«Зрадоперемога» на теренах Європи

130

Зазвичай, титанічна боротьба між «адептами зради» та «свідками перемоги» — явище суто українське, воно наразі охоплює, вважай, всю територію країни (не виключаючи й окуповані її частини – від Криму до «Лугандону»). Але нині, здається, ця боротьба перекинулася й туди, куди Україна усіма силами намагається прямувати – до Європи.

Всі ми донедавна напружено слідкували за цілою низкою повідомлень про те, що ставлення європейських партнерів до України погіршується. Численні друковані матеріали та телевізійні аналітики стверджували, що Меркель та Олланд посилюють тиск на Порошенка заради того, аби українці поступилися та зголосилися на проведення «виборів» на окупованій частині Донбасу: нехай за російським сценарієм (тобто, без участі загальноукраїнських партій, без українських ЗМІ, а натомість – із «оновленими обличчами» маріонеткової верхівки ЛДНР, а найголовніше – без реального, сталого припинення вогню та передачі контролю над українським кордоном українським же прикордонникам), головне – аби не пізніш осіні поточного року. У випадку відмови, як повідомлялося з «обізнаних джерел», Європа погрожувала скасуванням санкцій проти Росії. Більш на те: наприкінці цієї кампанії її було прикрашено інформацією про те, що Порошенко поступився і готовий приймати Донбас таким чином, яким йому вкаже Росія.

Цього усього, як ми можемо бачити сьогодні, не сталося, більш на те – є серйозні сумніви у тому, чи взагалі щось подібне мало місце у реальності. Скоріш, вся ця «зрадохвиля» здається нині організованою та скерованою задля підвищення тиску на Петра Порошенка напередодні його офіційного візиту до Брюсселю – візиту, який насправді мав особливе значення на тлі подій, що вони відбуваються наразі в Україні: незрозумілі (або ж, навпаки – аж надто зрозумілі) маневри навколо «шредінґерівського уряду» Яценюка, пов‘язані з цим проблеми із зовнішніми партнерами – а проблеми ці чи не найкраще відбиваються, наприклад, у призупинці чергового кредитного траншу МВФ, різке погіршення ситуації в АТО, де обстріли українських позицій посилюються та частішають, а на залізничні вузли, захоплені російсько-сепаратистськими військами, все прибувають та прибувають нові потяги з бойовою технікою, пальним та набоями…

Проте, слід зазначити: щойно Порошенко опинився у Брюсселі – як «зраду» на шпальтах газет та телеекранах замінила «перемога». Цього разу нікому не довелося посилатися на «обізнаних інформаторів» та «наближені кола» — досить було цілком офіційних посилань на європейські джерела. Наприклад, українська редакція Deutsche Welle цілком слушно зазначила: «Канцлерка Німеччини Анґела Меркель та президент Франції Франсуа Олланд під час зустрічі з Петром Порошенком у четвер, 17 березня, у Брюсселі запевнили президента України у збереженні Євросоюзом санкцій проти Росії до повного виконанння Москвою мінських домовленостей». Тут слід чітко розуміти таке: DW – це компанія офіційна, німецька, не приватна, тому, попри того, що в її складі є редакція, яка працює українською мовою, вона зазвичай висловлює саме німецьку точку зору на ті чи інші події – зокрема, на візит президента України до Європи. А це означає, що процитована DW точка зору Меркель та Олланда на санкції проти Росії та зобов‘язання Москви щодо виконання мінських домовленостей – це не інтерпретація будь-яких, українських чи російських, коментаторів, а самі лише сухі факти.

Поточне ставлення європейських лідерів до україно-російських відносин знайшло своє відбиття у багатьох подіях, пов‘язаних з візитом президента до столиці Євросоюзу. Тут і підтримка «списку Савченко» (щоправда, європейці, за словами президента Європарламенту Мартіна Шульца, не погодилися впроваджувати санкції проти «номера першого» у тому переліку – тобто, проти Володимира Путіна), і продовження європейських санкцій проти російських компаній, і надзвичайно важливий заклик до країн ООН приєднатися до цих санкцій. Є, чому радіти українському окові та українській душі, чи не так?

