Війну, яку Москва веде проти України, спеціалісти назвали гібридною

188

Війну, яку Москва веде проти України, голландські воєнні спеціалісти назвали гібридною. Визначення утвердилося, викликавши тривогу у світі. НАТО планує провести влітку 2016 р. саміт, аби знайти адекватну відповідь на стратегію ведення сучасної війни, яку Росія апробовує в Україні. До такої війни москалі давно готувалися.

1947 р. в Аргентині зібралося близько 100 колишніх найвищих офіцерів російської царської армії, які спеціально з’їхалися в цю віддалену миролюбну країну звідусіль й утворили тут “Інститут із вивчення проблем війни і миру“ ім. генерала Н.Головина. Одним із організаторів і теоретиків установи став полковник Євгеній Месснер (наш земляк із Херсонщини, батько – приїжджий німець, архітектор, мати – з місцевих поміщиків), начальник воєнного штабу в арміях Корнілова, Каледіна, Врангеля, професор воєнних наук, автор монографій із стратегії сучасної війни, на яких виховувався кагебістський полковник Путін, який вважає Месснера своїм учителем. Московський воєнний університет видав як підручник працю Є.Месснера “Хочешь мира, победи мятеж-войну“ (“Русский путь.“-2005, 696 сторінок), у якій, власне, й сформовані принципи сучасної гібридної війни. Прочитаймо ось ці положення із названої книжки:

“В прежних войнах важным считалось завоевание территории. Впредь важнейшим будет почитаться завоевание душ во враждующем государстве. Воевать будут не на двухмерной поверхности, как встарь, не в трехмерном пространстве, как было во время нарождения военной авиации, а в четырехмерном, где психика воюющих народов является четвертым измерением.

Воевание повстанцями, диверсантами, террористами, саботажниками, пропагандистами в будущем примет огромные размеры“.

Це писалося півстоліття тому, але за всіма визначеними тут технологіями москалі сьогодні ведуть війну проти України. Аналогічні думки викладені в книгах Є.Месснера “Мятеж – имя третьей всемирной“ (Буенос-Айрес, 1960), “Мир без мира“ (Нью-Йорк, 1967), “Всемирная мятежная война и борьба с мятежом“ (Буенос-Айрес, 1971).

Порівняймо те, що написав білогвардійський полковник, із “Воєнною доктриною Російської Федерації“, затвердженою Путіним 24.12.2014 (цитати передаю в оригіналі для збереження доказової достовірности документів): “Перемещение военных опасностей и военных угроз в информационное пространство и внутреннюю сферу страны.

Соперничество ценностных ориентиров, перераспредение влияния в пользу новых центров политического притяжения… с использованием информационных и коммуникационных технологий.

Деятельность по информационному воздействию на население, в первую очередь на молодых граждан страны, имеющая целью подрыв исторических, духовных и патриотических традиций в области защиты Отечества“.

У документі визначено основну зовнішню загрозу РФ: “Установление в государствах, сопредельных с Российской Федерацией, режимов, в том числе и в результате свержения легитимных органов государственной власти, политика которых угрожает интересам Российской Федерации“. (Стаття 12).

Нехай дарує читач таке обширне цитування, та воєнна доктрина не є тією лектурою, яку нарід притьмом кинеться читати, а разом з тим подумаймо: хіба це не про нас сказано? То ж ми маємо це знати.

В уяві сучасної людини при слові “війна“ неминуче виникають образи лінії фронту, канонада залпового вогню артилерії, вогняні стовпи від сучасної ракетної техніки, розриви мін, рев танків і авіації, страхітливі руїни від вибуху бомб, а ще ж – насамперед – знищення самого життя від застосування ядерної зброї. Чи ці загрози перестали бути реальними? Ні! Якесь московське бидло нещодавно відкрито на весь Світ погрожувало перетворити міста Європи і США у ядерний попіл.

Та разом з тим російська воєнна наука стверджує, що саме політичний бунт, протестні настрої найширших мас у середовищі противника – це і є ім’я третьої світової війни. Не будемо категорично стверджувати, але й не заперечуватимемо, що може вона вже й почалася з України. Тому що, як стверджує Месснер:

“В мятежвойне психология масс отодвигает на второй план оружие войска и его психологию и становится решающим фактором победы или поражения.

Теперь, при информационно-психологическом воевании, ни победа в сражении не является самоцелью, ни территориальные успехи. Не об уничтожении живой силы надо думать, а о сокрушении психической силы.

