Як «відроджуються» імперії, або навіщо Угорщина надає своє громадянство діаспорі

576

Скандал навколо надання Угорщиною своїх паспортів жителям Закарпатської області України, в т. ч. представникам місцевих органів влади, це ще один привід для того, щоб розглянути політику Будапешта в контексті його участі в реалізації інтересів Москви.Тим більше, що вчинки Угорщини в повній мірі копіюють дії Росії за всіма можливими напрямками, хіба що без застосування військової сили проти України. Поки що…

Зокрема, мається на увазі практика створення Росією підстав для втручання у внутрішні справи інших країн під виглядом «захисту співвітчизників» на їх території. Ось саме для цього Росія і роздає свої паспорти всім охочим, а в ряді випадків і насильно нав’язує їх, як це чинилося в Криму. Для цього вона активно використовує російську діаспору в країнах колишнього СРСР, яка утворилася там внаслідок цілеспрямованого переселення росіян ще з часів Російської імперії. А вже після розпаду Радянського Союзу переселенці в більшості своїй залишилися у відтворених на його місці незалежних державах.

Саме такі ж прийоми використовує і нинішнє угорське керівництво, що прагне зміцнити свої позиції в країні шляхом реалізації різного роду націонал-імперських ідей. При цьому Будапешт робить ставку на спадщину Австро-Угорської імперії у вигляді угорської діаспори в сусідніх країнах. А вона, ця діаспора, не така вже й маленька, що стало наслідком історичних подій під час Першої та Другої світових воєн.

Зокрема, згідно з Тріанонським мирним договором, підписаним у 1920 році країнами-переможницями у Першій світовій війні і Угорщиною (як однією з правонаступниць Австро-Угорщини, що програла цю війну), вона втратила близько двох третин своїх земель. Але, як то кажуть, «урок не приніс користі». У Другій світовій війні Угорщина знову опинилася не на тому боці, через що знову втратила територію. Хоча у цьому випадку справедливо було б казати не про втрати Угорщини, а про відновлення історичної справедливості щодо її сусідів, в т. ч. і України.

Так чи інакше, але на сьогоднішній день угорська діаспора в сусідніх з Угорщиною країнах становить: у Румунії — близько 1,2 млн осіб, Словаччині — 460 тис., Сербії — 250 тис., Україні — 150 тис., Австрії — 55 тис., Хорватії — 14 тис. і 6 тис. — у Словенії. Ще понад 2,5 млн етнічних угорців покинули свою країну в пошуках кращого життя. З них у США живуть 1,56 млн осіб, Канаді — 315 тис., Ізраїлі — 200 тис., Франції — до 200 тис., Німеччині — 120 тис., Бразилії — 80 тис., Росії — 76 тис., Великобританії — 52 тис.

Все це дозволяє Будапешту реалізувати досить просту схему для задоволення своїх зовнішньополітичних амбіцій, а саме: роздавати угорські паспорти «співвітчизникам» за кордоном, вимагати автономії для районів їх компактного проживання, а згодом — реалізовувати там угорські інтереси у спосіб просування своїх протеже до місцевих рад, у муніципалітети та інші державні органи.

Таким чином, створюються умови для висування, а за нагоди, і реалізації Угорщиною своїх територіальних претензій до сусідів по регіону. А підтримуватиме такі претензії на світовому рівні сформоване угорське лобі в США, Європі та Росії.

Відповідно до таких підходів Будапешт створив і механізми практичного втілення своїх планів. Такі, як система спрощеного надання громадянства Угорщини членам угорської діаспори за кордоном. Зокрема, це закріплено в конституції країни, а також інших законодавчих актах. Крім того, сформовано мережу державних органів, які вирішують всі практичні питання, пов’язані з видачею угорських паспортів. Так, на сьогоднішній день заяви від закордонних угорців на отримання угорського громадянства приймають близько 870 установ у самій Угорщині і не менше 70 закордонних представництв в інших країнах.

А після масової роздачі паспортів у дію вступають місцеві угорські партії, які за відповідної підтримки Будапешту вимагають надати автономію районам компактного проживання угорців. І ще, прагнучи легітимізувати свої дії на міжнародній арені, Угорщина ініціювала в ЄС питання ухвалення пакету «незаперечних прав національних меншин у Європі», який повинен гарантуватися Європейським Союзом.

Подібну схему Угорщина вже практично реалізувала в місцях компактного проживання угорців у румунській Трансільванії. Саме там після розвалу Австро-Угорщини і виникла найбільша угорська діаспора «ближнього зарубіжжя» Угорщини, а саме — близько 700 тис. чоловік. Більшість з них відносяться до стародавнього угорського субетносу — секеїв, яким притаманні чимало своїх, тільки їм властивих мовних і культурних особливостей, що відрізняють їх від справжніх угорців, але в Угорщині їх наполегливо зараховують до співвітчизників.

