Виставка закінчилася. І свято закінчилося

98

Якщо задуматися, чим Україна може здивувати світ, то відповідь не така проста, як здається. Не варто втікати від цієї відповіді у патріотичні розумування, що у нас все цікаве і геніальне. Те, що цікаве нам, не обов’язково цікаве світу. А життя ставить запитання саме так: чим ви такі оригінальні?

І це запитання має не лише риторичний чи церемоніальний бік, але й суто практичний.

Однією з форм маркування міста чи країни, яке робить їх впізнаваними, є створення упізнаваних маркерів, брендів. Як-от у Відні одразу ж потрапляєш у світ Моцарта. Він всюди – на цукерках, у філармонії, в музеї.

В середині 2000-х років Україна, а з нею і Львів, почали підніматися після руїни 1990-х.

Тоді постало питання брендування Львова і країни загалом. Так, я знаю про наші чудові вишиванки, дідухи й козацтво. Це чудесно, але що більше квітів розквітатиме, то ліпше. По суті, перед тогочасним керівництвом постало питання брендування міста і регіону.

Тоді і я займався питанням промоції та брендування міста та регіону. Тому шукав той ключик, який може відкрити серця людей світу до Львова і України. Відповідь підказав київський видавець та активіст Леонід Фінберг: а чого шукати, коли ви маєте Йогана Ґеорґа Пінзеля – потрібно його тільки розкрутити.

Бо ж постать вкрай цікава і таємнича – Йоган чи Іоанн, як ми фантазуємо, Георгій чи Ґеорґ? «Пропозиції до життєпису та інтелектуальної біографії Майстра Пінзеля» різні автори та дослідники подають і досі. Тож і я подав у вигляді статті свої «Пропозиції до життєпису та інтелектуальної біографії Майстра Пінзеля».

Десятиліттями займаючись питаннями міжнародної співпраці, я мусів постійно контактувати з іноземцями. Зокрема і з французьким підприємцем, що займався експортом в Україну брендового для Франції товару – французького шампанського. Сьогодні, з огляду на те, як багато він зробив для промоції Пінзеля у Франції, варто назвати ім’я цього француза з Бретані – Ян Долл (Jan Doll).

Прагнучи щось йому показати у Львові, я повів його до монастиря кларисок, до Музею Пінзеля. Попри те, що цю експозицію важко було і тоді назвати музеєм, гість був просто вражений. І з французькою легкістю 2006 року він мені сказав: а давай зробимо виставку цього чудового барокового скульптора у Луврі – у нас такої експресивної скульптури немає. Ну як можна було це сприйняти? Передусім як екстраваганцію заїжджого чужинця – бо куди нам до Лувру.

Однак наступного дня до мене в обласну раду завітав його товариш, теж підприємець і політтехнолог, отже, знає, як розкручувати бренди, Олег Кузан і попросив передати якісь матеріали про Пінзеля, які Ян мав би відвезти до Лувру. В розмовах з ним ця ідея ще більше кристалізувалася.

Ян Долл, попри те, що займався своїм бізнесом, взявся за човникову дипломатію – їздив у трикутнику Париж-Львів-Київ і налагоджував зв’язки, щоб таки всерйоз запустити цей проект. З кожним разом я передавав йому дедалі більший перелік паперів, а він привозив з Парижа все більш конкретні послання.

Минав час. Аж раптом зі мною, вже на офіційному рівні, контактує мій давній знайомий – посол Франції Філіп де Сюремен (Philippe de Suremain) – і теж розпочинає розмову про цю виставку. Перед тим ми розмовляли радше про справи політичні. Тоді виставка для мене була ще чистою віртуалією. Тим не менше, я в загальних рисах інформую про цю ідею директора Львівської галереї Бориса Возницького – він насмішкувато, з висоти свого досвіду, дивиться на мене, як на дивака чи наївну дитину – «де ми, а де Лувр». Хоча я настирно передаю йому отримані від Долла та де Сюремена документи і перемикаю канал контактів на Львівську Галерею – зрештою, вона має займатися цим питанням.

Невдовзі Ян долучає до електронної переписки і сам Лувр (Département des Sculptures) в особах тогочасного директора відділу скульптури Лувру пані Женев’єв Бреск-Ботьє (Geneviève Bresc-Bautier) і зберігача та експерта Гійома Шерфа (Guilhem Scherf).

