В грудні минулого року тимчасовим виконувачем обов’язків гендиректора Національного художнього музею було призначено Юлію Литвинець. Мистецтвознавець, куратор багатьох виставок, вона всю свою професійну діяльність пов’язала із НХМУ. Лише головним зберігачем фондів тут Юлія працює протягом десяти років.

Музейна справа в Україні фактично ніколи не була прибутковою, а останні роки – Майдан, анексія Криму, війна на Сході, спад економіки – стали для неї ще більшим випробуванням.

Про те, як зараз живеться Національному художньому музею, на що вистачає виділених бюджетом коштів, а також про долю цінностей з Межигір’я і будинку Пшонки та скандали із картинами музею, що були передані в ті чи інші установи на «тимчасове зберігання», Юлія Литвинець розповіла в інтерв’ю «Главкому».

Пані Юліє, днями в музеї відкрилась нова виставка – «Ідентичність. За завісою неозначеності». Розкажіть трохи про неї.

Так, виставка сучасних митців, що відкрилась 18 березня. Це великий міжнародний проект, приклад культурної дипломатії, в якому беруть участь вісім Північно-Прибалтійських країн: Данія, Естонія, Ісландія, Латвія, Литва, Королівство Норвегія, Фінляндія, Швеція і Україна. Виставка організована Латвійським центром сучасного мистецтва і нашим музеєм.

Це друга на даний момент виставка в музеї?

Зараз у нас діють постійна експозиція і виставка «Ідентичність». Вона у нас займає другий поверх. Ця виставка триватиме до 22 травня. Звісно, сучасне мистецтво для такого класичного музею, як наш, — це незвично. Але ми постійно підтримували сучасне мистецтво і сучасні проекти. Цікаво виходити за рамки класики. Останні роки ми це робили достатньо часто. Та й фактично 116 років тому, коли музей тільки побудувався, тут була виставка, наприклад, художника Михайла Врубеля, який на той момент ще не був класиком, а був молодим і сучасним.

Чи складно в фінансовому плані в нинішніх умовах працювати музею?

Я б сказала, що ми працюємо традиційно, в складених за багато років рамках. На жаль, культура традиційно фінансується за залишковим принципом. Тобто в черзі за фінансуванням ми стоїмо останніми, та й безпосередньо Міністерство культури як установа – також. Фактично ми отримуємо кошти на зарплатню, на комунальні послуги, часто не в повному обсязі, і на охорону – теж не в повному обсязі.

Порівняйте для прикладу цьогорічний бюджет музею та минулорічний.

До копійки я не тримаю це в пам’яті. Але у відсотковому співвідношенні з урахуванням коливання валют ми менше отримали на охорону – десь на 40% від потреби і десь на 15% менше, ніж потрібно, на комунальні послуги. Зарплатня профінансована в повному обсязі.

Якою, до речі, є зарплатня у працівників музею?

Наприклад, ставка старшого наукового співробітника без вирахувань – 6 210 гривень. У директора ставка 8 102 гривні – не набагато більше.

Але якщо у наукового співробітника зарплата більш-менш нормальна, підвищується, є індексації, то в відділі господарського обслуговування ситуація гірше. Сторож отримує 1 383 гривні, сантехнік – 1 414. А ще ж знову відняти податки – сума залишається мізерна, відповідно, складно знайти працівників.

Говорити про зміну у фінансуванні з часів Майдану можна чи ні?

Система фінансування не змінилась. Звісно, війна не могла не відбитися на сфері і, відповідно, на нашому музеї, в тому числі. Але і до війни, до Майдану ми фінансувались обмежено. Музей вже давно потребує і реставрації, і поновлення наших фондів. Революція на це не впливає. Та у мене є надія, що в цьому році ми отримаємо початкову суму коштів для того, щоб розпочати процес реставрації будівлі. Міністерство культури збирає необхідні заявки, і ми також подали. Десь біля мільйона гривень нам буде достатньо для того, щоб зробити реставраційне завдання, проектно-кошторисну документацію і, відповідно, розпочати вже процес реставрації. Це те, що ми можемо отримати до бюджету додатково, до коштів, які вже були виділені на зарплату, на комуналку, на охорону…

По двох останніх «статтях» нестачу ви покриваєте за рахунок того, що заробляє музей?

