Ні в Іловайську, ні в Дебальцевому в українських військових не було тилу, заявляє народний депутат України, а раніше – сотник Майдану й боєць добровольчого підрозділу «Дніпро – 1» Володимир Парасюк. За його словами, українські військові керівники навіть не можуть грамотно спланувати операцію, сама ж Україна проґавила шанс звільнити Донбас, коли там на блокпостах стояли алкоголіки та наркомани. Критикує нардеп і Петра Порошенка, який як сильний президент має показати своїй нації, куди вона йде. «Ми йдемо по дорозі й не знаємо, де кінець», – заявляє він. Про це, байдужість і зраду «паркетних» генералів та бійців АТО, які не вижили б без допомоги волонтерів, у інтерв’ю FaceNews розповів Володимир Парасюк.

Володимире, Ви говорите, що поїздки на схід допомагають Вам запасатись енергією, аби працювати в парламенті. Які побутові проблеми стоять перед бійцями АТО?

Потреб багато і вони постійно змінюються. Нещодавно мене запросили на одне політичне ток-шоу, де обговорювались проблеми Майдану. Там були капелани, з якими в перерві ми обговорили багато важливих питань. Після цього вони обіцяли передзвонити мені і сказати, чого потребують наші бійці, про яких просто забули. А потреби ті самі – форма, взуття, їжа, транспортні засоби, спецприлади. Все потрібно.

Ви сказали «бійці, про яких просто забули». Що це означає?

Є такі. Не можу казати, де вони стоять, тому що це розвідрота, вони перебувають в Луганській області на кордоні з Росією. Уже три місяці їм взагалі нічого не дають.

Така реальність. Це все залежить від відповідальності й від того, як ми ставимося до явища, котре називається «війна на сході». Я маю на увазі міністра оборони, президента, його заступників, усіх.

Порошенко, повірте мені, плювати. Це все політичний піар, у який я взагалі не вірю. Сильний президент так не чинить. Сильний президент показує своїй нації, куди ми йдемо. Якщо ми йдемо до миру, то покажи, як ти будеш здобувати цей мир, покажи, де наша перемога. Наша перемога – на площі в Кремлі чи наша перемога – це звільнення Донбасу, чи наша перемога – це звільнення Донбасу і Криму. Де наша перемога? Ми йдемо по дорозі й не знаємо, де кінець. Ми мусимо чітко знати, куди рухаємося.

Вірогідно, ми йдемо до Європи. Саме цей лозунг звучить звідусіль.

Це вони взяли собі таку риторику, тому що зараз мусять відповідати на запитання, що таке Майдан, за що стояв Майдан, що змінилось за два роки після Майдану. Парубій (Андрій Парубій – перший заступник голови Верховної Раді, – ред.) дуже гарно уникнув відповіді на запитання, що змінилося. Він так і не зрозумів, що почасти ми сповідуємо цілі Європейського Союзу, хочемо бути разом, хочемо бути успішними, але на Майдан ми вийшли насамперед заради своєї гідності, вийшли, бо так жити більше не хотіли. Прагнення в Євросоюз – це одна з причин, яка дала поштовх революції.

Він (Андрій Парубій, – ред.) вийшов і каже: «Ми зараз здобуваємо Європу. Ми виконаємо цілі Майдану». Ми не виконаємо цілі Майдану. Безвізовий режим з Європою був не ціллю Майдану. Тим більше, якщо люди собі уявляють, що таке безвізовий режим, коли ти їдеш на кордон з двома біометричними паспортами і довідкою про те, що не будеш гастарбайтером за кордоном. Ціль Майдану – тотальне очищення влади від корупції на всіх рівнях.

Крім того, при собі необхідно мати той самий пакет документів, що і у посольство для отримання візи.

Так. Також будуть певні вимоги стосовно бронювання готелів. Щоб їздити в Європу, напевне, треба мати гроші, а це суспільство дуже бідне. Днями Олена Сотник (народний депутат України від «Самопомочі», – ред.) сказала мені: «Ми, напевне, робимо безвізовий режим, аби люди тікали з цієї країни, бо з такими законами тут жити дуже важко». Нічого, все це переламається, це просто така еволюція нашого суспільства – стати двадцять шість разів на ті самі граблі. Може, на двадцять сьомий не станемо.

Пройшло два роки з часів Майдану. Як думаєте, Майдан переміг, програв чи, можливо, ще триває?

