Володимир Балух, бранець Кремля: Діяльність Медведчука і його партії – це злочин

846

«Мені було б дуже соромно (у в’язниці), якби я дозволив собі поспілкуватися з Вадимом Рабіновичем».

Вже минуло 10 днів з моменту визволення 35 українських бранців Кремля. Хтось після медичного обстеження поїхав додому, а хтось залишився проходити курс лікування у Феофанії. Кримський фермер Володимир Балух один із тих, кому потрібне лікування. Про свої болячки розповідає неохоче. Каже, що потрібно лікуватися близько одного року. Тривале лікування – наслідок минулорічного голодування і перебування у тюрмі. А за ґрати Володимир потрапив через власну громадянську позицію. У селі Серебрянка у Криму він у 2014 році повісив на власному будинку прапор України, а також табличку «Вулиця Героїв Небесної Сотні». Після його затримання окупаційна влада спочатку накладала штрафи, обмежувалася нетривалим ув’язненням, але минулого року Володимиру підкинули вибухівку і кинули до в’язниці на тривалий час. Вийти вдалося тільки завдяки обміну, який відбувся 7 вересня.

В інтерв’ю виданню «Главком» Володимир Балух розповів про ставлення до нього у російських в’язницях, чи варто було Україні віддавати Володимира Цемаха, про дії Медведчука в напрямку звільнення українських ув’язнених і завуальовану пропозицію взяти участь у парламентських виборах.

— Пане Володимире, ви зараз лікуєтеся у Феофанії. Минулого року, коли ви голодували, ваш адвокат казав, що у вас є підозра на виразку, панкреатит. Як почуваєтеся зараз?

— Скажу так, що ще певний час мені доведеться тут пройти лікування. Відновлення не обмежиться перебуванням ось цим у Феофанії. Бо вже зрозуміло, що потрібен більш тривалий проміжок часу. Тобто, впродовж року, напевно, доведеться цим займатися.

Мова про етапи лікування, це буде розтягнуто в часі. Що стосується наслідків голодування, то вони, звичайно, є. Мене у Феофанії усе влаштовує, чудові фахівці, чемний персонал.

— Якщо повернутися у часі назад. Чи була можливість не змінюючи своєї позиції, не бути ув’язненим тоді в Криму? Щось би змінили, якби була можливість?

— Ні не було такої можливості. Треба було або їхати з Криму, або… (пауза). Якщо говорити про те, що змінив би, то нічого б не змінив. Єдине що, після набутого досвіду у поводженні, зрозумівши середовище, в якому перебуваєш, змінив би деякі дії. Тобто діяв би в тих умовах ув’язнення по-інакшому.

— Окупаційна влада пропонувала виїхати з Криму?

— Виїхати в мене була можливість. Саме такий ультиматум вони і ставили: або знімай прапор і їдь з Криму, або не гавкай. Тобто вимагали зняти прапор і їхати з Криму, якщо не хочу потрапить за грати. Це казали поліцейські, казали колишні СБУшники, тепер вже ФСБшники перефарбовані. Вперше про це казали у 2014-му році, потім в 2015-му, коли 10 діб адмінарешту я сидів. Під час відбування цього терміну вони завели ще й кримінальну справу. Ну це по 319-й («Образа представника влади»). Тоді в мене була перша розмова вже з ФСБшниками.

— Цікаво те, що вони у перші роки анексії не знаходили варіантів, аби вас ув’язнити. Тобто до минулого року ви відбувалися штрафами, відносно нетривалими затриманнями. Але у 2018-му таки «закрили». Як думаєте, чому?

— Було підкинуто набої, вибухівку. У нас село в Криму, в степу. Я бачив оці всі машини, які там цілими днями стояли неподалік нашого будинку. Стояли там, де все можуть спостерігати і, можливо, писати. Коли якихось там агентів підселяли двох у сусіди. Вони протягом двох місяців жили в Серебрянці. Якось дико це все було. Я не думав, що заради моєї особи буде проведено таку спецоперацію, коли вони вичікували момент, закинули ці набої з вибухівкою і потім ще чекали на той момент, аби дістати підставу на остаточне рішення…

— Зараз ви у Києві. А що з вашими будинками у Серебрянці?  

— Стоять будинки. Дружина тут, а мати зараз в Криму. Я буду їх забирати звідти. Це не підлягає ніяким обговоренням. Бо залишати їх під ударом не маю просто морального права.

— Продаватимете майно?