Процес набирає сили. До нього залучається дедалі більше людей та середовищ. З подання швидкої на ідеї Ірини Магдиш, яка тоді працювала в Громадській організації Журнал «Ї», я, як начальник відділу промоції регіону Львівської обласної ради, розробляю реальний покроковий план промоції Йогана Ґеорґа Пінзеля і підготовки його виставки у Луврі.

План промоції затверджують три обласні ради та адміністрації Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. У 2007 році ініціюю проголошення у трьох областях, в яких працював Пінзель – Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській, «Року Іонана Георгія Пінзеля». І, о диво, обласні ради за активної участі їх голів Мирослава Сеника, Ігоря Олійника, Михайла Миколенка приймають відповідні ухвали – і потяг починає рушати.

У Тернополі до справи долучається мистецтвознавець і директор Тернопільського обласного краєзнавчого музею Віра Стецько, в Івано-Франківську – мистецтвознавець і директор Івано-Франківського обласного художнього музею Михайло Дейнега.

Відбувається візит делегації та голови Львівської обласної ради до Франції з окремим візитом до Лувру. Двері, завдяки Доллу та іншим французьким партнерам, відкриваються якось неначе самі по собі.

А далі – регіональні виставки в Україні, відновлення пам’ятників і навіть їхня відбудова. Ініціюю разом з Монетним двором видання срібної ювілейної монети номіналом у 5 гривень. Укрпошта випустила дві марки. Дійшло до видання респектабельних і концептуальних альбомів. Журналу «Ї» реалізовує спільний проект з київським видавництвом «Грані-Т» – альбом «Іоанн Георґ Пінзель. Перетворення. Скульптура» – і тут важко не згадати директора видавництва Володимира Пузікова і редактора Діану Клочко. Паралельно відбувається маса інших заходів. Навіть пробували оживити напівживий на той час Музей Пінзеля – зусиллями директора Львівської філармонії Володимира Сивохіпа проводили там музикальні заходи. Ірина Магдиш навіть зробила відчайдушну спробу затягнути туди шкільну молодь.

Дійшло до того, що в межах кампанії київське видавництво «Грані-Т» навіть замовило написання двох повістей, як у XVIII столітті! І вони впродовж року були написані та видані. Це роман станіславівського письменника Володимира Єшкілєва «Втеча майстра Пінзеля» (2007) та історико-містичний детектив Євгенії Кононенко «Жертва забутого майстра». І не лише видали, але й провели з цими чудовими письменниками кілька турів Україною.

Якщо на початку промоційної кампанії про Пінзеля у Львові знало 3% реципієнтів, то на кінець року вже 17%. Результат очевидний.

А справа з виставкою в Луврі іде своєю чергою. Не скажу, що швидко. Вона виходить на рівень офіційних зв’язків Львівської Галереї і Міністерства культури України.

Послом Франції стає Жан-Поль Везіан (Jean-Paule Vézian) – однак Посольство не збавляє обертів. Скаржиться на те, що Галерея не відповідає на е-мейли – проблеми з мовою. Що Возницький не вірить в те, що цей проект можна організувати. Що він не хоче віддавати скульптури, бо вони «розсипляться». Хоча попередньо, за СССР, вони відвідали Москву (1988), Прагу (1989), замок у Вілянові біля Варшави (1990) і Вроцлав (1990). І убезпечували їх не так, як це робиться тепер. Отож, все ж можна? Скаржились, що є питання щодо коштів страхування.

В Галичину прилітає делегація Лувру (Département des Sculptures) в особах і директора відділу скульптури Лувру Женев’єв Бреск-Ботьє і зберігача Ґійома Шерфа, яку на мікробусі ми товчемо не лише до Івано-Франківська чи Тернополя, а до Бучача, де він найбільше працював, і сільця Рукомиш із новознайденою чудовою скульптурою св. Онуфрія. Остаточне рішення було прийняте саме тоді. І навіть знаю де – у Збаразькому замку, де підсумовувалися результати візиту.

Якоїсь миті у цих перемовинах починає витати ідея поєднання цієї виставки з державним візитом президента України до Франції. Тоді президентом ще був Віктор Ющенко. Тож просто так вийти з цієї теми ставало дедалі важче.

Але тут сталася катастрофа. У 2010 році відбулася зміна президента. Ним став Янукович. Якщо Ющенка були готові, хоч тоді вже зі скрипом, проте все ж приймати, то щодо Януковича це було виключено.

А потім друга – 23 травня 2012 р. в автомобільній катастрофі загинув генеральний директор Галереї Борис Возницький.