Создание на территории противоборствующей страны постоянно действующей зоны военных действий иррегулярных военных формирований, применение непрямых и ассиметричных способов действий, размытие границ между войной и миром, ни в коем случае не объявлять войну, использовать финансируемых и управляемых политических сил, общественных движений“.

Забігаючи наперед, скажу, що автор цих писань був не лише добрим фахівцем із проведення суто воєнних операцій (штабіст), але й досконалим психологом. Він розумів природу вічного невдоволення людини своїм життям, а тим паче, коли це стосується українців, для яких, після століть бездержавности, все було чужим і ворожим: держава, влада, чиновники, еліта. Проти них треба було боротися, знищувати. Українська історія – історія революцій, бунтів і повстань. Такі відчуття стали рисою національної психології.

“Всяк, с основанием или без основания, недовольний законом, властью, жизненными условиями или своими личными обстоятельствами, или просто самим собой, склонен к бунту. Это дает возможность взять в плен весь вражеский народ.

Задача информационно-психологического воевания заключается во внесении паники в душу врага и в сохранении духа своего войска и народа. Полезна не только паника у врага, но и его недоверие к руководителям государства, его сомнение в собственных силах, взглядах, чувствах“.

Ще раз прошу вибачення, але ж не маю сумніву: без наведеної програми дій ворога не зможемо на всю повноту збагнути, що то є, властиво, “гібридна“ війна. І яку загрозу вона становить для нас. І як нам від неї вберегтися. А ще огляньмося довкруги себе: московські методи “психологического воевания“ вже дали свої результати всередині нашої країни? Без жодних сумнівів. Особливо, що стосується тотальної недовіри поміж нами, а насамперед – прочитаймо , прослухаймо, що в нас говорять про керівників держави. Кажуть, Україна переживає період політичної кризи. Та немає в нас політичної кризи. Хіба є якісь політичні розбіжності поміж владними структурами? Політичні розбіжності виявилися тоді, коли в листопаді 2013 р. громадськість очікувала підписання Угоди про Асоціацію України з ЄС, а за тиждень до того Азаров провів рішення Кабінету міністрів, що Україна не може йти в Європу, бо… не варто повторювати злочинних провокацій. Азаров здійснив державну зраду (ст. 111 ККУ), бо, по-перше, програму зовнішньої політики держави уповноважена розробляти й затверджувати тільки Верховна Рада; по-друге, провокація визвала протест молоді, а відтак фізичну наругу і розстріл Небесної сотні.

В Україні сьогодні запанувала гостра криза порядності. 16.02.2016 р. на сесії Верховної Ради України було поставлене питання про недовіру Прем’єр-міністрові А.Яценюку, що тягне за собою відставку всього Кабінету міністрів. Не пройшло. Не маю наміру заперечувати право парламентарів ставити питання про недовіру будь-кому. Але які мотиви? А які мотиви виходу із парламентської коаліції? Непомірні особисті амбіції. Фракції “Самопоміч“ і “Батьківщина“ прагнуть дострокових парламентських і президентських виборів, на яких сподіваються поліпшити свої позиції у владі. Йдеться, звісно, не про Україну.

Кожен, хто мав терпіння слухати хід сесії, а потім натрапляє на теревені, які ведуть тележурналісти з приводу того, хто має замінити А.Яценюка, не міг не зауважити: до прем’єра й уряду не висловлено жодного серйозного звинувачення.

Натомість кажуть:

а) не забезпечив росту матеріального добробуту суспільства;

б) не проводить (ба, навіть зумисне гальмує) необхідні реформи;

в) має практично нульовий рейтинг, не користується довірою суспільства.

Чи було ще щось суттєвіше? Не було. Кожне з висунутих звинувачень – абсурд.

Таку коротку пам’ять маємо? Забули документальні телекадри, як В.Янукович тікає 21.02.2015 р. з України. В його маєтку в Межигір’ї служба пакує вантажні машини мішками, набитими … куп’юрами американських доларів. Тонни доларового вантажу, який доправили в аеропорт, а звідти вантажними літаками в Московщину. Кажуть спеціалісти, що тільки за той захід було вивезено 36 мільярдів доларів США. А всього цей державний муж вивіз 136 мільярдів. А маєтки Генерального прокурора Пшонки! А де опинився склад “українського“ уряду на чолі з якимсь несусвітнім покручем Азаровим?

Після їхньої втечі в Державній казні України залишилося кілька тисяч гривень на всі 45 мільйонів жителів. А хтось кричить про негайний ріст (за рік!) матеріального добробуту?!

Прем’єрові А. Яценюку та міністрові фінансів Н.Яресько маємо бути вдячними за те, що вони втримали ситуацію, що Україна не сповзла у прірву дефолту, який, здавалося, був неминучим.