— Я навіть не думаю там про те, щоби продавати щось. Є машина, наприклад. Так вона з українськими кримськими номерами, синьо-жовтим прапором на номері. Так і стоїть. У мене навіть думки не було, щоби її переоформлювати. Якби, звичайно, мене не закрили, була б у мене там інша «возня» з ними. Бо з якого це дива я не можу їздити на машині? Я її не вкрав. Чому я маю її переоформлювати, на яких підставах? І машину і будинки не збираюся ані продавати, ані переоформлювати. Якщо я продаватиму будинок, то мені його за цими окупантськими паперами треба якось там провести. Вийде, що я визнаю їхню законність, їхню присутності на нашій території.

Як на мене, про людей треба думати. А от це все, що матеріальне… Якось навіть не думаю про це.

— У неволі ви перебували у різних місцях. Твер, Торжок, Лефортово – це далеко не повний перелік. Де було найважче і чим саме?

— Про те, що відбувалося у тверській ФСИН (Федеральній службі виконання покарань), у Торжок, то на даний час по ним я якісь коментарі давати не буду, бо тривають по них наші спільні з адвокатами дії. Я ж був не тільки у Лефортово, Твері і Торжку. Етапом, коли везли, у Краснодарі був, в Армавірі, у Волгограді, Воронежі, Ярославлі. Там у СІЗО кругом по 4-5 діб перебував. Найважче було з цих всіх місць у Волгограді. Але там я перебував, коли їхав етапом, це було не СІЗО, а при колонії транзитно-перевалочний пункт.

— Олег СенцовОлександр Кольченко розповідали, що вони мали можливість час від часу дивитися телевізор. А які, якщо можна так висловитися, розваги були доступні для вас?

— Коли я перебував у Керчі у мене також була можливість дивитися телевізор. Але я один чи два рази на день новини дивився, читав новинну стрічку, що біжить. Зрозуміло, що новини з того боку, але мати для аналізу потрібно було. Зрозуміло, там почути щось об’єктивно не можливо. Ще до Керчі був тривалий час, коли в мене не було телевізора. Що стосується, наприклад, Торжка, там я перебував майже постійно в ШІЗО… Там тільки радіо було. Це більше зроблено не для зеків, а для того, щоб вони не могли перемовлятися вголос один з одним, тобто щоби радіо глушило це все. Таке радіо сприймається більше як тортури, а не як розвага.

— Книжки якісь були, що читали?

— Тільки під час перебування у ПКТ (приміщенні камерного типу), де я провів близько трьох тижнів. Періодично пресу можна було там читати і книжки. Але вже в Лефортово я оскомину збив, так би мовити, прочитав, мабуть, з десяток книжок за три тижні. Не буду розповідати про всі книжки, які я там прочитав, але найцікавіше, що перша книжка, яку на мою вимогу дали, була Михайла Зигаря «Империя должна умереть». Тоді була п’ятниця, бібліотека працювала тільки з понеділка. То я й казав, принесіть хоч якусь книжку. От вони і принесли, досить об’ємну таку книжку. Досить несподівано, що саме в Лефортово от така книжка мені потрапила до рук.

Там був телевізор. Але, наскільки я розумію, з усіх хлопців, які були в Лефортово, з якими ми повернулися, тільки в мене він не працював. Але мені й не цікаво було дивитись їхнє телебачення, вистачало книжок. Щодо цієї книжки, то, думаю, хтось просто її прочитав, от її забрали і дали мені.

— Вас намагалися вербувати?

— Ні, жодного разу. Так, було, мені ставили умову: або ви підпишете прохання про помилування, або їдете назад. Це було у Лефортово.

— Росія насильно зробила Олега Сенцова російським громадянином. Ви одразу після анексії відмовилися від російського паспорту. А чи були у них спроби вже після цього вас таки зробити громадянином РФ?

— Вони ж десь сховали, чи може знищили мій паспорт громадянина України, після того як його вилучили. У мене є папірець, який вони мені вручили під розпис, що мене визнано громадянином Росії. От через це я голодування змушений був робити, бо мені не дозволяли з консулом українським зустрічатися. На тій підставі, що якийсь клєрк в Керчі у відділку вирішив, що я громадянин Росії. Так, ми боролися з адвокатами проти цього, але ця боротьба не була успішною тоді. Але ось я тут. Усі їхні дії ми будемо оскаржувати. Так що все в процесі.

Щоби розпочали розшук мого паспорта, я написав заяву. Але відповідь прийшла така: оскільки мене визнано громадянином Росії, то пошук вашого паспорта громадянина України не є доцільним. Все. Тобто вони в мене вкрали мою річ і кажуть: та вона тобі все одно не потрібна, то її не доцільно розшукувати.