Щодо комунальних витрат, то тут ми навчились дуже економно працювати. Наприклад, вимикати повністю електропостачання до вантажного ліфту в період між виставками чи великими проектами тощо. Врешті вдавалося зекономити до 15 тисяч на рік. Тим не менш, усі інші потреби чи «недофінансовані статті витрат» покриваються за рахунок зароблених музеєм коштів.

Скільки, в принципі, НХМУ може заробити і заробляє на рік? За рахунок чого?

Напевно, в жодній країні світу музей не є прибутковою організацією. Навіть такі надпотужні музейні установи, як Метрополітен-музей чи Лувр, на який всі люблять посилатися, насправді, також фінансуються з держави.

Основні наші статті доходів – це екскурсії, вхідна плата, лекторії, доходи, які нам дає наш кіоск, експертиза творів, фотозйомка і різні спільні заходи. Звісно, ситуація в державі не могла не вплинути рівень доходів. Наприклад, в 2013 році ми планували заробити трохи більше півмільйона – заробили лише 640 тисяч. Заробити більші кошти ми можемо лише «топових» виставках. Перевиконати показники музей зміг у рік проведення виставки «Нормандія у живописі», але, як результат, у наступні роки план, доведений Міністерством культури, був занадто великий – 1 мільйон 800 тисяч гривень.

Ми подаємо наші планові показники, а Міністерство культури їх нам корегує, затверджує ну, в основному, в бік збільшення. І план у 1 мільйон 800 тисяч був, скажімо так, нереальний. Заробити таку суму, в період війни, коли на перший план виходять інші цілі, коли завданням суспільства стає підтримка армії, волонтерство, практично нереально. Тож, показник виконання із запропонованої суми склав близько 700 тисяч. На 2015 рік наш план складав 1 мільйон 92 тисяч – виконали ми врешті 670 тисяч.

Яким є план на 2016 рік?

1 мільйон 112 тисяч.

Зароблені музеєм кошти передаються в Казначейство. Далі чи може музей ними користуватися в повному обсязі на власний розсуд? І на що ви їх вистачає?

Існує державний рахунок, на який надходять кошти з держави для зарплат і так далі. І є спецрахунок – це наші зароблені кошти. Ці кошти автоматично стають державними, бо ми ж державна установа, і, відповідно, дозвіл на використання цих коштів ми беремо в Міністерстві культури. Наразі дозволили відкривати спецрахунки в комерційних банках, але легше від цього не стало. Бо до дозволу додалась звітність в те саме Казначейство. Тобто тут система стала ще важчою. Тож наш музей залишився на казначейських спецрахунках.

За ці кошти ми фактично покриваємо нестачу по комунальним платежам, якщо необхідно по охороні. Також у нас є штатні одиниці, зарплатня яких знаходяться на цьому спецрахунку. Далі – друк квитків, заправка картріджей, послуги Укрпошти, ми виписуємо періодичні видання і для бібліотеки, і для бухгалтерії. Все, що є необхідним для функціонування музею, має закуповуватись за кошти спецрахунку. Сюди навіть входить обслуговування системи кондиціонування і пожежогасіння. На названі мною суми це, насправді, велике навантаження.

Якою, до речі, зараз є вартість квитка та екскурсії в НХМУ?

Вхідний квиток вже давно коштує 20 гривень. Для пільгових категорій – 5 гривень. Екскурсія у нас коштує 80 гривень українською мовою і 160 – англійською.

Не вважаєте, що це задешево – похід в музей вартує як дві хлібини?

Я з вами погоджуся. У порівнянні з іншими музеями, можливо, цінову політику і варто переглянути. Та, знову ж таки, в країні війна, і ми перед собою ставимо завдання якомога більше людей залучати до музею і щоб вартість квитка не ставала на перепоні.

