Однією з найбільш характерних ознак української політичної системи є фактична відсутність партій у класичному розумінні даного слова. Більшість українських партій насправді є політичними проектами, що утворюються олігархічними групами із метою заведення до парламенту свого лобі.

Це не значить, що в Україні не було спроб утворити справжні партії. Такі спроби були. Невеличкі партії виходили чи то з середовища громадських діячів, чи то з середовища інтелектуалів, проте, не маючи належних ресурсів, дотепер не могли скласти серйозної конкуренції розрекламованим брендам. Цілком імовірно, що молода партія «Сила людей» стане однією із перших, що змінить це правило.

Ця партія, виникши півтора роки тому – невдовзі після Революції гідності, несподівано для багатьох показала хороший результат на місцевих виборах, здобувши 225 депутатських мандатів у радах різного рівня та 5 посад міського голови. Проте привертає увагу не тільки це. Передовсім впадає у вічі ідеологія, склад партії та її підхід до політики.

Про це, а також про те, як партія збирається змінювати систему, журналіст поспілкувався з одним з її лідерів — Віталієм Ковтуном.

Пане Віталію, подобається нам це чи не подобається, але треба визнати, що ми досі живемо в країні, що зберігає інституційну наступність від УРСР. Ми змінили прапори, міняємо назви вулиць, проте на рівні адміністративного поділу, структури влади, законодавства однією ногою досі перебуваємо в УРСР.

Я не зовсім погоджуюся, що ми живемо у радянській системі. Це радше пострадянська система з домінуванням олігархічного капіталу, що був нагромаджений шляхом незаконного перерозподілу національного багатства. Це система, що має виразні кримінальні риси, апогеєм якої став період президентства Януковича. Гадаю, Європа сприйняла наше суспільство як не до кінця зріле, коли ми обрали людину із кримінальним минулим, і це до певної міри справедливо. Виправдання «з ким не бувало», яке нормально сприймалось значною частиною суспільства, промовисто свідчить про систему цінностей. Нині ми трошки одужуємо, але цей процес відбувається досить повільно.

Революція гідності мала б надати йому динаміки.

Я дедалі більше переконуюся, що російська агресія в Україні допомогла вберегти стару систему суспільства й влади. Насправді вона її врятувала, бо Революція гідності створила дуже серйозні підстави для істотних змін. Проте російська агресія, на мій погляд, саме й стала можливою через незавершену революцію. Люди злякалися своєї перемоги й віддали владу представникам старої системи – нехай і опозиціонерам, але тим, хто свого часу також були архітекторами системи. Якби Майдан вчасно спромігся запропонувати альтернативні здорові інституції, що взяли б на себе відповідальність, агресії могло б і не бути.

«Сила людей» називає себе партією, яка змінить систему. Яким чином?

Завдяки людям, які здатні уявити альтернативну систему та вийти поза межі нинішньої системи передусім психологічно й ментально. Це – середній клас, тобто прошарок людей, що формувалися в більш-менш конкурентному середовищі й не брали участі в перерозподілі національного багатства через кримінальні схеми. Сьогодні він тільки зароджується як явище. Таких людей в Україні дуже мало – приблизно 1%. Саме тому основна мета партії «Сила людей» – формування національної буржуазії. Можливо, цей термін не є найкращим для нашого суспільства, але всі успішні країни йшли шляхом побудови вільного ринку та економіки.

Достатньо порівняти Північну та Південну Корею, подивившись на них вночі з космосу. Дуже чітко видно, де сторона темряви, а де – сторона світла. Північна Корея – це авторитаризм, жорстке втручання держави. Південна Корея – це вільний ринок, вільні взаємини людини й держави, конкуренція. Конкуренція є одним з базових принципів не лише демократії, але й якості життя. Монополії унеможливлюють якість.

Чому багато хто в Україні цього не розуміє?

Тому що ми довго жили в закритій системі, в якій держава визначала всі суспільні взаємини – політичні, економічні, навіть міжособистісні. Людям, що не відчували внутрішнього прагнення до свободи, було комфортно за тих умов.

Але ідея лібералізму полягає у тому, що ти маєш право на працю й на те, щоб отримувати блага від неї. Тобі ніхто нічого не винен, проте тебе поважають і дають можливість розвинути свої здібності.

