Як Московія собі Русь привласнила

374

На розгляд парламенту внесли законопроект, який доводить, чому Російську Федерацію варто називати Московія.

Автори законопроекту “Про заборону використання історичної назви території України в якості назви Російської Федерації” вважають, що «найменування «Русь» або «Росія» є історичною назвою території України. Тому замість слова «Росія» для позначення Російської Федерації вимагають використовувати слово «Московія». Щоб застосування нової назви стало повсюдним, запропоновано внести зміни в закони про інформаційні агентства, про телебачення і радіомовлення, про рекламу та географічні назви. Звісно, законопрект популістський, але, з іншого боку, дійсно хороший привід згадати, як наш сусід отримав назву своєї країни.

Чи справді назва «Русь» та похідна від неї «Росія» є загальновизнаною назвою нинішньої України, як стверджують автори законодавчої ініціативи?

Це справедливо щодо назв Русь, Рось (так внаслідок традиційного для слов’ян чергування голосних віддавна називалася річка), але не щодо Росії, — каже історик Олександр Палій, автор декількох книг з історії України.

Такої самоназви наші предки для своєї Батьківщини ніколи не використовували. Це грецька назва нашої країни в давньоруські часи, а Московія прибрала її собі, бо справжня Русь на той час існувала на південному заході від московських земель, не була захоплена й асимільована московитами (ба навіть періодично воювала проти Московії самостійно та в складі різних коаліцій).

Чому наші предки називалися русами чи русинами?

Сучасна українська історіографія має загалом консенсус щодо сарматського походження назв “руси”, “русини”.

Слова “Русь”, “Рось”, “русини” — це трансформація від самоназви групи сарматських племен “роксолани”. У творі готського історика Йордана VI століття, який описував події IV століття, йдеться вже про народ “россомони”, який мешкав у Середній Наддніпрянщині. З часом ці сарматські племена асимілювалися серед місцевих слов’янських.

Назва «Русь» з’являється щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі сирійського автора Псевдо-Захарія Ритора. Псевдо-Захарій говорить про народ „рос”, що мешкав на північний захід від Приазов’я, тобто, на Середньому Дніпрі. У „Житті Стефана Сурозького” — творі невідомого автора Х століття — у зв’язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі. Знову-таки, ім’я князя не варязьке, а похід належить до часу, коли варягів у регіоні не було. Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі «Книга картини землі», написаному між 836-847 роками, згадує ріку Друс (Данапрос — Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.

А як же тоді бути з версією про перейняття цієї назви місцевими слов’янами у ІХ столітті від варязьких князів із дружинами?

“Норманська” теорія була популярною в часи СРСР, бо полегшувала утвердження теорії про спільне походження українців, росіян і білорусів від єдиного нібито народу Київської Русі. Її прихильники апелювали до одного уривку Новгородського літописного зводу, де сказано, що «І од тих Варягів, приходьків, назвалася Русь, і од них зветься Руська земля; і новгородські люди до цього дня від роду варязького». Але це документ ХІІІ століття, натомість у більш ранньому Початковому Київському зводі кінця ХІ століття, з якого і переписували всі ранні повідомлення Новгородських літописів, такого уривку немає.

Нині науковці доходять висновку, що цей епізод було записано у пізніші часи з політичних міркувань — як спосіб підняття престижу новгородців. Бо насправді вони походили не від вигаданих постфактум русів-варягів, а від слов’янського племені словен і фінського племені чуді.

І це логічно, бо щодо населення українських земель ми бачимо назву “русь” у близьких варіаціях в ІV, VI, VII століттях, коли норманів не тільки тут не було, а взагалі ніде. Вони виходять на історичну арену щойно наприкінці VIIІ століття, коли відбувся перший історично зафіксований напад скандинавів на Англію.

Оскільки всі слов’янські племена на території сучасної України, зокрема і західної, входили до Великої Скіфії, потім антського союзу племен, тобто були дуже споріднені, то ця самоназва поступово поширилася на всю цю територію. Спочатку вона стосувалася територій Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. А починаючи з кінця ХІІ століття, особливо в часи засновника Галицько-Волинської держави князя Романа Ростиславовича, вже починають називати Руссю і західноукраїнські землі. Натомість Москва з того часу і до XV століття навіть і не задумувалася над тим, щоб називатися Руссю.

Коли ж появився етнонім “русскій”?

Ідея визріла у XV столітті — коли в Москви виникли амбіції “Третього Риму” та наміри захопити землі Русі, що в той час перебували у складі Великого князівства Литовського. В той час в офіційних титулах московських князів появляється “князь Великої Росії” — за грецьким відповідником слов’янської назви Русь. Попри це аж до XVІІІ століття самі мешканці держави масово продовжували називати себе “москвітянамі”.

Остаточно нову назву утвердив Петро І — у 1713-му як назву царства, а в 1721 — як назву імперії. Імператриця Катерина ІІ навіть видала спеціальний указ із забороною людям називати себе московитами під загрозою кари. Поза тим у європейських документах і на картах навіть через століття після Петрового указу подекуди продовжували писати “Московія”.

Коли ж від назви «Русь» відмовилися українці?

Термін Україна вперше згадується у Київському літописі 1187 року, однак до того часу, як він став основним, минуло чимало століть. Серед українців самоназва “русини” протрималася в центральній частині країни до XVІІІ століття, а на заході — аж до початку ХХ століття.

І насамкінець: чи коректно нам перейменовувати іншу країну?

Нас ніщо не зобов’язує називати цю країну за її сучасною самоназвою. Наприклад, німці називають свою країну Дойчлянд, англомовні народи — Джермані, а ми — Німеччиною. Польська назва Італії — Влохи. Країну, яку ми знаємо під назвою Грузія, англомовні народи називають Джорджією, а самі грузини — Сакартвело. Таких прикладів дуже багато.

Автор материала: Андрій Ганус