Думаєте, проблема лише в вартості квитка?

Це запитання криється глибше, ніж в самих музеях та їхній роботі. Має бути якась традиція в суспільстві щодо відвідування музеїв. І ця традиція має формуватися не тільки з родини, а й з освіти. Але має бути більш тісна співпраця між Міністерством освіти і Міністерством культури. За свої шкільні роки ми відвідували багато різних музеїв – це була просто певна програма, в певному класі ми їздили в певні музеї.

Але чи готові всі українські музеї сьогодні зацікавлювати, тримати увагу дітей? Навіть невідомі на весь світ європейські музеї можуть похвалитися інтерактивністю. У України, принаймні, на мою не професійну думку, з цим ще великі проблеми.

Звісно, проблематика є і в самих музеях. Музей має бути цікавим для суспільства, він однозначно має змінюватись разом із суспільством. В нашому музею вже багато років діють: лекторій, дитяча майстерня, стратегії візуального мислення, тощо. Кожен рік відділ науково-просвітницької роботи розробляє нову програму. Інтерактивність — це, перш за все, робота з відвідувачем, яка виходить за рамки традиційної екскурсії.

Назвіть показники відвідуваності музею.

За минулий рік в музеї було 48 332 відвідувачі. Це без екскурсантів. Окремо рахуються екскурсанти. Це ще плюс 7 741 людина. І із відвідувачів було 19 444 дорослих, інші – діти, пенсіонери, пільгові категорії.

В Європі деякі музеї, щоб залучити більшу кількість відвідувачів, виступають майданчиками для театральних, танцювальних перфоменсів і подібних заходів. Ви розглядаєте такі варіації використання приміщень НХМУ?

У нас також проходить багато заходів. Це не тільки виставки і лекторії. Відбуваються у нас і літературні читання. Обов’язково в рамках кожного проекту відбуваються кураторські екскурсії, розробляється паралельна програма, проходять покази фільмів, в залежності від проекту. Музей розвиває всі можливі варіанти співпраці з науковцями, кураторами, творчими колективами.

Наприклад, в рамках проекту «Мистецтво українських шістдесятників. Можливість музею» кураторами Ольгою Балашовою, Лізаветою Герман, Марією Ланько була розроблена у партнерстві з ГО «Культурний проект», Національним центром Олександра Довжена та агенцією «Ухо» програма, яка включала кінопокази, зустрічі з режисерами, художниками. Звісно, ми обмежені тою спорудою, яка в нас є, тож танцювальні колективи будуть у нас почувати себе не комфортно – в нас немає достатнього простору.

Раніше в інтерв’ю ви зазначали, що з 2004 року за бюджетні кошти музей не закуповував творів мистецтва…

Так, колекція музею поповнюється за рахунок дарунків.

Розкажіть, на скільки за цей час за рахунок подарунків поповнилась колекція, і хто є головним, якщо можна так сказати, дарувальником.

В середньому за рік надходить від 86 (стільки було в минулому році) до 140. Дарують твори зазвичай різні люди. Не можу сказати, що є одна якась людина, яка цілеспрямовано та систематично дарує нам твори.

Ну є серед списку дарувальників відомі прізвища? Художники, політики, бізнесмени?

Колись були подаровані твори іконопису і народної картини Юрієм Вязьмітіновим (колишній керівник управління Держінспекції з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держкомзему в Київській області, — ред.). Це був значущий подарунок і по кількості, і по цінності. Буквально минулого тижня нам подарували дуже цікаву ікону XVI сторіччя – «Похвала Богородиці», але ім’я за проханням дарувальника я назвати не можу. У 2006 році Фундація Олекси Грищенка (один з найвідоміших українських авангардистів, — «Главком») нам передала 68 творів художника, які, згідно заповіту художника, передані в дар Україні.

Загалом, за вашими словами, на обліку в музеї знаходиться 40 тисяч об’єктів. В постійній експозиції скільки з цих 40 тисяч використовується?