Звичайно ж, є. Цілком об‘єктивно слід зазначити, що нині серед європейських лідерів поширюється вельми негативне ставлення до Росії: причиною цьому послужили не емоції і не переконання тих чи інших провідників країн ЄС, не «ґібридна війна» в Україні (не будемо переоцінювати власне значення для Європи), а антиєвропейські дії самого Кремля: тут і пропагандистська війна, розв‘язана проти Євросоюзу і насамперед проти Німеччини, і повільне, але неминуче усвідомлення європейськими можновладцями того простого факту, що однією з цілей, яких, за словами Путіна, «досягли» російські військові в Сирії, стало опанування струмів біженців і спрямування їх до Західної Європи… Європейська ґромадськість слідом за європейською політикою починають розуміти, хто саме і яким чином веде проти них війну – таку ж, як і проти України. Неоголошену, гібридну… Тому цілком зрозуміло, що сьогодні навіть європейські «ліваки» раптом притишили свої голоси на захист Путіна, зненацька усвідомивши, що опинилися з цим захистом в протиприродній коаліції з правими радикалами та ультранаціоналістами. Європа, може, й повільно, але прокидається та починає реагувати на загрозу у свій бік – саме у свій, не в бік України, це потрібно усвідомлювати українцям. Просто джерело цієї загрози співпадає з джерелом зовнішньої агресії проти України, а відомо ж: ворог мого ворога – мій друг.

Але й тут не слід передавати куті меду. Бо вся та «зрада» і вся та «перемога» — це просто крайні, порогові точки саме нашої, внутрішньої політичної боротьби. Це твердження справедливе як для українських реалій, так і для реалій європейських – а насправді ж, поточний стан справ знаходиться, як завжди, десь посередині між цими граничними точками. Нині, після завершення візиту Порошенка до ЄС, стає цілком зрозумілим, що європейці аж ніяк не налаштовані скасовувати санкції проти Росії, визнавати Крим російським або ж «давити» на Україну, нав‘язуючи українцям сепаратистів та російських попихачів в якості «української адміністрації районів з особливими правами» заради того, аби позбутися того українського головного болю. Але так само зрозуміло й інше: європейців насамперед турбує не стан України, а власний стан. Європа й насправді зацікавлена у стабільній, потужній Україні – не заради нас, а заради себе, заради того, аби між ними та Росією стояли рішуче налаштовані і не розпорошені злиднями та внутрішніми негараздами українці. Саме тому ніхто з європейців на догоду будь-яким українським можновладцям або ж претендентам у можновладці не збирається робити вигляд, що в Україні ведуться європейські реформи, ніхто не хоче жбурляти в Україну гроші, наче в прірву, лише заради «стабільності владних структур». Європейці вкотре виявляють свій прагматизм: їм потрібна справжня, а не «близька до правлячих кіл» економічна та політична стабільність в Україні і вони демонструють твердий намір допомагати нам лише в тому випадку, як ми самі собі допоможемо. Тому так і виходить: з одного боку – ніякого скасування санкцій, поки Росія не поверне все, що загарбала – по самий Крим, з іншого ж – ніяких кредитних траншів, поки в Києві не з‘явиться потужний осередок тих, хто цими грошима розпоряджається та несе за них відповідальність – іншими словами, дієздатний уряд.

Був один такий шкільний вчитель фізики, який дуже вдало пояснював механічне визначення поняття «робота». Він брався за лабораторного стола, якого було пригвинчено до підлоги, натискав на нього та казав: «Дивіться, я тисну на стіл, я натискаю на нього, я ТИСНУ!!! Але я не виконую ніякої роботи – тому що стіл не зрушує з місця. А робота – це сила, помножена на рух!». Отак і ми нині. Вся ця боротьба «зради» з «перемогою» — це самісінька лише сила – сила, правду мовити, неабияка. Проте, доки ця сила не помножена на бодай-які зрушення з місця – роботи, як такої, нема. Саме про це і Порошенкові, і нам з вами вчергове нагадали європейці. Так само, як і про те, що вони за нас нашу роботу виконувати не збираються. Наша країна – наша й робота.

Автор материала: Борис Немировський