Власне, на цьому прикладі добре видно зв’язок між демократією і добробутом. Щоб побудувати демократію, треба дійти до певного рівня добробуту. Якщо я не помиляюся, прем’єр Сингапуру якось сказав, що демократія будується лише тоді, коли 50-60% населення мають дохід більше 5 тисяч доларів на людину. Це люди, які щось здобули й цінують те, що мають. Які мають ресурси для здобуття освіти. Які є носіями відповідних цінностей. Нужденна людина навіть психологічно не почувається вільною. Але для того, аби добробут став надбанням широких мас, а не вузького прошарку, треба йти дорогою демократії.

Для партії «Сила людей» є пріоритетним досягнення добробуту і, як наслідок, піднесення особистої гідності людини.

До речі, мені днями трапилась мапа середніх зарплат у Європі, і Україна, на жаль, пасе задніх за цим показником. Ми поступаємося не лише Білорусі, але навіть Молдові. Як це змінити?

Передусім потрібно відновити довіру до держави. Держава не має бути й не має сприйматися ворогом, який прагне щось експропріювати, забрати. Таке сприйняття держави породжує дуже тяжкий наслідок – недовіру до банківської системи, яка є кровоносною системою будь-якої економіки.

На прикладі цифр. Ми постійно обговорюємо, чи дасть МВФ нам якісь наступні 3 млрд. доларів позики, й водночас на руках українці тримають приблизно 100 млрд. доларів! Зіставте ці цифри. Не довіряючи банкам, люди просто не вкладають їх у банківську систему. То, може, краще зробити усе можливе, щоб люди вливали свої ресурси?

Чому ми не здатні гарантувати, що жодна копійка не пропаде?

Тому що ми самі не віримо, що вона не пропаде. Ми оперуємо не економічними категоріями. Класикою такої підміни понять є російський «кримнаш». Що значить «наш»? Який росіянин одержав від нього хоч якусь вигоду? Навіть ті росіяни, що мали там свої земельні ділянки, не мають нормального доступу до півострова. Частина власності знецінилася, частину втратили.

Але нас це так само стосується. В нас дотепер на законодавчому рівні не виписане право приватної власності. Не зрозуміло, скажімо, чий коридор біля двох дверей, чий будинок, чия прибудинкова територія. Я розумію, що ми не мали такого досвіду. Але якщо ми не будемо вирішувати ці питання першочергово, то завжди буде небезпека, що в нас щось заберуть.

Держава повинна бути гарантом власності. Й гарантом одержання своєчасної винагороди. Радянська система існувала за свого роду есхатологічним принципом: ви працюйте – й колись отримаєте винагороду. Ні. Винагорода повинна знаходити людину тут і тепер.

Але ж це означає, зокрема, й мати мужність вживати непопулярних заходів на кшталт підвищення зарплати міністрам і депутатам.

Звісно. Не треба жити в паралельному світі, бо це називається роздвоєнням, або шизофренією. З одного боку, ми хочемо відповідальних політиків і чиновників, а, з іншого, зменшуємо їм зарплату. Це популярно, але це не додає довіри до чиновницького апарату. Якщо ми хочемо мати в особі чиновника не монстра, а менеджера, який надає послугу, то слід відповідно його винагороджувати.

Тут ми, до речі, підходимо до другого принципу, як підвищити економіку: слід відмовитися на якийсь час від збільшення пільг і субсидій. Як зазначив недавно один львівський експерт, наші партії – це 50 відтінків червоного. Річ у тому, що ми намагаємося жити в логіці соціалізму, хоча наразі не можемо цього собі дозволити. Європа може, бо вона уже заробила достатньо. І, очевидно, що й ми за певний період зможемо повернутися до збільшення соціальних гарантій. Але сьогодні слід усвідомити, що ми небагаті. І вихід із цього становища лише один – заробляти.

Й, по-третє, йдеться про інфраструктуру. Рух товарів і послуг є основою економіки, тому всі успішні країни починали з ремонту доріг, залізниць, будівництва комунікацій. Це, власне, й є щонайпершим завданням держави – акумулювати енергію різних учасників процесу для реалізації масштабних інфраструктурних проектів. Це не конче будуть державні кошти. Це будуть кошти інвесторів, підприємців, яким буде вигідно розвивати країну.

Поговорімо про вашу партію. Ви справді не маєте серед членів партії жодного колишнього депутата?

Так, ми прийняли це достатньо зріле політичне рішення. 2013-2014 роки є межовими у цьому сенсі. Всі, хто був при владі чи в опозиції перед Революцією гідності, так чи інакше були архітекторами системи. Відтак, для таких людей ми встановили особливу процедуру набуття членства через спеціальну перевірку на предмет можливої корупційної діяльності. Й по факту на сьогодні в нас немає жодного колишнього депутата Верховної Ради.

Це може бути й слабкою рисою. Непідготовленою й недосвідченою людиною легше маніпулювати.