Зазвичай не більше 1%. Але весь основний фонд і не обов’язково експонувати. Всі знають наш твір Георгія Меліхова «Молодий Т.Шевченко в майстерні К.П.Брюллова» — програмна річ, велика, колосальна, завжди знаходилась в експозиції. Але в основному фонді до неї є більше 30 ескізів, які важливі для дослідження творчості майстра, важливі для монографічної виставки, але для постійної експозиції – ні.

До всього основного фонду треба підходити критично і розуміти, що якась частина може експонуватися, якась – з різних причин – ні.

Яка кількість об’єктів музею перебуває на тимчасовому збереженні в тих чи інших установах?

Завжди у музею є частина творів, які знаходяться на тимчасовому збереженні. Це можуть бути виставки в інших музеях, це можуть бути інші установи, наприклад Національний науково-дослідний реставраційний центр України. Насправді, за рік наші твори можуть подорожувати по всій Україні. Наприклад, минулого тижня в музей повернулися твори Якова Гнєздовського з виставки, яка була представлена в різних музеях України. В неї був дуже довгий вояж.

На даний момент наші твори перебувають в Софії Київській – там проходить виставка, присвячена Михайлу Врубелю, в Реставраційному центрі – на реставрації. Ну і в урядових приміщеннях (Адміністрації президента і Кабінеті міністрів).

В Адміністрації, як відомо, знаходиться 37 творів НХМУ, в Кабміні – 3. Розкажіть, що саме це за твори і якою є їхня цінність.

Основна кількість творів це художники другої половини ХХ сторіччя. Наприклад, Віктор Пузирьков, Микола Глущенко, Володимир Яценко, Сергій Шишко, Віктор Ковтун.

Проблем з доступом до творів, зі звірками у вас немає?

Доступ до творів є. Щороку ми їх перевіряємо, складаються відповідні акти. Для цього створюється комісія із музейних працівників і працівників або Адміністрації, або Кабміну. Слава Богу, з цими творами все нормально. Після скандалу із творами Глущенка до нас вже більш серйозно ставляться.

Можете пояснити, за яким принципом, взагалі, відбувається передача творів в такі установи, як Кабмін та Адміністрація.

Важко сказати. Коли я стала головним хранителем музею, я вже прийшла на цю ситуацію. Тобто твори вже були видані. Я собі поставила за завдання: забирати і забирати. В Кабінеті міністрів було в 2004 році близько 50 творів, зараз – три. Щороку ми щось забирали в них. Багато творів вже на той момент потребували реставрації. Взагалі, ця традиція передачі творів в такі установи тягнеться ще з радянських часів. Я забирала твори, які були видані в 1992 році!

Але як обираються самі твори? Це ж не чиновник приходить і каже: «от хочу оцей». Як визначається, де саме вони потім будуть висіти?

Наскільки мені відомо, як це відбувалось ще до мене, то звертались з відповідної організації безпосередньо до директора. І директор вже якось намагався налагодити співпрацю з працівниками музею для того, щоб вони відібрали твори.

Наскільки я знаю, цей процес, принаймні, у нас не проходив таким чином, що прийшли якісь люди, показали на картини, які хочуть, і все. Ну, по-перше, до фонду сховища ви так просто не зайдете. Експозиційні речі, звісно, не видаються. Хоча колись давно, ще коли Леонід Кучма був президентом, у нас хотіли взяти картину «Наречена» (Федора Кричевського, 1810 рік, — ред.). Але відреагували ЗМІ, і історія не мала продовження твір залишився в музеї .

Ви знаєте, в чиїх кабінетах висять картини НХМУ в АП та Кабміні?

Знаю точно, що в коридорах наші твори не висить. Хоча раніше в Кабміні було таке, що висіли картини в коридорах. Але нам вдалося роз’яснити, що так неможна. Неможна вішати їх в проходах, де кожен може випадково зачепити твір.

Але чиї то кабінети – це складне запитання. В нас швидко змінюється. Тому на початок і, наприклад, вже через два місяці – це вже можуть бути різні люди і різні кабінети. Звісно, ми намагаємось контролювати процес, але це важко. Можу сказати, що працівникам заборонено витирати пил з лицьової сторони, лізти туди з ганчірками, вішати в коридор.

