Як не стати жервою передвиборчої шизи

196

Передвиборча шиза охопила інформаційний суспільний простір. Вже остаточно. До ФБ навіть по роботі заходити гидко. Банальністю було б сказати, що ці вибори найбрудніші. Банальністю і… неправдою. Тому що бруду не більше, ніж на попередніх. Проте, є відмінність: бруд, образи і мова ненависті застосовуються не лише до самих кандидатів, але й до їхніх виборців. Це — реальна проблема. І якщо ми не з’їдемо з глузду до 21 квітня, це буде великим чудом і великою перемогою українців. Як це зробити? Я переконаний: перш за все — на особистісному рівні. Усвідомлення деяких простих, а не очевидних речей кожним для себе — допоможе знизити градус безумства, який панує у суспільстві. Можу лише поділитися власним досвідом такого усвідомлення. Не нав’язуючи і не пропагуючи, але рекомендуючи. Отже, що треба уяснити?

Вибори — це звичайний і нормальний демократичний процес. Не ідеальний, як і сама демократія. Це як чистити зуби зранку. Для людського здоров’я і гігієни це нормально. Так само і вибори. Політики і політтехнологи прагнуть перетворити вибори на «священну війну», бій «Пєрєсвета з Челубєєм», «Давида з Голіафом». Тобто, на такий собі мікроапокаліпсис, в результаті якого або перемагають сили світла і настає так само світле майбутнє, або сили темряви, і настає апокаліпсис. Третього не дано. Не ведіться. Це політтехнологічний прийомчик для мобілізації власного електорату або радше «електорального ядра» — щоб «свої» вже точно пішли і проголосували. Адже йти на священну війну — то якось ліпше, ніж просто на голосування.

Будь-який президент не змінить українську політику докорінним чином. Принаймні, не відразу. В поточній ситуації будь-який президент попадає у достатньо вузький коридор можливостей, який обумовлений обставинами, що склалися, діями глобальних і внутрішніх гравців, економічною ситуацією. Ніхто не припинить співробітництво з МВФ, ніхто не підписуватиме сепаратних договорів з Росією, ніхто не відмовиться від курсу на ЄС і НАТО. Причин цьому — безліч. Тут тобі і відсутність підґрунть для української суб’єктності, і взаємозалежність світу, і думка українців, з якою останні п’ять років доводиться рахуватися кожному президенту і взагалі кожному політику. Це Україна. Тут не можна всіх через коліно. Янукович вже спробував — у 2012-2013 роках встановити режим не те що особистої — «сімейної» влади. Результат — відомий.

Вибори не мають ніякого відношення до майбутнього. Зараз в мене полетить каміння, знаю. Але наполягаю: це саме так. Вибори — тут я погоджуюсь із низкою теоретиків демократії — це не про майбутнє, а про минуле. Це оцінка того, що відбулося за попередні роки. Більшість може хотіти або стабільності (як зараз), або змін (не так, як зараз), або повернення до материнської утроби (так, як було колись, коли дерева були великими, а молочні ріки з кисельними берегами текли, текли, текли). Для майбутнього під час електоральної кампанії об’єктивно немає місця. Тут хоча б вирішити питання, де ми знаходимося і що з нами відбулося. А якщо чесно — хочемо ми змін чи ні і наскільки швидких. Це все — ВСЕ! — що можна вирішити виборами. Майбутнє може вироблятися у інтелектуальних групах і громадських об’єднаннях, у наукових лабораторіях та фірмах. А на рівень державного регулювання виходити лише тоді, коли ухвалюється «жива» і перспективна державна стратегія і вноситься до парламенту у вигляді законопроекту. Тобто, розмова про майбутнє — це МІЖ виборами, а не під час електоральної кампанії. Чому на ділі все відбувається навпаки? Бо так хочуть політики. Справа у тому, що тема майбутнього, сам дискурс розкриває необмежені можливості для обіцянок, для візуалізації образів майбутнього у людей. Дискурс майбутнього допомагає приховувати невдачі попередньої каденції та нав’язувати непотрібні та невчасні зміни. Політикам легше обиратися і сподіватися на обрання за допомогою дискурсу майбутнього. Але виборцю важче — у той момент, коли ейфорія, створена цим дискурсом, проходить.