Майдан триває. В Україні Майдан – це один з принципів вирішення проблем. Ви згадаєте мої слова. Нас з Вами вже не буде, а наші діти будуть знати про Майдан. «Давайте вийдемо на Майдан». Значить, ми будемо щось відстоювати.

Майдан – це ідеологія. Я думаю, що вона була запущена навіть не в 2004 році, а десь з часів зародження сучасного українства, коли вже були проблеми з зовнішніми та внутрішніми ворогами. Революційний імпульс іде, передається від діда-прадіда.

Подібна повторюваність, на Вашу думку, є нормальною для нашої ментальності?

Я вважаю, що з кожної перемоги потрібно робити висновок і прагнути до нових цілей. Але те, що ми не вміємо вчитись на своїх помилках, не є нормальним явищем.

Ми ж люди.

Я розумію, але треба навчитись робити висновки. Я б хотів, аби наша країна була успішною, не занурювалась у жовтизну політичних чвар, щоб вона першочергово була багатою. Що нашим людям треба? Достаток? Їм треба гідне життя, щоб вони могли реалізовувати себе і ставати успішними. Це дасть поштовх до того, що ми очистимо владу, а країна стане більш розвиненою.

Поки ж люди бідні, ситуацію, напевне, можна порівняти з Давнім Римом, де казали: «Давайте нам хліба і видовищ», оскільки це було єдиним заспокійливим і відволікаючим фактором для бідних людей. Так само і у нас – політика є видовищем. А так не має бути.

Значна кількість українців очікувала, що саме після кривавої Революції Гідності країна і люди стануть багатшими. Якби була можливість щось змінити у подіях дволітньої давнини, Ви б щось змінили?

Так, змінив би. Я, напевне, не допустив би до влади Яценюка і компанію. Треба було б лишити парламент єдиною гілкою влади в країні, але вже тоді вимагати нормальний закон про вибори, жорсткий закон про люстрацію, чесних міністрів. Ми тоді не допрацювали, десь дали слабинку, але вона обумовлена, напевно, тим, що ми втомились, втратили пильність.

Люди загинули. Логічно, що всі були шоковані.

Шоковані й вимучені. Люди просто вже сказали: «От вам влада, ви нам клялись». Ми змусили себе повірити, а тоді треба було просто «добити» до кінця, в останні дні тиснути на парламент. Треба було зайти до Верховної Ради й поставити умови: «Значить так, чистий закон про вибори». Ці закони уже давним-давно написані, їх тільки треба було прийняти.

До закону про люстрацію – ніяких поправок, він має бути жорстким, безкомпромісним. Треба максимально відгородити п’яту колону, тобто «ригів», від впливів на законодавство. Якби ці закони вже працювали,то зараз був би зовсім інший парламент. Це я би змінив. Що міняти в решті? Там усе відбулось так, як відбулось – трагічно, інакше статись не могло.

Володимире, Ви спілкуєтесь з родинами Небесної Сотні й людьми на фронті. Відчуваєте відповідальність?

Звичайно. Це треба пропускати через себе. Спілкування з ними – єдиний запобіжник, щоб не зійти з правильного шляху. Мій друг, Тарас Брус, загинув… З Тарасом ми були разом на Майдані, потім поїхали в батальйон «Дніпро-1», потім він загинув в Іловайську біля мене. Він був мені більше, ніж братом.

Я Вам розкажу одну історію. Коли ми з Тарасом виходили з Іловайська, мені було дуже страшно. Не страшно вмирати, а страшно, бо невідомо куди ти потрапиш після тої смерті. Що тебе там запитають, чи буде у тебе відповідь. Я їхав в машині, кажу: «Тарас, ти знаєш, мені треба перед тобою посповідатися». А він каже: «Розкажи». І я йому розказав усе, що неправильно робив у житті, де я робив помилки, погано ставився до людей. Він мені каже: «Володь, я тобі обіцяю, цього ніхто ніколи у житті не дізнається».

Бачите, він ці мої історії забрав з собою десь туди до Господа Бога. Він мені і зараз не дозволяє робити якісь неправильні речі, надихає мене. Нещодавно я був у нього на могилі, я дуже часто туди їжджу, бо там теж набираюся сили. Він був дуже сильною людиною.

Він загинув у «Іловайському котлі»?