Після Другої світової війни (в період соціалістичного будівництва в Румунії) їм навіть надали автономію, яка існувала в період 1952–1968 років у вигляді так званого Секейського краю, а потім Муреш-Угорської автономної області. Наприкінці 1960-х років румунський диктатор Н. Чаушеску ліквідував цю угорську автономію.

Але ж проблема залишилася і нагадала про себе відразу ж після розпаду соціалістичного блоку і падіння тоталітарних режимів в країнах Центрально-Східної Європи.

Так, вже у жовтні 1992 року лідери угорської громади в Румунії ухвалили «Декларацію Клуж-Напока», якою оприлюднювали плани з відновлення автономії угорців у Трансільванії. Саме з цього моменту і розпочалися активні виступи румунських угорців за фактичне відокремлення Трансільванії від Румунії, що послідовно підтримується Будапештом. З початку 2000-х років цей рух помітно активізувався.

Зокрема, під керівництвом Національної ради секеїв було проведено кілька опитувань громадської думки і референдумів про автономію Трансільванії. На основі цього депутати місцевих зборів проголошували автономію, а трансільванське питання виносилося на обговорення румунського парламенту. Незважаючи на те, що всі ці рішення Бухарест скасував, він при цьому був змушений надати максимально широкі права угорській діаспорі в Румунії. Такі, як право на подвійне громадянство, навчання рідною мовою на всіх рівнях, парламентське представництво в обох палатах, а також офіційний статус угорської мови в регіонах компактного проживання.

Однак це не задовольнило ні лідерів «румунських» угорців, ні, очевидно, Будапешт. Скориставшись готовністю Бухареста йти на поступки, вони висунули нові вимоги, вже фактично про територіальну автономію районів компактного проживання угорської діаспори в Румунії. Зокрема, про це було прямо викладено у спільній заяві Демократичного союзу угорців Румунії (має представництво в румунському парламенті), Угорської громадянського союзу і Угорської народної партії Трансільванії в січні ц. р.

Таку ж політику Будапешт застосовує і щодо Сербії, Словаччини та України. Щодо Сербії, то там Угорщина намагається скористатися неврегульованістю проблем з громадянством після розпаду Югославії. Певним стримуючим фактором для Угорщини на інших напрямках є складнощі в отриманні подвійного громадянства у Словаччині і відсутність такої законної можливості в Україні. Однак, Угорщина наполеглива в намаганні реалізувати свої плани, в т. ч. у спосіб надання угорських паспортів в обхід словацького та українського законодавств, а також поширення т. зв. «угорських посвідчень особи» — спеціальних документів, виготовлених Будапештом для закордонних співвітчизників.

І ще один цікавий момент, який підтверджує наявність тісних зв’язків між Угорщиною та Росією. Дозвіл на проживання в Угорщині, в обмін на інвестиції для неї, без проблем дістають російські політики, бізнесмени, керівники держкомпаній, а також їхні родичі. Зокрема, всупереч антизахідній риториці російської влади, всіляким санкціям і контрсанкціям, дозвіл на проживання в іноземній державі все більше привертає російську еліту. В основному через можливість в будь-який момент покинути Росію задля власної безпеки. За даними спільного розслідування російської «Новой газеты» та угорського центру журналістських розслідувань Direkt36, посвідки на проживання в Угорщині отримали навіть син директора Служби зовнішньої розвідки Росії А. Наришкін, його дружина і дві дочки.

Все це дозволяє зробити кілька важливих висновків для України, які можуть використовуватися в якості рекомендацій для її подальших дій на угорському напрямку.

По-перше, політика Будапешта щодо угорських меншин в сусідніх країнах системно-державна за характером і є складовою частиною стратегії її національного розвитку, а також становлення на міжнародній арені в умовах новітнього багатополярного світу. Тому угорці ніколи не відмовляться від неї, що Росія і надалі буде використовуватися у своїх цілях.

По-друге, спроби Будапешта реалізувати свої інтереси за допомогою угорської діаспори в сусідніх країнах фактичним провокуванням сепаратизму на їх території створює для таких країн загальну проблему, що вимагає і її колективного рішення. Своєю чергою, це дає можливість Україні, Румунії, Словаччині, а в певній мірі і Сербії об’єднати зусилля для відстоювання своїх інтересів. В тому числі і за допомогою механізмів НАТО і ЄС, членами яких є Угорщина.

По-третє, незважаючи на всі негативні наслідки національної політики Будапешта, як для України, так і для інших країн, їхні дії у відповідь в жодному разі не повинні спровокувати конфлікт з Угорщиною. Так як цим лише підриватиметься єдність НАТО і ЄС, а також створюватимуться додаткові перешкоди на шляху європейської і євроатлантичної інтеграції України. А це винятково на користь Москві. У той же час Україна не може не реагувати на спроби Угорщини створити сепаратистський анклав в Закарпатті, оскільки це суперечить українським національним інтересам.

В цілому наведені обставини вимагають від України виважених і добре прорахованих кроків щодо Угорщини та її дій в Закарпатській області. І, зрозуміло, із залученням західних і світових інституцій для усунення проблем, що виникають.

Іван Січень, військовий і політичний експерт