Ми трохи вже згадали про скандал із картинами Глущенка в Кабміні. Давайте тепер про нього поговоримо більш докладно. В 2010 році виявилось, що твори відомого імпресіоніста – «В рибацькому колгоспі» та «Паруса на морі» — зникли, а «Дніпровські далі» та «Село біля ріки» — виявились фальшивкою. Потім дві картини були музею повернуті. Які саме?

Ситуація розгорталась таким чином, що коли ми прийшли перевіряти твори, ми виявили відсутність двох картин і той факт, що дві інші картини Глущенка, які нам представляли як наші, нашими не являлись. Це фактично були дуже невдалі копії. Ми все це зафіксували в акті. Піднявся галас в пресі. В процесі, очевидно, якихось внутрішніх процесів в Кабміні два твори знайшлися — самі ті, які спочатку «зникли». При чому, по цим двом творам, до їх повернення, нам представник Кабміну постійно намагався дати підроблений акт повернення про те, що нам їх начебто вже дуже давно віддали.

Хто і як вам їх повернув? З яким формулюванням? «Вибачте, спочатку не помітили, що вони все-таки є»?

Нам зранку зателефонували і сказали: ми вам сьогодні привеземо якісь ваші твори. Привезли більше восьми серед яких були і ці два.

Пояснень тому, як вони зникли, а потім знайшлися нам не дали. Цим всім вже зараз займається прокуратура. Розслідування ведеться. От, до речі, якщо казати про покращення після Майдану, то ця справа була витребувана з МВС і переведена до прокуратури. І процес розслідування став рухатись.

Можливо, я себе так втішаю, але для мене дуже важливо, що з музею за весь цей час були зняті підозри, ми визнані потерпілою стороною. Бо постійно ж розвивали зацікавлені люди тему, що музей начебто вже видав підробки Кабміну. Але було проведено низка експертиз, хімічний аналіз підроблених творів, і було доведено, що вони були створені вже після того, як були нами видані оригінали творів.

Зниклі врешті картини в яку вартість ви оцінюєте?

Ми оцінили їх по 600 тисяч гривень. Та мені б хотілося ще мільйон за моральний ущерб додати.

З іншими творами у вас таких проблем не було? Бо, в принципі, подібна ситуація не одинична. Була гучна історія із пропажею картини Сергія Фіногенова «Сіра ялинка» в МЗС. В 2007 році копії замість оригіналів, що тимчасово зберігалися в Уманському райвідділі УМВС України в Черкаській області, отримав краєзнавчий музей. Восени 2011 року подібний скандал був в Ямпольському музеї образотворчого мистецтва: замість 11 полотен, переданих на зберігання в такі установи, як райвійськкомат, відділ СБУ, офіс водоканалу, були повернуті дублікати…

У нас була ще, правда, історія з військовою частиною А-1225. В 1999 році їм був виданий твір Глущенка «Володимирська гірка взимку», за що вони мали виготовити нам 10 рам і 10 підрамників. Вони пошкодили картину дуже сильно. Знищили фактично.

Як саме?

Вони навіть проводили службове розслідування у себе, знайшли того солдата, який був винний. Згідно з їхнього опису ситуації, вказана картина знаходилась в кабінеті командира військової частини. Потім там розпочались ремонтні роботи, і твір був перенесений в кімнату, де, взагалі, зберігався різний інвентар. І на неї врешті впало металеве ліжко. Після цього оцей солдат, який переносив ліжко, як зазначено в протоколі, розуміючи, що картина нікому не потрібна, викинув її на вантажний автомобіль, який вивозив сміття.

Експонати, які виставлялися в музеї в рамках виставки «Кодекс Межигір’я», зараз зберігаються в сховищах НХМУ?

Так, ці експонати перебувають у нас на тимчасовому збереженні.

Що ви з ними можете робити?

На даний момент ці об’єкти долучені до кримінальної справи. Музей визначений місцем збереження.