— Хто з українських політиків вам найбільше за цей час допомагав?

— Що вважати політикою? От Кримська правозахисна група допомагала, яку очолює Оля Скрипник. Вони з першого дня, буквально з перших хвилин включилися в роботу ще за рік до того, як мене кинули за ґрати, коли ще обвинувачували по статті за образу

— Мова насамперед про народних депутатів. Вадим Рабінович, наприклад, до Миколи Карпюка їздив, підтримував. А вас хто?

— Ой, дякувати богові, до мене Рабінович не їздив. Мені було б дуже соромно, якби я дозволив собі поспілкуватися з Вадимом Рабіновичем. Мені Ахтем Чийгоз допомагав, зараз він народний депутат. Ми познайомилися з ним у Сімферопольському СІЗО. З тих часів спілкуємося. Він після свого виходу, звичайно, ми тримали і тримаємо зв’язок. Були і від політиків листи мені. Але я ні з ким не листувався. Хоча листи підтримки, які не передбачають відповіді, були, від різних людей.

— Пане Володимире, яке ваше ставлення до того, що робить Віктор Медведчук в напрямку звільнення українських в’язнів?

— По-перше, не дуже на даний момент часу володію інформацією про те, що саме він робить для звільнення і яка його роль в цьому всьому, і які його, так би мовити, заслуги. По-друге, діяльність Медведчука і його партії стосовно взагалі України, українства, українського світогляду, то, як на мене, це злочин.

— Свого часу Надія Савченко, вийшовши з в’язниці, їздила на окуповану частину Донбасу. Як вона сама пояснювала, задля допомоги у звільнені українських в’язнів, які перебувають на окупованій території. Чи погодилися б ви взяти участь у подібній операції, якщо була б можливість когось з наших витягти?

— Те, що я би погодився — тут беззаперечно, без вагань. Якби у мене була б хоча б найменша можливість, або хоча б принаймні надія на те, що така можливість з’явитися от під час там поїздки. З’їжджу туди обов’язково, поспілкуюся з хлопцями. Коли вона їздила (Надія Савченко), там були якісь гарантії з того боку, це зрозуміло. А на яких умовах поїхав би? Якби йшлося там про якусь гарантію, бо інакше було б безглуздям їхати просто так, щоб стати там якоюсь розмінною монетою.

— Ту ж Надію Савченко, коли вона перебувала у в’язниці, включили до виборчого списку. Вам хтось пропонував балотуватися до Верховної Ради?

— Було сказано у такій формі: як я дивлюся на те, якщо мені запропонують бути включеним до виборчого списку. От такий факт був. Хто мені про це сказав не можу розповісти, вибачте. Але я не говорю про ці вибори, це мова про попередні парламентські. Під час цього виборчого процесу такого не було. П’ять років тому ну просто в Україні я не бачив такої політичної сили, в лавах якої погодився би бути присутнім, з якими мені по дорозі.

— А зараз така сила з’явилася?

— Зачекайте. Мені потрібно просякнути цим інформпростором і розумінням, що саме відбувається і хто як поводиться. Є вже певні такі пріоритети в цьому напрямку, але говорити про щось ще дуже рано.

— Днями ви зустрілися з Петром Порошенком і сказали, що найбільше не хочете, аби за звільнення українських в’язнів Україна платила національними інтересами. В останньому обміні ви бачите платню національними інтересами?

— Я не володію, на жаль, інформацією зсередини, що там відбувається за кулісами, так би мовити. Це ми так з хлопцями, з ким виходило в неволі поспілкуватися, завжди про це говорили. Знаєте, щоб поступками це не було. Розумієте, що таке національні інтереси — це таке…Для мене національні інтереси – це, перш за все, люди. Країну створюють люди. І взагалі люди і є країна. А що таке торгівля? От дивіться: є в нас сотня людей, які зараз чекають на обмін, щоб повернутись до України. Але ж ми не маємо забувати, що в нас є мільйони людей, які зараз перебувають на окупованих територіях. Тобто взяти нових заручників для тієї сторони, я так м’яко буду говорити в даному випадку, нічого не вартує. І ми ж бачимо, що це не припиняється. Адже беруть все нових і нових заручників, розумієте? А люди, які живуть на цих територіях — це ж ментально наші люди, наші громадяни. І наша пріоритетна задача — це повернути людей разом з територіями, на яких вони живуть, з могилами батьків їхніх, предків, із землею, на якій вони працюють, з домівками, у яких вони живуть. Тобто поступатись десь там, торгуючи газом, чи ще чимось там і при цьому обмінювати людей.