Так, він виходив з оточення, загинув недалеко від мене. Можливо, якби він жив, я був би зовсім інакшим. Його смерть дуже сильно мене змінила. Я зрозумів, що втратити друга – оце страх, який ні з чим не порівняти.

Як Ваша родина сприймала ситуацію з Іловайськом, знаючи, що Ви там?

Ми з татом розійшлися по різних фронтах, бо коли ми воювали разом, в одному окопі, то ми не воювали, а дивились одне за одним. Він пішов воювати в сторону Донецького аеропорту, в село Піски, а я воював в стороні Приазов’я. А потім я з побратимами потрапив в Іловайськ. Я не боявся того, що загину там. Мій батько – дуже вольова людина, моїм найбільшим страхом було те, що він просто візьме автомат і піде через Донецьк визволяти свою дитину. Коли ми вже були в полоні, я думав, як з ним зв’язатися, аби він цього не робив.

У Пісках батьку сказали, що мене вбили. Мій друг Роман, котрий теж там воював, а зараз є моїм помічником, згадує: «Батько був чорний як донецька земля. На ньому лиця не було».

Більшість українців не вважають це своєю реальністю, все ж війна займає не настільки значну територію нашої країни.

Коли мене запитують, чи ми вбивали людей, що я маю відповідати? «Ні, ми кидали камінням». Це – страшенний гріх, це страшенно неправильно, але у нас на це була мотивація, на нашій стороні є правда. Хто скаже мені, що на війні якісь мають бути правила? Війна – це жорстоке явище, у якому панує тільки розруха, насильство, вбивство, зрада. На це вона і війна. Не буває благородних війн.

У такому випадку чи варто було президенту давати наказ про припинення вогню?

Ні. Якби я ніс відповідальність за ті чи інші речі, повірте мені, ми би давно закінчили цю війну. З перших днів загострення ситуації на сході я пішов воювати в батальйон «Дніпро-1». На четвертий день нас відправили в Красноармійськ на блокпости в сторону Донецька. Ми домовилися з хлопцями з кіровоградського спецназу, що я поїду з ними в розвідку під Донецьк. На блокпостах стояли наркомани і п’яниці з рушницями і якимись двома автоматами, а ми – на «БМП». Ми могли заїхати в центр Донецька. Просто в той момент не було команди, тоді не було вольового рішення.

Коли вже в Іловайськ зайшли російські війська, це був переломний момент, усі стали дуже сильними командирами, почали розробляти запізнілі операції. А треба було перекрити кордон, тих двісті кілометрів, кожні півкілометра поставити блокпости, окопатися там і тримати позиції.

А потім тактика дуже проста – по всій лінії фронту наступати. Робити кільце. Вони самі б порозбігалися. Хто такі сепаратисти? Такі самі люди, тільки вони не були готові вмирати на фейкові ідеї, котрі їм нав’язували. Ми їх брали в полон, ми з ними говорили.

А коли уже ввійшла російська армія, було зовсім інше питання. Тоді треба вводити військовий стан, називати речі своїми іменами.

Військовий стан на Донбасі чи по всій країні?

На Донбасі. Це називається війною, чітко характеризується, хто є ворогом. Якщо ви хочете у таких воєнних конфліктах йти на переговори, будь ласка, їдьте в Мінськ і домовляйтеся. Але ти не говориш з якимись шавками Захарченками чи Плотніцькими, а виходиш на діалог з Російською Федерацією.

Але в Мінську був президент Росії, українська сторона мала змогу з ним поспілкуватися напряму.

Путін розіграв ту карту, що йому потрібно. Він не був учасником переговорів зі сторони агресії, він був учасником переговорів як Франція. Сидить собі там збоку і каже: «У вас громадянська війна». Його треба було вивести на конкретне протистояння: «Ти на нас напав, ми тобі війну оголосили, ми воюємо проти тебе». А Путін приїхав «розрулювати» конфлікт з тим посилом, що він має вплив на сепаратистів, бо Росія ж — миротворець.

Коли Порошенко був у Мінську з Путіним, на Донбасі спостерігалося сильне загострення.

Ніякого загострення не було, це була безвідповідальність української влади. Деблокувати Дебальцево можна було дуже легко. Треба було авіацію підняти, вирівняти лінію, аби Дебальцево було за лінією фронту, в тилу, як зараз Мар’їнка, або зробити так, аби по Дебальцевому проходив фронт. Вони ж кинули там напризволяще хлопців, а потім роблять вигляд, що в нас не було ніякого оточення.