В НХМУ зберігаються 516 предметів з Межигір’я. А скільки – з будинку Пшонки?

Десь до десятка. Ці предмети були передані працівником колишнього прокурора. Після сюжету по телебаченню, коли показали колекційну зброю і таке інше, наші співробітники намагалися туди дістатися, але їх не пропустили. Фактично музейники потрапили до будинку, коли там все було розграбовано. Тож нам передали на тимчасове збереження лише декілька творів Валентини Цвєткової, ми їх експонували на виставці.

Найбільш цінні речі з Межигіря – це перша українська друкована книга «Апостол» Івана Фьодорова 1574 року…

Ну, «Апостол» — найстаріша там річ, хоча він був в дуже поганому стані, в нього аркуші сильно пошкоджені грибком, книга потребує реставрації.

А от з найдорожчих речей – це картина «Христос і Грішниця» Василя Полєнова, яку оцінювали у більш ніж 4 млин. фунтів стерлінгів. Також є твір Івана Айвазовського «Вид Феодосії в місячну ніч». Є твори тої ж Цвєткової. Дуже багато різних ікон. Є там дуже гарний твір Миколи Самокиша «Сокільничий», є великий твір Сергія Свєтославського «Дніпровські плавні». Є гарна робота Петра Кончаловського «Клени в Абрамцеві» …

Але була в нас цікава історія з однією з картин з Межигір’я. Я її спочатку не хотіла навіть брати. Хоч і старо виглядає, але погано зроблена. Втім лише в музеї виявилось, що це зроблена давно студентська копія з твору Юлія Бершадського «Натюрморт» 1919 року, який зберігається у нас.

Загальну вартість усіх цих предметів намагались підрахувати?

Ні, загальну ми не зробили – тільки на кожен предмет. Та от відомо, що той же Полєнов за аукціону пішов за більше, ніж 4 мільйонів фунтів стерлінгів. Тож, це лише мінімальна точка.

На вашу думку, якщо б була можливість, більшість з цих об’єктів потрібно продати?

Держава має розпорядитися цими об’єктами. На мою точку зору, частина предметів дійсно має музейне значення – їх варто залишити для історії, для музеїв. Якась частина предметів не несе такого серйозного навантаження, вона більше цікава для антикварного ринку. Ікони, які, наприклад, не такого вже високого музейного рівня, варто було б передати до релігійних установ. Інше – можна було б просто продати з аукціону на дохід держави.

Із анексією Криму та конфліктом на Донбасі музей щось втратив?

Таких об’єктів, що б не повернулись з виїзних виставок, немає.

Але там загалом залишились цінні і цікаві предмети. Навіть в радянські часи, особливо в післявоєнні роки, лише нашим музеєм було передано багато творів на постійне збереження і в Крим, і на Донбас. Наш музей з 1944 по 1953 по всій Україні передав більше двох тисяч одиниць – це були твори і ХІХ сторіччя, і тодішні сучасні художники, і західний живопис.

Ви стежите за останніми скандалами – із «скіфським золотом», що ще до анексії Криму в рамках виставки було вивезено в Нідерланди, і тепер ця країна вирішуватиме, кому його повертати, та із знайденими в Україні картинами, що були викрадені в Нідерландах?

Тільки як і інша спільнота, яка цікавиться цим питанням.

Щодо «скіфського золота», рішення, наскільки я знаю, буде прийматися аж в жовтні.

З грудня минулого року у НХМУ немає офіційно генерального директора – ви виступаєте в якості в.о. Є розуміння, коли буде конкурс на нового керівника музею?

Важко сказати. Тільки 24 лютого президентом був підписаний закон, де були прописані зміни до закону про культуру. Наразі Міністерство культури створює відповідне положення. Після того, як воно буде затверджене, і буде оголошений конкурс.

Вже зрозуміло, хто буде претендувати на це місце? І чи подаватиметесь на конкурс ви?

Хто буде подаватись – не знаю. Стосовно мене – так, я буду подаватись.

Автор интервью: Катерина Пешко

Автор фото: Станіслав Груздєв