Треба також усвідомити, що у поточній ситуації чим менше президент зробить, тим краще. Всі кандидати обіцяють зробити все. По-перше, це нереально. Як каже дуже старе й добре прислів’я, «Не можна дати всім все. Бо всього — мало, а всіх — багато». По-друге, президент все ж таки обмежений у повноваженнях. В реаліях це не так. Але в реаліях президент де-факто узурпує купу повноважень — у тому числі, через неформальний вплив на парламентську фракцію — на яку, за ідеєю, має впливати ВИКЛЮЧНО через публічні інструменти, а не запрошуючи депутатів за місто на пікнік з пєндєлєм. Реформи через узурпацію — це ризик того, що узурпацію буде застосовано по відношенню до решти суспільних процесів. По-третє, це шкідливо. Не буду обтяжувати прикладами з історії та антропології (бажаючих відсилаю до прекрасної книжки Дж.С.Скотта «Seenig like a State» — у російському перекладі «Благими намерениями государства»). Скажу лише, що цілеспрямована дія державної влади у будь-якому напрямку має руйнівний характер. Жодна раціонально спрямована дія, жодна стратегія не здатна охопити весь спектр суспільних процесів, вдовольнити весь спектр суспільних потреб і інтересів, які існують. Щось буде випущено. Хтось залишиться обабіч дороги до світлого майбутнього і — спойлер! — навряд чи це будуть олігархи або чиновники. Ніколи такого не було, і взятися нема звідки. Хитрі європейці для того, щоб обійти цю прикрість, придумали складний і довгий процес — повний цикл публічної політики. В рамках якого спочатку робиться експертна гіпотеза змін, потім вона обговорюється із зацікавленими сторонами, потім ці позиції аналізуються, знаходиться шлях врахування всіх інтересів. І то працює не завжди і не скрізь. В Україні рішення — у тому числі і щодо реформ — ухвалюються поспіхом, за допомоги шаблі, горілки і двох пострілів у повітря. Про інтереси зацікавлених сторін йдеться або постфактум (як у випадку з євробляхерами), або лише тоді, коли зацікавлена сторона здатна когось з реформаторів зацікавити. По-справжньому.

Не треба плутати державну логіку із політичною. Обираємо політиків. А керувати всім будуть державні діячі, за якими стоїть державна машина із власними потребами і інтересами. Така ось буде метаморфоза. Політик, який повинен керуватися інтересами своїх (а у випадку з президентом — і не своїх) виборців рано чи пізно (а точніше — одразу) стикнеться з потребами цієї державної машини. Хочеться свободи підприємництва і зниження податкового тиску — а тут приходить міністр фінансів і каже, що на державному рахунку бракує коштів, і головне в житті — поповнення рахунку на наступний квартал. І все, свобода підприємництва почекає. У держави, як інститута — своя логіка розвитку. Держава, як Всесвіт, розширюється постійно. Бере на себе нові регулюючи функції та для їхнього забезпечення хоче все більше грошей. Коли теоретики намагаються це неконтрольоване розширення пояснити, стає дуже кумедно. Наприклад, Дуґлас Норт — знаменитий інституціоналіст — говорить про найкращий спосіб суспільної організації — соціальний порядок відкритого доступу. Це коли всі рівні, немає якихось бар’єрів та стримувань для підприємницької ініціативи, всі інститути суспільні міцні, прозорі, без кумівства та корупції, їхня робота не залежить від особистих якостей чиновника. І раптом констатує: для забезпечення порядків відкритого доступу потрібен величезний державний апарат, який і буде забезпечувати цей відкритий доступ. Дуже смішно, але правда. Як не крути, все веде до збільшення державного апарату. Як пороблено. При чому, все це не лише в Україні, це скрізь. Не має значення, яким саме чином держава буде розширюватися — контролюванням державної мови чи ускладненням оподаткування. Вона буде розширюватися, бо за цим стоять інтереси державного апарату. І будь-який політик буде заручником такого розширення. Для нас важливо не те, хто саме буде цим політиком, а чи можна буде на це вплинути і як.

Важливо також усвідомлювати: те, що відбуватиметься в економіці і суспільстві, набагато важливіше, ніж те, що відбуватиметься у владі. На перший погляд це не так. Але якщо вдуматися, у нас немає іншого виходу. Так, у Європі було все навпаки. Суверенна влада створила правові інфраструктури довіри і співробітництва між людьми, які дали поштовх розвитку економіки та неринкових форма взаємодії. На це у Європи та Америки пішло 400 з гаком років. І спочатку все виглядало набагато гірше, ніж ми могли собі уявити. Через революції і громадянські війни, зубожіння населення та світові війни якось все втряслося до теперішнього рівня. Щось мені підказує, що у нас такого часу просто немає. І що треба починати створювати інфраструктури довіри і взаємодії на горизонтальному, суспільному рівні. І вже від них формувати структури владні. Це виглядає як ідеалізм і романтизм. Але я переконаний: більший ідеаліст той, який вважає, що простим вкиданням бюлетеня у скриньку можна вирішити всі питання людської взаємодії, її правил і принципів. І тут виникає важливий висновок з того, що відбувається сьогодні. Політичні кампанії завжди розколюють суспільство. Така вже природа політичного — це Карл Шмітт констатував ще у минулому столітті. Але конче потрібно для нас всіх зберігати здатність зібрати ці уламки і співпрацювати один з одним після виборів. Не заради політиків і не з приводу їхніх дій. А заради себе і свого спільного майбутнього.

Нарешті, ще один лайфхак — останній за порядком, але не за значенням. Можна, звісно, коментарями до цього посту, перетворити його на продовження нескінченого ґвалту, що поглиблюватиме передвиборчу шизу. А можна просто поділитися, аби дати шанс якомога більшій кількості людей скористатися цими лайфхаками. Вибір залежить — знов-таки — від усвідомлення