Тим не менше процес уже зайшов дуже далеко. І потрібно було його продовжувати. Були проблеми з реставрацією відібраних об’єктів. Чомусь реальна реставрація розпочалася дуже пізно – практично після смерті Бориса Возницького, влітку 2012 р. Розгублені, чи до останнього не вірили в реальність цього проекту? З деяких скульптур місцеві горе-реставратори злочинно зняли автентичну позолоту, що викликало скандал. Не встигали з графіком реставрації. Хоч тут були й чисто технологічні причини. Разом з тим не вистачало коштів. Хоча на загал більшість простих реставраторів проявляли величезний ентузіазм. З реставрацією дуже допомогли кияни, особливо їх керівник – Світлана Стрєльнікова. Панував дух піднесення.

Інколи доходило до смішного. Як-от історія зі скульптурою Святого Онуфрія з села Рукомиш. Місцевий священик, відчувши кон’юнктуру, відмовив тогочасному міністру культури Михайлу Кулиняку дати скульптуру на виставку до Парижа бо «вкрадуть». І місцеві поселяни переховали її десь у клуні поміж гусей. І таки до Парижа вона не поїхала. На відміну від панотців… Я радив Кулиняку вирішити питання з Патріархом Філаретом. Однак стосунки тогочасного режиму з Київським Патріархатом йому цього не дозволили. А дарма. Це була б перлина експозиції.

Потім знову було чимало дипломатичних колізій. За кулісами.

Про якийсь державний візит Януковича вже, звісно, і мови не могло бути. Тай Януковичу це не було потрібне. Франсуа Оланд ні за що на це б не погодився. Тож це не розглядалося.

Дипломатичну підтримку тоді здійснював черговий посол Франції в Україні Ален Ремі (Alain Rémy) – йому було найскладніше. Мав відповідати на незручні запитання.

Гігантські логістичні зусилля, попри те, що по півроку не отримувала відповідей на свої е-мейли, і супровід процесу підготовки виставки здійснювала директор Французького інституту та радник Посольства Франції в Україні з питань культури та співробітництва Анн Дюрюфле (Ann Duruflé) – по суті, вона і була координатором з офіційного французького боку.

Тогочасний міністр культури Михайло Кулиняк акуратно зондував питання, чи не міг би я (чомусь я?) посприяти зустрічі хоча б міністрів культури. Одним словом, гра була багатоходова. Потрібно було і виставку провести, і пройти поміж крапель. Причому всім гравцям, які брали участь у цьому процесі.

Величезні зусилля приклала і київська культурменеджер Оксана Мельничук. Їй вдалося не лише координувати багато невидимих сюжетних ліній всієї цієї історії на її тогочасному етапі.

В один із критичних моментів, коли знову на кону було все, Алену Ремі навіть вдалося зробити неможливе – залучити приватні кошти відомого українського колекціонера і підприємця Сергія Тарути. До честі Сергія Тарути, він не підвів.

Попри всі перепони 21 листопада 2012 р. виставка нарешті відкрилася. 27 робіт Пінзеля до Парижа привезли з чотирьох музеїв України, кілька експонатів приїхали з Польщі та Німеччини. Тривала виставка до 25 лютого 2013 р.

До того ж, виставка майже збіглася з введенням на престол Апостольського екзарха для українців-католиків у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу, ректора Українського католицького університету владики Бориса Ґудзяка – це відбувалося 2 грудня 2012 р. за кількасот метрів від Лувру – в Соборі Паризької Богоматері (Notre Dame de Paris) в присутності Патріарха Святослава, архиєпископа Парижа Андре-Армана Вен-Труа (André Armand Vingt-Trois) та примаса Австрії Крістофа Шьонборна (Christoph von Schönborn)! По бульвару Сен Жермен, напевно, вперше в історії плила величезна українська ріка, щоб розлитися морем перед Нотр Дам де Парі! Воістину, Всевишній знає, як розставляти карти.

Перший і другий захід були фантастичним проривом у дуже складному і снобістському, доволі зверхньому до всього нефранцузького світі Парижа.

На жаль, ці прориви Україна до кінця не використала. А момент був унікальним. Коли таке повториться – невідомо. Хоча Пінзель і далі залишається тим, чим ми тепер, після дебюту у Луврі, можемо відкривати будь-які двері. І про це йшлося – Женев’єв Бреск вже тоді вела мову про можливість організації тієї ж виставки у музеї мистецтв Метрополітен у Нью-Йорку. Що не знайшло відповіді з боку нового директора Львівської національної галереї мистецтв Лариси Разінкової.

