організації, так і на рівні держави в цілому. І це стосується будь-якої сфери. На сьогодні я можу твердо заявити, що ми жорстко припиняємо будь-які спроби «порішати» якісь питання. Можу привести цікавий приклад. До того як очолити Товариство, я на протязі 14 років керував нашою організацією в Донецькій області. Було багато недоліків, фінансування було катастрофічним, але розвивались. І, тим не менш, проскакували хабарі то там, то там — в основному в районних організаціях. Я сказав: «Стоп, хлопці!». Запросив юриста, зібрав всіх районних голів організацій, всю «верхівку». Зобов`язав юриста підготувати виписки із Карного Кодексу про відповідальність за подібні злочини. І на цій робочій нараді кожному з 66-ти присутніх була вручена ця пам`ятка, під особистий підпис. І вони підписали. Я заявив їм про відповідальність. Пояснив наскільки широкі можливості дає нам КЗпП України, що зарплати і премії можна піднімати цілком законним способом. Але, скажу чесно, декілька прикрих прецедентів все одно проскочили. Вже коли я був у Києві, до мене через старих знайомих звернулись люди з проханням відкликати цю пам`ятку, тому що попався якийсь там «свій». Йому загрожувало або мінімальне покарання, адміністративне, а могли й посадити. І як раз та пам`ятка схиляла чашу терезів до другого варіанту. И мій наступник приїзд жав, просив. Я йому сказав: «Тепер ти керуєш там. Можу лише висловити свою думку. Навіщо ти взагалі приїхав з таким проханням? Хочеш розвалити все, що там важко будувалось, втратити репутацію? Давай, спробуй. Але май на увазі, що у юриста, окрім самої пам`ятки, зареєстровані також всі підписи в обліковому нотаріальному журналі». Це все — «людський фактор». Але нічого масштабного ми не допускаємо. Взяти, наприклад, форму власності. Вона у нас приватна. Але власник не Тімченко, чи хто-небудь інший. Власник – ТСО України! Відчуження, інвестиції – все вирішує Бюро, у складі якого 21 людина. І я всього лише один із них. Це колегіальний орган. Жоден керівник не має права самостійно вирішувати будь-що. Тільки голосування. Все згідно нашого Статуту.

Вікторе Миколайовичу, трошки відступимо на останок. Не можна не торкнутись теми Донбасу і тієї біди, яка прийшла на нашу землю. Я розумію, Вам як людині з Донбасу це все болить. Як Ви вважаєте — той факт, що, на жаль, в наші двері постукало таке зло, як промитий пропагандою сепаратизм може говорити про те, що на протязі майже 25 років незалежності. Добро, скажімо так, докладало замало зусиль? Я маю на увазі роботу по вихованню ментально здорової молоді.

Це мій біль. Для мене це батьківщина, там могила батька. Там досі живе 90-річна мати, брат. Я матір не бачив вже 2 роки. І уявити собі такого не міг ніколи. Я знав і знаю там все. Так от, на момент агресії — а я чітко заявляю що це саме агресія з боку Росії, вони поставляють і техніку, і зброю – співвідношення підтримки України було 70 до 30 на нашу користь. Тобто це був достатньо проукраїнський регіон. Прикладом може служити один такий факт. Я свого часу був начальником Донецького вищого військового училища. Ми там створили і організували роботу Донецького ліцею з підсиленою військовою підготовкою. Цей ліцей був гордістю міста. Всіх гостей везли до нас. Красені-ліцеїсти, по формі вдягнені. Я там зробив цілий клас українознавства – величезна експозиція української культури, була навіть копія села з Полтавщини, звідки родом мої пращури. До нас приїздив Іван Драч. Він коли побачив цей клас, на радощах почав виступати з віршами. Прекрасний осередок був. Так от з першого дзвоника 1993 року викладання в ліцеї проводилось українською мовою, раніше ніж в інших ліцеях. І він успішно працював до 2014 року. В нас навчались представники майже всіх регіонів. Був дуже правильний учбово-виховний процес, який давав можливість розширяти кругозір й розвивати людей. І було, звичайно, багато хлопців з Донбасу. Я організовував власний експеримент, так би мовити. Три роки поспіль, доки кошти дозволяли, ми обмінювали на канікули цілі групи дітей. Наприклад, хлопці с Донбасу їхали на кулька тижнів у Франківськ чи Львів. І повертались надзвичайно вражені гостинністю і щасливі. А діти з Західної України приїздили до нас. Я тут їм домовлявся, брав теплохід, і ми виходили в море. Багато з них до цього моря й не бачили. Це неоціненний досвід для дітей. Але нам не допомогли. Було багато фундаментальних недоліків у «верхівки» держави. Треба було зберегти те, що було ще з 50-х років. Коли я навчався в Горлівці, то на вході в школу була табличка «Середня школа №84», а поруч – «Средняя школа №84». І так було відносно всього – «баня» — «лазня», «парикмахерская» — «перукарня». Всюди були подвійні назви.