Справа в некомпетентності військових керівників чи свідомому саботажі?

У тупості, зраді й байдужості. Генерали не настільки зрадницькі, як байдужі. Це паркетні генерали, які вийшли красуватись, а вояк не було. Вони не могли спланувати операцію. Я, людина без значного військового досвіду, знаю, що є прості елементарні військові тактичні поняття, які можна виконати. У кожній операції має бути тил, мають бути фланги. Якщо ти їдеш на передню лінію фронту, то треба мати місце, де брати їжу, воду, боєприпаси. Це називається тил. В Іловайську тилу не було, в Дебальцевому тилу не було, була передня лінія фронту. До тилу мають бути деблоковані маршрути.

Треба було це робити, а наше командування – це офіцери, котрі бояться прийняти рішення. Якщо ви поклали там тисячі людей, чого боїшся підняти той самий тактичний бомбардувальник?! Чого ти боїшся?! Уже і так стільки людей полягло… Я цього просто не розумію. Я з ними сварився, кричав, бився.

Про армію я можу говорити днями і ночами. Президент дав команду іти захищати Україну, я пішов, я ж не сидів після Майдану у Києві, не кричав: «Дайте мені владу». Мій президент сказав мені йти вперед, я пішов вперед. Але коли мій президент буде мене зраджувати, я в такі ігри не граю. Значить, треба міняти або президента, або того, хто заважає нам воювати.

Я в батальйон «Дніпро» десь п’ятдесят чоловік привів. А після Іловайська вивів хлопців зі штату, сказав: «Усі, хто зі мною прийшов, виходимо. Хто хоче лишатись, лишайтесь. Я вважаю, що не треба лишатись, тому що після Іловайська запускається механізм, який буде вас по одному калічити, вбивати. Жертви будуть дуже високі. Я не готовий нести відповідальність за таку ніяку війну і за таке ніяке протистояння. Виходьте». Зі мною пішли майже всі, декілька чоловік лишилося в батальйоні «Дніпро», які через місяць теж вийшли. Я сказав: «Проблема не в сильному ворогові, а в продажності й безвідповідальності українського керівництва». Тому пішов до Верховної Ради міняти всю цю нечисть.

Знаєте, чому Муженко не ходить (до Верховної Ради, – ред.)? Бо він одразу отримає від мене по обличчю. За Тараса, за всіх хлопців… В Іловайську, Дебальцевому, в ДАПі, в Широкіному винен він. Це — м’ясоруб, який без рацій, карт, без забезпечення кидає людей у бій.

Ви пишете книгу про Іловайськ. Розкажіть детальніше.

Це книжка про події, які відбулися. Я хочу передати те, що бачив, що відчував, хочу описати героїзм тих чи інших людей.

Коли вона вийде?

Я хотів презентувати її на цьому книжковому форумі у Львові (відбувся восени 2015 року, – FaceNews), але не маю так багато часу, щоб працювати над нею. Планую презентувати її на наступний книжковий форум.

У вересні 2016 року?

Так, але я думаю, що це залежить від моїх внутрішніх переживань. Мені важко знову згадувати про ці події.

Мабуть, мантра, котру повторює нині більшість українців: «Аби ці події не були даремними». Наше з Вами покоління ще застане розквіт України?

Звичайно. Куди ж ми дінемося? Ми уже живемо в зовсім іншій країні, ніж були за Кучми, за Кравчука, за Ющенка. Я вчора був на передачі, там люди відкрито критикували владу і задавали гострі запитання.

Виходжу на вулицю і мене гукають: «Володя, йди сюди». Колись були червоні доріжки, «прошу», «перепрошую», дорогі машини, літаки, народний депутат був божеством. До мене ніхто не звертається «Володимире Зіновійовичу». Я вимагаю звертатись на «ти», тому що ми маємо бути однакові.

Правда є ще ті нафталінові «старі голубці». Ось був випадок з народним депутатом Попавським. Інший депутат сказав йому: «Пішли в коридор». А він відповів: «Ні, в коридор не підемо, там люди».

До кулуарів виходить дуже мало депутатів.

А до людей виходить ще менше. Але потрібно йти і спілкуватися. Інакше люди самі зайдуть до парламенту.

Автор интервью: Софико Векуа