— Нідерланди уже закидають Україні те, що ми видали Росії Володимира Цемаха. Хоча на Майдані за день до вашого визволення була акція протесту проти цього. Люди запитували, чи потрібна нашим бранцям воля такою ціною, щоби відпустити Цемаха?

— Я про це думав, звичайно, про ціну. Голландці, кажете, обвинувачують нас? Вибачте, а голландці що, з Росією в якихось конфліктних відносинах перебувають зараз? Ні. Торгують із Росією в повний зріст, співпрацюють, відносини теплі мають. Ми ж його не розстріляли, не закопали, Україна не знищила Цемаха. Я сподіваюся, що він таки допитаний, що свідчення він дав. Розумієте, от від нас вимагають бути там сильними, а ми вас там підтримаємо. Ви бачили, щоби десь наполягали голландці разом з Україною в якомусь контексті? Я бачу тільки поступки зі сторони Голландії і бажання торгувати з Росією в будь-якому разі. Хіба світ не розуміє, що відбулося? Та розуміє. Але вони чомусь закривають на це очі. Ну це таке, це емоційно я зараз.

Ізраїльтяни яким чином обмніюють своїх? Хіба у них не було подібних ситуацій? Були. І вони не дивляться на ціну, коли це стосується людей. В цьому найбільша цінність. Я ж кажу: найбільша цінність — це наші люди. Віддати терориста їм, хай забруднюють свою територію. Це їхні вже проблеми. Ми то знаєм, хто це зробив (збив літак рейсу МН17) і яким чином ця людина задіяна в цьому.

— Що, або хто для вас був основним джерелом інформації в неволі?

— Під час зустрічей із адвокатами отримував найбільший об’єм об’єктивної інформації.

— Якщо говорити про справи, які Росія порушила проти вас, то який у них зараз статус?

— Вирок вступив у силу, вони вважають цей процес наді мною завершеним. Звичайно. адвокати подавали касаційні скарги, це ще все у процесі. Все це робимо для того, щоб у нас були всі підстави для європейських судів, Європейського суду з прав людини. Щодо термінів, не знаю. Всі розуміють, що це тривалий, розтягнутий в часі процес. І ви ж розумієте, що це також… У суді представників Росії багато є. Мені здається, тут є залежність від політики. Мені особисто так видається.

— Залежність від політику у Європейського суду з прав людини?

— Я бачу, що так. Дай бог, щоби помилявся. Але мені здається, що саме так все і відбувається.

— Якщо ви захочете поїхати в Крим, вас пропустять, не затримують?

— (посміхається) Ну на 100% дати правдиву відповідь я вам точно не можу. Я ж не знаю, що у них там в голові, які плани на це. Теоретично, можливо, що так. Якщо якимось чином «помилували» мене. Я ще не зустрічався з адвокатом, на цю тему я якось ще не замислювався.

— Як ви бачите свою подальшу роботу, яка сфера найближча? Чи цікаві посади в політиці?

— В політиці я і так, вважай, що все життя. Я розумію, що ми зараз про різні рівні політики мову ведемо, та все ж. Поки що не готовий дати відповідь на ваше запитання. Взагалі то, мені треба конвертувати свій досвід і той об’єм інформації, яким володію. Аби викласти  своє бачення, розуміння, як воно відбувається, яким чином впливає одне на інше. Я, може, словами не можу пояснити зараз, але внутрішньо ці речі відчуваю.

Перш за все хочу максимально можливо зробити все, щоби донести до зовнішнього світу правду про те, що відбувається. В Україні є більше розуміння цього, а от для цивілізованого світу це потрібно.

Все ж таки є вплив російської пропаганди на їхній інформпростір. А я хочу. Щоби вони відходили від цього впливу. При цьому Росія досить агресивно в цьому напрямку працює, провадить агресивну політику. Я хочу діяти у цьому напрямку, руйнувати деякі міфі, підходити з конкретними прикладами. Для них бути цікавою моя історія, у якій все було сфабриковано від початку до кінця. Жодного доказу немає проти мене. Навпаки, є докази моєї невинуватості, які не враховуються ними. Хочу показати, як працює ця машина і якими принципами послуговується.

Але поки лікуюся, приходжу до тями. Вже минули перші два-три дні. А саме зараз настає, спілкуючись із хлопцями це бачу, психологічний момент, коли важливо бути більше з близькими, або інколи побути на самоті. В цьому є також потреба.

Михайло Глуховський