І жодних питань не виникало…

Жодних! Я стільки років прослужив в лавах Радянських Збройних Сил… І там була лише російська мова. Але того багажу, закладеного з шкільних часів, вистачило для вільного користування рідною мовою – як в роботі, так і на службі.

При проведенні АТО не було включено дуже потужні сили, котрі мали б бути залучені. Я непогано знаю в воєнній тематиці таке поняття як «спецпропаганда». Що це таке? В перекладі на цивільну мову – «політична робота серед військ і населення супротивника». І я вносив пропозиції на достатньо високому рівні передати свої знання на волонтерських чи громадських засадах. Мене ніхто не почув. Що застосовувалось в спецпропаганді? Звукомовленневі засоби впливу (ТБ, радіо) та авіація (листівки). Коли тільки почались бойові дії ми, мали б закидати всю територію Донбасу з поясненням: «Земляки, браття та сестри! Зрозумійте, що це агресія, що це наша територія, ми єдиний народ і т.д.». Пішли постріли з нашої сторони, і вони буле неправильними, треба визнати. Треба було врахувати, що з тієї сторони за кулеметами нерідко сиділи п`яні голодранці, які нічого не знають ні про військову техніку, ні про військову справу. Лупили куди-попало. А наші давали точкову відповідь, запускали міну. Але куди ж вона долітала? В житловий будинок, наприклад. Загиблі, поранені, зруйновані помешкання. А у цих постраждалих цілі ланцюги родичів — сотні і сотні. І що вони їм переповідатимуть? Правильно, «укропи» «нас нищать», «бандерівці» тощо. В таких випадках методами спецпропаганди треба було доносити інформацію до людей: «Браття, так і так, трапилась трагедія. Винний знайдений і притягнутий до кримінальної відповідальності». Але ж зі сторони Росії там були профі, там все відслідковували і моментально подавали людям «правильну» інформацію. В результаті з`явились сумнозвісні терміни «укри», «бандерівці», «каратєлі». І зрештою цифри підтримки України перевернулись на 180 градусів. Я це кажу не як якийсь пересічний балакун зовні. Я кажу як людина, яка щодня по 2-3 рази з братом говорить по телефону. А він інших поглядів. У нас з ним вже повний антагонізм. Питає: «Почем у вас бензин? У нас вот дешевле». Я йому: «Що значить «у вас»?». Пояснює, що в них своя країна. І він глибоко переконаний, не чує мене зовсім. Кажу людині, що я живу у вільній країні, захочу – поїду хоч в Африку, а він не визнаний як громадянин жодною цивілізованою країною. Що це за країна така в яку ні в`їхати, ні виїхати? Тюрма, квазідержава. Я не можу на могилу батька приїхати. Тому що в чорному списку. А ми ж з ним перші кроки робили разом, в Горлівці. На нашому Донбасі. А тепер Горлівка зруйнована вщент. Два брати, разом. А тепер – ось так. І це історія лише однієї родини. А таких тисячі. Цей конфлікт мали вирішити не політики своїми «бла-бла-бла», а побутовий діалог між людьми, як метод спецпропаганди. Але цього не було, наші методи не взяли до уваги. А я казав, кричав у високих кабінетах: «Дайте мені структуру, захистіть – і я в Донецьк не пущу цю сволоту!». У мене в голові навіть не вкладається, як це стадо могло з Краматорська так легко зайти в Донецьк? А я ж знаю там кожен метр землі. Це лісостепова зона. Там є ділянки по 20 кілометрів, де немає нічого – поле і посадки. І що, не можна було зупинити ці колони? У мене багато питань. Але я з цим не лізу в телевізор, обличчям не торгую. Просто мені боляче від того, що мій рідний край спіткала така біда, тому що ті, хто називався владою в такий важливий для країни час, так злочинно знехтували досвідом і знаннями людей, котрі знають практику. Не послухали, не знали. Або не хотіли.

А зараз момент давно впущено.

Точку неповернення в цьому питанні пройдено давно. А спец пропаганда — це моя спеціальність, я по ній дисертацію писав. Я знав як це організувати. Але повторюсь, ніхто, включаючи міністра, мене не слухав.

Це виходить, міністр ворог сам собі? Не достатньо компетентний? Чи третій варіант? Його навіть називати не хочеться…

Не розумію. Навіть говорити не хочу. В радянські часи жоден тризірковий генерал не йшов на пенсію. Він формально був пенсіонером, але з певними обов`язками. «Райська група» — група радників Міністра оборони. Там були діди, які ледь пересувались, але їх досвід і їх підказки потрібні були молодшому поколінню офіцерів, міністрів. Чому в нас не зробили щось подібне 2 роки тому? Це було б правильно. Мій висновок один – непрофесіоналізм. А біль мій, в душі – це те, що я втратив рідний Донбас. Втратив безповоротно. Я тепер там ворог.

В першу чергу, втративши Донбас ми втратили колосальний людський ресурс. Ви зрозумійте, що там виховалось покоління, яке ненавидить Україну. А це страшно…