Виставка закінчилася. І свято закінчилося. Роботи повернулися до Львова. І тут почалися дивні речі. Скульптури Пінзеля не повернулися до Музею Пінзеля, а розпорошилися по різних корпусах Галереї. Причина – Музей Пінзеля в аварійній ситуації. Дах банально протікає. Про те, що це насправді ніякий не музей, і говорити годі. Таке враження, що Пінзель знову став сиріткою, як було до 1930-х років, доки його не відкрив польський мистецтвознавець Збіґнєв Ґорнунґ (Zbigniew Hornung). Згодом справу продовжили Володимир Вуйцик, Володимир Овсійчук, Борис Возницький та ін.

До речі, про дослідження творчості Пінзеля. Чесно кажучи, далі спекуляцій донедавна справа не йшла. Як правило, це було переписування робіт дослідників, що працювали ще у 1930-ті роки. Це видавалося за відкриття. Тому мені прийшлося просто перекласти ці попередні роботи і видати їх українською мовою: Журнал «Ї», Львів епохи Пінзеля, №72, 2013 (1), щоб нарешті припинилася ця ганебна практика.

Та попри все історія з Пінзелем не завершена. Час після виставки у Луврі спливає. А Музею Пінзеля реально немає. Дах як протікав, так і протікає. Риштування вже одного разу ставили – за пів року зняли. Тепер знову поставили. Навіть якщо його полатають, головне – це все-таки створення самої концепції музею і концепції перетворення Пінзеля на бренд України, Галичини та Львова.

Отож, про концепції. Уже згаданий Ґійом Шерф настільки захопився Пінзелем, що попросив мене під час свого чергового візиту до Львова показати, де ж насправді була більшість скульптур Пінзеля, які збереглися. І ми з Оксаною Мельничук, яка віддано опікує безліч французьких проектів в Україні, повезли його у сільце під Львовом – Годовицю, де тихо помирає, як на мене, найелегантніша архітектурна пам’ятка тієї епохи – парафіяльний костьол Всіх Святих. Без даху. З якого і досі знімають фрески. Хоча це робота постійного партнера Пінзеля Бернарда Меретина. На їхньому рахунку не лише цей костьол, але й собор святого Юра, фантастична ратуша у Бучачі та багато іншого. І раптом він починає фонтанувати ідеями – а що, як перекрити цей чудесний костьоли скляним дахом, як це роблять у Франції, і повернути скульптури на ті місця і ту висоту, для яких вони і були створені. Бо ж, дивлячись на них з віддалі метра, ми їх не бачимо… Тут і ідеї щодо 3D-копій – бо ж живемо не у ХІХ сторіччі, і спеціального музею Пінзеля в стилі скляної піраміди Лувру у дворі Наполеона (cour Napoléon) поставленої президентом Франсуа Міттераном… Одним словом – француз. Хоча разом з тим він почав прикидати, звідки можна взяти на це кошти – французи вони такі…

Переконаний, що саме Пінзель заслуговує у Львові на окремий музей – щось на зразок павільйону Сецесіону у Відні. В сучасному стилі, звісно.

Мрії мріями, а рятувати костел у Годовиці треба. Так само, як і шукати нової концепції Музею Пінзеля. Це при совку на музеї перетворювали церкви та костьоли. Тепер повинен бути цілком інший підхід. І його знайдуть. Як не наше покоління, то наступне.

Чому я так ретельно перелічую людей та події? Наперед перепрошую у тих, кого не згадав – з часом розширю. Просто хочу показати, що немає нічого неможливого. Якщо працювати і залучати до цієї праці абсолютно різних, але діяльних людей, то все здійсниться. Навіть виставка у Луврі. А за кожним з цих прізвищ – цілі колективи, цілі середовища. Вже цей короткий шкіц показує, що якщо знаєш, чого хочеш, коли маєш уяву і бачення, то все вдасться. А якщо ні – то ні… Нічого з неба не впаде, скільки не сиди на місці як та собака на сіні.

Але зараз Пінзель знову в руїні. І наступне покоління, яке точно до нього повернеться, матиме повне право запитати нас, а чому тоді, в 2010-х, Іоан Георгій Пінзель попри всі зусилля такої маси людей, яких я тут спеціально перелічив, так і не став маркером Львова та України?

Вже неначе зроблено все, що тільки можна. І нічого…