Позитивних прикладів можна навести чимало. Вони є. Та справа зовсім не в тому, що не можна піддавати критиці діяльність Прем’єр-міністра чи й Президента. Тим паче, коли це роблять законодавці. Але критика має бути абсолютно конкретною: називайте конкретну проблему, яку треба було й цілком можливо було вирішити, а прем’єр того не зробив. А тому ми не можемо довіряти йому далі перебувати при кермі держави. Та коли журналіст (а за сумісництвом і народний депутат) Сергій Лещенко безперервно нав’язує вітчизняним і світовим ЗМІ тезу, що “перезавантаження“ влади (яке дурацьке визначення!) не відбулося тому, що в Україні “відбулася олігархічна контрреволюція“ і “змова олігархічних груп“, то не стану стверджувати, що йому дійсно платять за такі публікації з Москви відповідну (чималу) суму, як про те каже міністр МВС Арсен Аваков, але те, що такі публікації працюють на реалізацію технології “гібридної“ війни проти України – очевидно. Накладім на матрицю воєнної стратегії москалів наші сентенції про суспільно-політичну ситуацію в Україні, про мовбито нашу безпорадність і беззахисність перед Росією, неспроможність дати відсіч агресорові, про зраду національних інтересів і суцільне запроданство представників найвищої влади, то й побачимо як ревно ми виконуємо накреслену ними для нас програму.

Провокація і провокатори бувають 4 категорій: 1) ті, що працюють у нас як професіонали, представники московських спецслужб (уявити собі тільки: міністр оборони України Дмитро Саламатін є не тільки громадянином РФ, країни-агресора, але й штатним співробітником ФСБ. А він хіба один?) 2) ті, які працюють за гроші, наймана агентура (такими у нас аж кишить); 3) ті, які працюють “на Родіну“ за переконанням (великодержавні шовіністи не перевелися, ні!); 4) четверта група либонь найчисленніша й найогидніша: вони працюють на ворога, навіть не усвідомлюючи того, по глупоті своїй і з мотивів особистих амбіцій. І вся ця братія на повну потужність користується нашою безхарактерністю, м’якістю, поступливістю, яку чомусь називають демократією, свободою слова. Аякже! Розгул демократії, вседозволеність, безкарність!

Повторюю: завдання гібридної війни полягає у тому, щоб посіяти недовіру до керівників держави, вселити сумніви у власних силах, поглядах, почуттях. І цим переповнені всі т.зв. “українські“ ЗМІ, які функціонують невідомо на чиї кошти. (Хоча насправді відомо – просто керівництво держави з цим нічого не робить, кинемо й ми свій камінь у город критики).

Тим часом кожному громадянинові України (кожному!) варто знати, а відтак співставляти усе те, що діється в інформативному просторі України з постулатами нинішньої воєнної стратегії Москви.

Кремлю не потрібно 15% окупованої території Луганської і 35% Донецької областей та створених на цих українських землях московсько-ординських улусів ЛНР/ДНР. Це для них “совсем независимые государства“, через які вони хочуть мати реальний вплив на Київ. Позаяк пройти воєнним маршем, як це було в Криму, й “окончательно уматерить мать городов русских“ не вдається.

До речі, події в Криму пішли по зовсім іншому сценарію, аніж планувалося. Вони вважали, що втягнуть Україну в збройне протистояння (як стверджують керівники Міністерства оборони, на той час у нас було до 5 тисяч готових до бою воїнів), проллють море української крові, а тоді таки проведуть референдум, що й було зроблено, але зовсім з іншим питанням. Йтиметься не про приєднання Криму до Росії, а залишення в складі України, як автономної держави зі своїм президентом, урядом, конституцією, бюджетом, внутрішньою і зовнішньою політикою, зокрема в гуманітарній сфері, що вони вже пробували реалізувати в 1994-1995 роках.

Тодішні московські зазіхання на Крим зупинила своїми постановами Верховна Рада України. У відповідь Державна Дума Російської Федерації прийняла постанову “Об отношении к решениям Верховного Совета Украины по Крыму“ (22 березня 1995 р. № 603-1 ГД), в якій сказано:

“Государственная Дума отмечает безальтернативность политического диалога как универсального средства, позволяющего избежать трагических последствий эскалации внутреннего конфликта. Внимание, которое наши коллеги из Верховного Совета Украины проявляют ксложным проблемам становлення новой российской государственности, позволяет нам призвать их самих к сдержанности и терпимости, соблюдению прав и свобод граждан в Крыму“.