Політична освіта є одним з наших пріоритетів, тому ми маємо спеціальний партійний навчальний центр. Всі наші кандидати проходили перед виборами політичні навчання; нині тривають навчання для депутатів місцевих рад, тому на практиці наші представники чи не найбільш освічені й грамотні серед депутатського корпусу. Щоб ви розуміли рівень, додам, що наші тренери викладають у Школі помічників народних депутатів. Ви знаєте, що насправді помічники виконують за депутатів всю основну роботу.

Формально «Сила людей» не має єдиного лідера. А неформально? Є лідер?

Ні, в нас із самого початку був реалізований принцип децентралізації. Це принципово інакший підхід до партійного будівництва, коли особи на чільних посадах, тобто Політрада, дуже сильно залежать від позицій, що випрацьовуються низовими організаціями.

Ви реально це відчуваєте?

Я прожив із цією ідеєю 2,5 роки, відколи був членом ініціативної групи. Ми їздили на місця, будували осередки, тоді переходили на рівень районної та обласної організації партії. Й кожного разу на власному досвіді відчував напругу здорової внутріпартійної конкуренції.

На мою думку, основна функція партії – бути освітнім майданчиком для підготовки людей, які займатимуться державотворенням. Нерідко громадські лідери, що не пройшли партійної школи і не відчули внутріпартійної конкуренції, виявляються неготовими до функціонування демократичних інститутів. Це один з чинників, чому, власне, порядні люди легко вмонтовуються в систему. Наша партія є інституцією, що живе за іншими внутрішніми правилами. Тому, отримуючи мандат, люди продовжують жити згідно з засвоєною логікою. Це й є реальне формування альтернативної системи.

Якщо ідеологія визначається низовими осередками, ви не стикалися з розбіжностями на сході й на заході країни?

Справді, на рівні ініціативних груп учасники зі сходу і заходу випрацьовували дещо відмінні ціннісні орієнтири, але коли ми прийшли до кінцевого продукту, то ухвалювали принципові засади партії повним консенсусом. З 50 напрацьованих пропозицій щодо наших принципів лишилося 9: гідність, свобода, відповідальність, справедливість, відкритість, дієвість, солідарність, конкурентність, добробут. Це ті цінності, що справді об’єднують Україну. Саме тому, до речі, ми потрапили до міських рад не лише на заході, але також і на сході – в Маріуполі, Кривому Розі.

Я дивився протокол засідання вашої партії від кінця грудня минулого року, і там першим пунктом значиться підготовка до участі в виборах в 2016 році. Готуєтеся до парламентських виборів?

Кожна партія, яка відчуває соціальну відповідальність, по закінченні одних виборів починає готуватися до наступних. Навіть маючи лише місяць від реєстрації, ми взяли участь у парламентських виборах 2014 року. Виборчий процес – це напруга, яка дозволяє себе перевірити, побачити результат і зробити певні висновки. Звичайно, нам потрібно буде довести людям свою спроможність, але я переконаний, що «Сила людей» на можливих парламентських виборах 2016 року сформує фракцію в Верховній Раді.

Не питатиму про загальноукраїнський рейтинг, але про індекс впізнаваності запитаю. Скільки людей про вас наразі чули?

Індекс впізнаваності зазвичай вираховується у співвідношенні 1:10 відносно рейтингу. Тобто там, де ми набрали 1-2%, впізнаваність дорівнює 10-20%. Гадаю, в міжвиборчий період ми можемо підняти пізнаваність і підійти до виборів на рівні 50-60%. Це вже показник політичної партії, що є повноцінним політичним гравцем.

Як ви оцінюєте успіхи, розбудову осередків, результати виборів на Львівщині?

У Львівській області маємо біля 200 членів партії. Це досить багато для молодої організації. За останні півроку зростання є інтенсивним. Розростається мережа.

Що стосується оцінок, то, напевно, це перфекціонізм, але ніколи не можна бути задоволеним результатом. Очевидно, що, не маючи розвиненої мережі, проблематично було організувати виборчий процес. Причому не стільки забезпечити кандидування, як захистити свої голоси.

По-друге, серед виборців є установка: «вони і так не проходять, ми за них голосувати не будемо». Ця настанова дуже нав’язувалася великими партіями. Але ми реалістично дивимося на ситуацію. Головне, що ми одержали свій перший відсоток, який дається найважче. Нині можна із впевненістю казати, що на Львівщині «Сила людей» впливає на політичний процес. І ми будемо доносити наші ідеї до виборців.

Автор интервью: Сергій Стуканов