Цей документ, присланий 21 рік тому з Москви до Верховної Ради України, мав суто внутрішній характер і, звісно, не був розповсюджений. Але ж його потрібно наново усвідомити всім українцям. Російські держ-без-думні депутати цілком відверто говорять про складні процеси становлення в Криму нової російської державности. Але, безперечно, в складі України. Вони навіть посилаються на “Заключний акт Гельсінської наради з безпеки й співробітництва в Європі“ від 1 серпня 1975 р., згідно з яким гарантується недоторканість державних кордонів, що склалися після ІІ Світової війни. А тому закликають вести “договорно- переговорный процесс между Крымом и Украиной“.

Хтось може сумніватися, що за абсолютно таким самим сценарієм Москва і нині нав’язує нам розв’язання “конфліктної ситуації“ на Сході і Півдні України? Київ має вести перемовини з терористами-сепаратистами, гарантувати їм амністії та особливий статус, для легітимізації влади ЛНР/ДНР провести там вибори до місцевих органів самоврядування і повернути їх до складу Української держави. “Україна – єдина! “ – дуже ефектне, розтиражоване гасло. А в ДНР/ЛНР, за рахунок державного бюджету України, буде йти становлення нових (аж двох!) російських державностей. А ми, українці, як тоді, 21 рік тому, маємо “учитывать законные интересы и результаты волеизъявления жителей…, выслушать их представителей…“

Разом з тим у суспільно-громадську свідомість України насаджується “патріотичне“, архигуманне переконання, що там, за лінією фронту, живуть наші люди, українські громадяни, такі ж самі, як і всі решта, і тому держава зобов’язана забезпечувати їх всім необхідним для нормального життя. Можна було б заглянути в статистичні дані останнього перепису населення, де є вказівки на національність, рідну мову окупованих районів. Та цього недостатньо. Потрібен історично-політичний погляд. І такий є.

Це рішення Апеляційного суду м. Києва, найвищої правової інстанції, яка уповноважена проводити розгляд загальнодержавних політичних справ.

Так от: у 2009 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про визнання голодомору 1932-1933рр. геноцидом українського народу“. Унікальний за історичним значенням документ. Одначе було передчуття, що після недолугого правління В.Ющенка можуть наступити складні часи, й правові норми про геноцид можуть бути скасовані. Такі часи дійсно настали з приходом у 2010 р. В.Януковича, і спроби вилучити законні твердження про геноцид також робилися. Але… Передбачаючи такий перебіг подій, ми в 2009 р. наполягли, щоби у справу голодомору-геноциду втрутилася СБУ. Головне Слідче Управління СБУ у жовтні 2009 р. здійснило Подання (позов) до Апеляційного суду м. Києва про відкриття кримінальної справи за статтею 442 ККУ. Справа має назву: “Організація і здійснення геноциду українського народу“. Позицію позивача (СБУ) в суді представляв генерал-майор юстиції п. Василь Вовк (відомий і сьогодні із подій в зоні АТО). На розгляд суду було представлено 330 томів різноманітних документальних матеріалів і свідчення понад 2000 свідків, які пережили голодомор.

13 січня 2010 р. Апеляційний суд м. Києва ухвалив “Постанову“, в якій сказано: “Після повалення Української Народної Республіки в листопаді 1920 року більшовицький режим розпочав на її території активні дії щодо недопущення відновлення незалежної української держави шляхом жорстокої репресивної політики, спрямованої на встановлення комуністичного ладу і придушення будь-яких партій і рухів, які відстоювали ідею української самостійності.

З цією метою Сталін Й.В. разом із вищенаведеними особами (Молотов (Скрябін)В.М., Каганович Л.М.,Постишев П.П.,Косіор С.В.,Чубар В.Я.,Хатаєвич М.М.) розпочали насильницьку колективізацію сільського господарства та депортацію українських селянських родин, незаконну конфіскацію їхнього майна, репресії і різні знищення українців.

Про спрямованість геноциду саме проти частини української національної групи свідчить і такий факт: Відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКП(б) і РНК СРСР на місце виморених голодом українців в Одеську, Дніпропетровську, Запорізьку, Донецьку, Луганську, Харківську області України була організовано переселена людність з Росії та Білорусії, тобто здійснювалась заміна етнічного складу сільського населення в Україні“.

Так створювались етнічні передумови встановлення на українських землях нового державного утворення “Новоросія“. І тепер ця “людність“ називає себе “народом“ і створює на нашій землі свої “народні республіки“.

На основі вивчення і узагальнення документів суд установив, що внаслідок геноциду Москва знищила біля 7 мільйонів українців, але це лише ті жертви, щодо яких у розпорядження суддів були представлені документальні підтвердження, бо насправді загинуло понад 11 мільйонів. То що ж – стільки ж було переселено людності з Росії і Білорусії для “освоєння“ звільнених земель?

Констатація того факту, що Москва здійснювала геноцид української нації через свою сталінсько-большевицько-тоталітарну систему, уособленням якої Апеляційний суд м. Києва назвав семеро осіб, визнаних у судовому рішенні злочинцями (Сталін, Молотов, Каганович, Постишев, Косіор, Чубар, Хатаєвич), підтверджена сьогодні майже в усьому світі.

2 липня 2009 р. Парламентська Асамблея ОБСЄ у Вільнюсі схвалила “Резолюцію“, якою прирівняла сталінський комуністичний режим в СРСР до гітлерівського нацизму в Німеччині, засудивши і той, і той як злочини проти людяності і людства. Зокрема, в п. 3 “Резолюції“ констатується історичний факт, що

“В двадцятому столітті європейські країни витримали на собі два могутні тоталітарні режими – нацистський і сталінський, які несли з собою геноцид, порушення прав і свобод людини і злочини проти людства“.

У “Резолюції“ також висловлене “глибоке занепокоєння“,що ідеологія названих тоталітарних режимів, зокрема щодо геноциду, проявляє тенденцію до відновлення, що цілком можливим є повернення “сталінського минулого“, що виявляється у “небезпеці поширення і зміцнення різноманітних екстремістських рухів і груп“.

Тоді ще не було путінського плану про створення у Східних і Південних областях України “новой российской государственности“, не було ДПР/ЛНР, але тенденція до таких процесів простежувалася. І її ясно визначили міжнародні експерти.

Протягом тривалого часу вивчення історії геноциду в Україні проводив американський дослідник Джеймс Мейс, який так перейнявся долею українців, що сам став по суті українцем, патріотом, створив собі в нас сім’ю.

Джеймс сумно жартував, кажучи, що це не він, а українські мертві вибрали його для своєї оборони. 1988 року Джеймс Мейс передав Звіт за проведену в Україні роботу до Генеральної Асамблеї ООН і в Конгрес США. Обидві високі інстанції підтримали висновки Звіту щодо геноциду в Україні.

До сказаного варто додати також, що видатний англійський політик і письменник Роберт Конквест написав дві книжки про голодомор в Україні: “Великий терор“ і “Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор“ (1993 р. вийшла українською мовою у вид. “Либідь“).

Автор стверджує: “Українських селян винищували не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями-селянами“. Тобто, зберігали традиції свого народу, його культуру, мову. Над ними здійснили злочин геноциду за національною ознакою.

Московська політика геноциду проти української нації має продовження у сучасній “гібридній“ війні. Тому й нам необхідно відповідно реагувати.

Пропоную:

Верховній Раді України винести Постанову про необхідність відновлення і повторного розгляду в Апеляційному суді м.Києва кримінальної справи за статтею 442 Кримінального Кодексу України“Організація і здійснення геноциду українського народу“. У звязку з новими обставинами, які з’явилися і є незаперечними. На основі Постанови ВР Президент України Петро Порошенко доручає Головному слідчому управлінню СБУ повторно внести подання до суду. Сторону позивача знову ж повинен представляти генерал юстиції Василь Вовк. Він, щоправда, недавно відправлений у відставку (цілком даремно Ви це зробили, пане Верховний Головнокомандуючий!), але ж він найкраще володіє матеріалом. За основу судового розгляду береться Постанова від 13 січня 2010 р., а далі розглядаються нові факти геноциду. І називаються нові, сучасні імена воєнних злочинців, серед яких першим має бути Путін. Але не тільки він. Затвердити “Список Савченко“ з переліком новітніх воєнних злочинців необхідно, але замало. Потрібен вирок українського суду. Чи будемо чекати міжнародного суду в Гаазі? Матеріали для нього безсумнівно мають бути подані, але й ми маємо робити свою справу.

Крім того, Головному Слідчому Управлінню СБУ відкрити кримінальну справу в тому ж Апеляційному суді м. Києва за тією ж статтею 442 ККУ “Організація і здійснення геноциду кримсько-татарського народу“. Хто підтримуватиме подання в суді, нехай визначить Меджліс. Розгляд справи почати від 1944 р. і дійти до наших днів. А документів і свідчень потерпілих – і тут тисячі. То ж не легковажмо. Не барімося.

Автор материала: Михайло Косів